Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 21:03

«Де зміни? 3а що загинули справжні патріоти, герої, воїни?» – «кіборг»


Денис Кліщевський, боєць 93-ї окремої механізованої бригади

Денис Кліщевський, боєць 93-ї окремої механізованої бригади

«Я корегував вогонь із вежі ДАПу, а мене записали у дезертири»

Київ – Боєць 93-ї окремої механізованої бригади Денис Кліщевський з позивним «Кліщ» тримав позицію на диспетчерській вежі Донецького аеропорту у січні 2015 року. Він розповів Радіо Свобода: як падала вежа; що означає бути під обстрілом танка; чому його та побратимів тричі «ховали»; як відбувалася операція з деблокування «кіборгів» та чому зараз відчуває велике розчарування.

­­– До того, як почалися події на сході України, я займався рекламою, працював на одному з національних телеканалів.

Щойно президент Путін заявив, що Рада Федерації надала дозвіл використовувати війська поза межами території Росії, ми з моїм старшим братом одразу зрозуміли, чим все це може скінчитися.

Ми вирішили йти на фронт, але по черзі. По-перше, ми розуміли, що це буде дуже тяжко для матері, а по-друге, у нас є сім’ї, якщо із кимось одним щось і станеться, інший допомагатиме…

Першим пішов я, але у травні 2015 року призвали і брата. Він і досі воює у Зайцевому – у 57-й бригаді. Тож все одно вийшло так, що 3-4 місяці ми з ним одночасно брали участь у бойових діях.

Мій шлях на фронт був досить довгим. Я пішов у військкомат на початку березня 2014 року і попросився на схід добровольцем. Але мене не взяли, бо не служив в армії, сказали: «Ідіть додому, раптом що, ми вам зателефонуємо». Тим часом бойові дії нарощувалися, і я вирішив йти в один із батальйонів Національної гвардії.

«Добровольчі батальйони місцями нагадували махновщину»

­­– У червні я потрапив у один з добровольчих батальйонів (який приєднався до Нацгвардії), і вже на початку червня проходив підготовку в Петрівцях. Однак через півтора місяці зрозумів, що мені «добробати» не підходять.

Не хочу кидати тінь на всі батальйони, але на той час вони місцями нагадували махновщину. В першу чергу це стосується керівництва батальйону, а хлопці були справді бойовими, героями. Хтось загинув, хтось отримав поранення, в той час як їхні командири під патріотичними гаслами займалися політикою. І зараз, коли вже минуло півтора роки, я можу з упевненістю сказати, що хлопці для них були просто «політичними балами», які допомогли пробратися до Верховної Ради і стати публічними людьми.

Я сам із сім’ї військових і мав надію, що у Збройних силах України хоча б якийсь порядок залишився. Тож, вирішив йти у регулярні війська. Під час третьої хвилі мобілізації пішов до Дарницького військкомату у Києві і мене мобілізували.

Два тижні я навчався на командира безвідкатної гармати на Яворівському полігоні. Після розподілу потрапив до 93-ї механізованої бригади у піхоту, тож опанував нову спеціальність – кулеметника.

Воювали і облаштовували позиції одночасно

– 29 жовтня ми вирушили до зони АТО. У нашому батальйоні були три механізовані роти: одна стояла в Опитному, інша – у Пісках, а третя – у Донецькому аеропорту. Мій підрозділ потрапив у населений пункт Піски Донецької області.

На той час ситуація там була доволі складною. Дорогою наш БМП зламався, а коли приїхали, одразу потрапили під обстріл. Ми спочатку навіть не розуміли, де перебуваємо. Хлопці, яких ми замінили, лишили нас зовсім необстріляними. Ворог це розумів і чинив психологічний тиск: безперервно обстрілював, заводив техніку, імітував атаки.

До того ж, 29 жовтня почалися перші нічні заморозки. Позиції були у жалюгідному стані: не було ні окопів, ані бліндажів. Тому ми одночасно воювали, облаштовували позиції та займалися побутовими справами.

Через два тижні, 14 листопада, ми зазнали перших бойових втрат. Нас тоді вперше обстріляли «Градами». Тоді загинув наш товариш В’ячеслав Левицький. Далі до 7 грудня обстріли велися майже безперервно.

Досить часто ми мали ближній контакт із противником. У листопаді на той момент через Піски проходила «дорога життя», яку тримали ми та ще кілька добровольчих батальйонів: «ОУН», «Дніпро-1» і «Правий сектор». Ця дорога давала можливість проводити ротації та евакуації хлопців, завезти речі першої необхідності.

Коли товариші з третьої роти їхали в аеропорт, ми розуміли, що там ще гарячіше, ніж у Пісках. Ми бачили, яка заграва стоїть над аеропортом. За два місяці боїв у аеропорту вони зазнали значних втрат: крім величезних бойових втрат, люди були контужені, з відмороженими руками й ногами. На початку січня втрати ще збільшилися – бійців не вистачало. Керівництво батальйону вирішило потихеньку брати людей із позицій у Пісках.

У грудні в аеропорту був наш товариш Олексій Дурмасенко з позивним «Динамо». Він розповідав нам, що там відбувається. Ми всі помітили, як він змінився: і зовні, і як людина. Він став дуже чуйним, відкритим. Ми бачили, як уві сні він увесь тремтів, вкотре переживаючи побачене в аеропорту – це одночасно і тішило, і лякало нас. Це важко згадувати, але 29 грудня він загинув у нас у Пісках. Зайшла диверсійна ворожа група, він прибіг до нас із сусіднього посту на підмогу, ми прийняли бій – і втратили трьох товаришів. Крім Олексія також загинули Сергій Абрютін та Костянтин Дубовський.

Ми запитали росіянина за що вони розстрілювали наших в Іловайську

– Начальник штабу прийшов і сказав: «Хлопці, я вас відправлю в аеропорт, бо нікому міняти. Люди, яких садять в колону, десь зникають. Ви добровольці, ви точно поїдете». Шостого січня мене і мого товариша з позивним «Пузо» відправили в Донецький аеропорт як арткорегувальників.

Чого ми абсолютно не очікували і до чого не були морально готові, то це до так званих «зелених коридорів». Коли їхали, на мосту біля Путилівської розв’язки нас глузливо обшукували представники окупаційних військ Російської Федерації – офіцери з російськими нашивками.

Щойно вночі ми отримали повністю всі настанови та інструкції, інформацію щодо мети, сил ворога, щодо можливостей нашої артилерії: куди дістає, а куди – ні. Так, ми готові були воювати і це не просто слова. І тут – нас супроводжує ворог! Звичайно, вони намагалися тиснути на нас морально: їхали за нами колоною, на кожному перехресті стояла їхня техніка, вони направляли на нас зброю.

До нас підійшов їхній офіцер у російській формі, наші хлопці його спитали: «Що ж ви в Іловайську наших розстрілювали?»

Серед них було багато кавказців та представників «казачества». Були ще якісь наглядачі, помітно, що кадрові військові. Усі вони були з новими модернізованими автоматами. До нас підійшов їхній офіцер у російській формі, наші хлопці його спитали: «Що ж ви в Іловайську наших розстрілювали?». Той був «сама ввічливість», мов прикордонник в аеропорту.

Вночі температура сягала мінус 29, дров для обігріву не було

– У Святвечір ми були в Донецькому аеропорту. Я – на диспетчерській вежі, а «Пузо» потрапив у термінал. Але ми знаходилися близько, за 600 метрів один від одного.

Диспетчерська вежа, 6 січня 2015 року

Диспетчерська вежа, 6 січня 2015 року

Я, звичайно, не так уявляв собі те, що відбувається в аеропорту. Але ми думали, хлопці якось прожили, у них вийшло – і ми зможемо.

Я б не сказав, що ворог дуже професійний, хоча й не зустрічався з ними на відстані 5 метрів, ця війна – війна артилерії. Але варто визнати, є справді професіонали, помітно, що їх готували й індивідуально, і вони походили бойове злагодження.

Є ті, хто приїжджає на сафарі: постріляти, сфотографуватися. У перший же день нашого приїзду – один такий був убитий. Він був кавказької зовнішності, мав золотий ланцюг з великим хрестом

Також є ті, хто приїжджає на сафарі: постріляти, сфотографуватися. Серед них є, до речі, доволі відомі люди. У перший же день нашого приїзду – один такий був убитий. Він був кавказької зовнішності, мав золотий ланцюг з великим хрестом, у новій формі, тобто видно, що він не воює. Потім ми його обміняли. Усього сказати не можу, але нам треба було дізнатися, чиї три тіла лишилися у старому терміналі, які вони видавали за наших.

Із 6 по 9 січня було досить тихо, бойовики намагалися стріляти в нас зі зброї більшого калібру, однак це не спрацювало. У ті дні рідко щось прилітало, повальних обстрілів не було. Я навіть був трохи здивований, бо знав, що йдуть постійні бої та інтенсивні обстріли.

Ми боролися з іншим нашим ворогом – морозом. Вночі температура сягала -29

На той час, ми боролися з іншим нашим ворогом – морозом. Вночі температура сягала -29. Ми дуже замерзали. Дров для обігріву не було зовсім, тільки залишки меблів на першому поверсі. Солярки залишалося дуже мало. Вночі не можна було розпалювати вогнище, бо у тепловізор ворог це бачив. Ми ще дивувалися, що прокидалися. Можливо, нас врятувало те, що ми дві години чергували на посту, а чотири відпочивали. Також у нас були дві маленькі кімнатки, де хлопці грілися по 5-6 чоловік.

Крім того, допомагали хімічні грілки і скловата. Оскільки стіни були обшиті мінеральною ватою або скловатою, ми відривали їх шматками, клали на підлогу, лягали зверху у спальних мішках, притулялися один до одного і таким чином зігрівалися.

Вежа впала, але ми й далі вели корегування

– Дев’ятого січня морози почали спадати, але відтоді почалися мої «найгарячіші» дні. Вже 11 січня важко було пересуватися диспетчерською вежею – до п’ятого поверху тоді ледве дійшов, всі переходи були зруйновані

Наступали близько 20-25 чоловік, штурмовики. Ми викликали артилерію й накрили їх 82-м калібром мінометів. Вони зазнали досить великих втрат

Того ж дня я помітив розвідувальну групу, яка рухалася у бік нового термінала. Наступали близько 20-25 чоловік, і я зрозумів, що це штурмовики. Ми попросили хлопців у терміналі приготуватися, викликали артилерію й накрили їх 82-м калібром мінометів. Спочатку вийшли дві людини, через кілька годин – ще двоє. Скільки там загинуло, не знаю, але вони зазнали досить великих втрат.

13 січня виїхав танк, ми не могли зрозуміти напрям його руху. Перший його постріл пішов угору і влучив у вежу на рівні 5-6 поверху. Вибухова хвиля зачепила навіть перший поверх

13 січня близько восьмої ранку з боку будинків-близнюків виїхав танк, ми не могли зрозуміти напрям його руху. Перший його постріл пішов угору і влучив у вежу на рівні 5-6 поверху. Вибухова хвиля зачепила навіть перший поверх, у нас було дуже багато «трьохсотих». Термінової евакуації потребували капелан Саша Пастух та наш комендант офіцер 81-ї аеромобільної бригади з позивним «Грін».

Після вісімнадцятого пострілу більша частина вежі, десь дві третини, обвалилася. Важко сказати, скільки поверхів вона мала загалом, бо була дуже специфічної форми. За нашими підрахунками, вона мала близько 14-17 поверхів.

У двох суміжних будівлях нас було близько 25 чоловік, але на самій вежі – до дев’яти. Вежа обвалилася – ми враз втратили третину «трьохсотими». Дивом вдалося уникнути ще більших втрат

На той момент на диспетчерській вежі та у двох суміжних будівлях нас було близько 25 чоловік, але на самій вежі – до дев’яти. Вежа обвалилася – ми враз втратили третину «трьохсотими». Лише дивом вдалося уникнути ще більших втрат. Звичайно, всі були в шоці. Це була помста ворога за ту групу, яку ми накрили 11 січня.

На вежі нас лишалося четверо. Але ми продовжували корегувати. Ворог зрозумів, що на вежі ще хтось є і, думаю, дуже здивувався

Наступного дня ворог усі сили спрямував на новий термінал, мабуть, вважаючи, що коли на вежі хтось і вижив, то зробити все одно нічого не зможе. Але попри все, у другій частині дня ми продовжували корегувати вогонь. На вежі нас лишалося четверо. Але ми продовжували корегувати вогонь і в разі чого готові були підняти тривогу. Ворог зрозумів, що на вежі ще хтось є і, думаю, дуже здивувався, адже раніше їхні ЗМІ поширювали інформацію про те, що вежа зруйнована, а всі хто знаходився на ній – загинули.

Якби вони захопили диспетчерську вежу, то підвіз й евакуація наших хлопців з термінала була б ускладнена. Оскільки після перемир’я ми втратили стратегічно важливу дорогу з Пісків там ворог закріпив три позиції і звідти розстрілював усі колони, які йшли на підмогу. Тож залишився єдиний шлях до аеропорту – через Опитне й радіолокаційну станцію. От його ми й захищали.

Вночі з 13 на 14 січня ми евакуйовували поранених хлопців. Тоді до нас приєднався новий комендант із 81-ї бригади. 14 січня відпрацювала наша артилерія, яку ми корегували. «Сєпари» знову зазнали втрат.

15 січня нас знову обстріляли з танка. Протягом 2 годин прямим наведенням, з відстані кілометр по нам працював танк, затихаючи лише на 15-20 хвилин.

Тож 15 січня нас знову обстріляли з танка. Протягом 2 годин прямим наведенням, з відстані кілометр по нам працював танк, затихаючи лише на 15-20 хвилин.

Обстріли були колосальні. Нас відкидало на півтора метри вбік, ми вставали і знову підбігали до стіни.

Втрата вежі означала б втрату усієї будівлі, тому головним нашим завданням було утримувати позицію за будь-яких умов. Найстрашніше було б, якби ми оголили фланг із заходу, тоді термінал лишився б сам.

Захисники Донецького аеропорту «Дев’ятий» і «Кліщ» під час корегування вогню на диспетчерській вежі (після її падіння). 14 січня 2015 року

Захисники Донецького аеропорту «Дев’ятий» і «Кліщ» під час корегування вогню на диспетчерській вежі (після її падіння). 14 січня 2015 року

Із 4 хлопців, які були на вежі, двоє отримали тяжкі поранення. Нашому командиру з позивним «Дев’ятий» осколок зірвав каску і потрапив у голову, у нього була відкрита черепно-мозкова травма. Іншому бійцю з позивним «Кук» осколок влучив у живіт, пізніше я дізнався, що йому видалили нирку.

Нас не повідомили про деблокування і наші підірвалися на розтяжці

Почули, як комендант «Веселий» із останніх сил викликав вогонь на себе, щоб пробити дах термінала й накрити противника на четвертому та третьому поверхах

– 16 січня прийшла підмога з семи бійців, але зважаючи на те, що багатьох поранених евакуювали, укупі нас було 17 чоловік. Того ж дня надійшов наказ – шістьох бійців перекинути на пожежну вежу. Так ми зайняли третю точку в аеропорті – пожежну станцію, яка знаходилася між нашою вежею і терміналом. Як я думаю, це була спроба розширити фронт і укріпитися на позиціях.

Ми ж лишалися на вежі продовжувати корегувати вогонь. Три дні поспіль нам обіцяли підмогу, нас заспокоювали, що скоро все зміниться, мовляв, ви не знаєте всієї ситуації на фронті. Щоночі ми обливали будівлю соляркою і були готові у будь-яку мить усе підпалити, щоб у випадку чого, не залишити ворогові боєкомплект. Ми були готові виходити пішки, але жодних наказів не надходило.

16 січня увесь вогонь ворог спрямував на новий термінал. Там було дуже гаряче. У тепловізорі ми бачили, як палає частина будівлі. Пізніше почули, як комендант «Веселий» із останніх сил викликав вогонь на себе, щоб пробити дах термінала й накрити противника на четвертому та третьому поверхах. Мені здавалося, що я став учасником зйомок якогось страшного голлівудського фільму з яскравими спецефектами.

16-17 січня вогонь нашої артилерії значно ущільнився. Працювали артилерія, міномети, «Гради», «Смерчі», «Урагани». Ми зрозуміли: підійшли резерви

Нам завжди не вистачало артилерії, не завжди вона працювала оперативно. Навіть коли напряму виїжджали танки, в районі «Метро», ми не могли їх накрити. На мою вимогу відкрити вогонь мені говорили: «Розстріляй його із підствольника». Тобто з маленької протипіхотної гранати, яка стріляє на відстані 300 метрів, в той час як танк знаходився за кілометр від нас. Не завжди навіть вистачало боєприпасів. Але 16-17 січня вогонь нашої артилерії значно ущільнився. Працювали артилерія, міномети, «Гради», «Смерчі», «Урагани». Ми зрозуміли: підійшли резерви.

Корегувати було дуже важко, тому що не завжди розумів, хто де стріляє. Одночасно могло бути до 20 розривів з обох сторін. Було дуже гаряче.

Пізніше ми побачили як з північної частини наближається колона техніки: танки, БМП, МПЛБ з українськими прапорами. Спочатку думали, не дай Боже, противник хоче ввести нас в оману, аби потім підійти ближче і взяти нас.

Ми довго виходили «на штаб», запитували, що за техніка наближається. Нам вже фактично не було чим оборонятися і ми зарядили те, що залишилося і чекали найстрашнішого.

Дорогу до аеропорту тоді намагалися пробивати з кількох напрямів

Те, що це наші хлопці, зрозуміли лише, коли вже розгледіли форму. Вони проривалися на монастир, де перебували сепаратисти. Дорогу до аеропорту тоді намагалися пробивати з кількох напрямів. Це був один з них.

У мене лише два питання: хто приймав це рішення? Чому нас не повідомили? Це б врятувало життя бійця і ще кілька хлопців не лишилися б інвалідами

Коли ми почали пересуватися по диспетчерській вежі – вони сприйняли нас за ворога. Ми їм кричали: «Не біжіть сюди», але вони не чули, думали, що ми «сєпари» і відкрили по нас вогонь із БМП. Слава Богу, ми обійшлися без «трьохсотих», але, на жаль, вони самі натрапили на розтяжки. Троє отримали поранення, з яких один потім помер.

У мене лише два питання: хто приймав це рішення? Чому нас не повідомили? Це б врятувало життя бійця і ще кілька хлопців не лишилися б інвалідами.


Донеччани ціною власного життя деблокували нас

– Частина з тих, хто йшов у наступ, лишилися на вежі, а чотири БМП з десантом прорвалися до монастиря. Ми дуже зраділи, коли зрозуміли, що нас деблокували, оскільки 3 доби були в оточенні і не могли вивезти «трьохсотих».

Цього разу боєкомплекту було достатньо, але не вистачало води, не було палива для обігріву, солярки для генераторів, а це означало, що скоро зникне і зв’язок. Евакуація все не надходила, пораненим хлопцям ставало гірше.

На вежу почали сходитися всі поранені, їх БМП натрапили на мінне поле, потрапили під обстріл, вони не розуміли – хто де знаходиться. Зв’язатися телефоном ми не могли, рації теж глушилися, тільки вночі нам вдалося вийти на зв’язок зі штабом. Нам повідомили, що ті чотири БМП, які пішли на монастир, застрягли і не можуть рухатися, їх обстрілюють.

Ми отримали наказ об’єднатися з ними, і вже разом осісти на опорному пункті на території Донецька. Частина бійців лишилася з пораненими, інші близько 20 чоловік пішли з нами.

Наша група мала закріпитися у монастирі. Паралельно йшли групи на Спартак, а також на «Вольво-центр». Головна мета операцій – перенести фронт в глиб Донецька та відсунути лінію зіткнення від нового термінала та диспетчерської вежі.

По дорозі нас обстріляли свої хлопці з пожарки, бо не знали, що ми атакуємо. Потім самі того не бажаючи, увесь ворожий вогонь ми зосередили на собі. Ще пощастило, що доволі швидко проскочили. Треба було терміново змінювати позицію. У цей час поранило нашого командира «Нортона», частина хлопців повернулися з ним на диспетчерську вишку. Дорогою ми захопили обсерваторію, противник відступив.

Командування передали мені, бо був одним із тих, хто найдовше перебував на вежі

Командування передали мені, бо був одним із тих, хто найдовше перебував на вежі. Я вирішив вести групу на з’єднання з монастирем, бо чув, що в них також були поранені і їм дуже потрібна підтримка.

Дорогою нас накрили «Гради» й міномети, працювали снайпери. Ми побачили трьох загиблих хлопців із 6-ї роти, більшість якої складають вихідці з Донецької області (це був тертій склад батальйону «Донбас», з яким Семенченко відмовився підписувати контракт, вони всі його підписали з 93-ю бригадою).

Хлопці закрили нас своєю спиною, зазнали великих втрат, але деблокували нас. Справжні патріоти і герої!

Хлопці закрили нас своєю спиною, зазнали великих втрат, але деблокували нас. Справжні патріоти і герої! Тому ми, у свою чергу, не могли їх там кинути самих. Ми пішли на з’єднання і підтягнули загиблих.

Деблокування зупинив протитанковий рів, виритий «сєпарами»

– Коли ми підійшли до монастиря ближче, побачили ті БМП, у них було кілька «трьохсотих». Майор, командир роти, вирішив евакуйовувати людей.

Чому ці БМП не пройшли далі? Бо натрапили на протитанковий рів. За той час, поки було перемир’я, «сєпари» вирили рів довжиною 500 метрів, з бетонними блоками та колючим дротом. З правого боку його взагалі не можна було обійти. З лівого – відкрита місцевість та замінований цвинтар.

Ми вирішили повантажити 2-3 поранених у БМП і вивезти хоча б їх. Нас почали поливати вогнем. Тривали обстріли за обстрілами, ми сховалися за бруствером, нас не могли дістати ані зенітною установкою, ані зі стрілкової зброї, але крили «Градами», мінометами та дрібним АГСом.

У нас не виявилося протитанкової зброї, бо не мали її на вежі, а в хлопців був лише один ПТУР, з якого ніхто не вмів стріляти.

До монастиря рушили два ворожі танки – ми змушені були зіткнутися ще й з ними. Я, як корегувальник, викликав вогонь на позиції ворога, почалася позиційна війна і ми відпрацювали місцевість.

Потім надійшов наказ відходити, але виникла інша проблема – нас 55 чоловік і всього три бойові машина піхоти, комусь треба було виходити відтіля пішки. Ми розділили людей на дві частини: перша мала повертатися на диспетчерську вежу, займати позицію і тримати її, а інша – виїхати з аеропорту у Водяне. Ми зібрали «двохсотих», закинули їх на броню, «трьохсотих» повантажили в БМП.

Поїхала рота, яка нас деблокувала. Дехто з тих хлопців погодився йти зі мною. Ми йшли пішки, ворог підсвічував нас освітлювальними мінами, але ми синхронно падали, щоб нас не помітили. До того ж хлопці нас прикрили.

«Бої тривали на всій лінії фронту, але форпостом був аеропорт»

– На вежу нас повернулося близько 15 чоловік. І в цей момент ми усвідомили, що за півдня тяжких боїв ми залишилися на тому ж місці, що й були… Ми вже знали, що допомоги не буде і найголовніше – ми лишилися з великою кількістю поранених на руках. Ситуація лише погіршилася.

Ворог відчув цю слабкість і стало ще тяжче. Увесь вогонь вони перекинули на термінал. Щоправда, ми помітили, що ворог кидає у бій останні резерви.

Вночі ми отримали наказ про відхід з вежі. Хоча на той час, ту купу каміння і бетону було важко назвати вежею. Це була гора сміття. Ми довго їхали під обстрілами, але виїхали у селище Водяне.

Лінія вогню тягнулася від Пісків до шахти «Бутівка», бої тривали на всій лінії фронту, але форпостом для нас був аеропорт

Я поїхав у свій штаб у Тоненькому. Там я передав усю інформацію, яку акумулював за цей час: про вогняні точки, кількість людей та техніки. Потім я повернувся на позиції у Пісках, де також тривали бої.

Насправді битва за аеропорт була набагато масштабнішою, ніж бої за самі споруди летовища. Лінія вогню тягнулася від Пісків до шахти «Бутівка», бої тривали на всій лінії фронту, але форпостом для нас був аеропорт.

Шахта «Бутівка» – позиція, яку тримали ЗСУ після виходу бійців із ДАПу, літо 2015 року

Шахта «Бутівка» – позиція, яку тримали ЗСУ після виходу бійців із ДАПу, літо 2015 року

Звичайно, приходили новини не дуже хороші. Ми чули, що аеропорт вдруге зірвали, але площа термінала дуже велика. І що таке підрив термінала? Я знав, що все вони не можуть зірвати, але не знав, що хлопці тримають дуже маленьку частину будівлі. Я не знав, що епіцентр вибуху був саме під ними… Звичайно, ми хвилювалися, я намагався додзвонитися своєму товаришу, мені приходили смс, що він то з’являвся, то зникав. Я сподівався, що це був уже не такий поганий знак.

«Аеропорт мав лишитися в тилу позицій»

– Коли ми приїхали у Водяне, в бригаді, яка керувала захистом аеропорту сказали, що ми нічого не розуміємо і ситуація під контролем. Ми бачилися з командуючим сектора й точно знали, що в аеропорт кидають резерви. Крім того, всі готувалися до приїзду головнокомандувача Муженка. Цієї інформації нам вистачало, щоб, принаймні, не панікувати. Ми розуміли, що з нами, звичайними солдатами, планами ніхто не ділитиметься.

На словах ситуація виглядала обнадійливо: 6-у роту 93-го батальйону кинули на монастир, 5-а рота та розвідники мали заходити в аеропорт через Жабичі, Піски та «Вольво-центр», а 95-а бригада і 90-й аеромобільний батальйон – через Спартак, розширюючи фронт.

Тобто лінію фронту ми мали перенести від термінала, пожарки і диспетчерської вежі до монастиря, «Вольво-центру», «Метро» й Путилівського мосту, захопивши і зайшовши на два-три кілометри вглиб Донецька. Це була б нова лінія фронту. Так ми думали.

І ми розуміли: якщо зараз хлопці прорвуться усі разом, якщо пощастить – на всіх ділянках фронту, то термінал залишиться у тилу наших позицій. Це було справою часу і зусиль, які докладались. І теоретично – шанси досягти цього були значними. Найтяжчим завданням було – пересікти злітку від метеовежі до термінала, яка повністю відкрита для артилерії та протитанкових підрозділів ворога.

Денис Кліщевський у Водяному після виходу з Донецького аеропорту, 18 січня 2015 року

Денис Кліщевський у Водяному після виходу з Донецького аеропорту, 18 січня 2015 року

Ми сподівалися, що хлопців деблокують, ми навіть хотіли повернутися туди, пропонували сформувати групу і заходити в резерв.

Поки захищав аеропорт, відкрили кримінальну справу

– У лютому я дізнався, що мене звинуватили у «СЗЧ» – «самовільному залишенні частини», тобто за документами у січні мене взагалі не було в зоні АТО.

Я не знаю, як таке могло трапитися, бо просили начальника штабу написати бойовий наказ, на що він відповів, що «дає слово офіцера, все зробить».

Виходить, щойно мене відправили в аеропорт, начальник штабу подав моє прізвище у ці списки. Більше того, вони написали, що я був відсутній з 1 по 31 січня, хоча в аеропорт я потрапив 6 січня. За документами в аеропорту мене не було

І в лютому така несподіванка – відкрили кримінальну справу! Виходить, щойно мене відправили в аеропорт, начальник штабу подав моє прізвище у ці списки. Більше того, вони написали, що я був відсутній з 1 по 31 січня, хоча в аеропорт я потрапив 6 січня. За документами в аеропорту мене не було. Тобто якби я там загинув, то був би або безвісти зниклим, або взагалі дезертиром чи перебіжчиком.

Переломні моменти оборони ДАП

– В обороні Донецького аеропорту, на мій погляд, було кілька переломних моментів. Перший, коли ми побачили, що «траса життя» з Пісків до аеропорту заблокована й комунікація дуже проблематична. Потім все йшло по зростаючій. Далі були ці «зелені коридори», якими хлопці не хотіли заїжджати.

Це таке приниження. Нас обшукував ворог, ми везли з собою тільки три ріжки і лише один з них був набитий боєкомплектом. Розумієте, у найгарячішу точку на фронті везти один ріжок із 30 патронами! А потім воюй там два тижні! Виглядало це, як мінімум, безглуздо.

І головне, коли впала вежа, ми втратили стратегічно важливу позицію, за допомогою якої контролювали майже всю територію аеропорту. У полі нашого зору були частина старого термінала, «Метро», монастир та підхід зі східної частини. До того ж ми прикривали із західної частини новий термінал, щоб його не взяли в кільце. Тобто ми продовжували корегувати вогонь, але розуміли, що ефективність артилерії дуже знизилася.

Артилерія – це була основна наша зброя, котра наносила противнику найсуттєвіші втрати

Артилерія – це була основна наша зброя, котра наносила противнику найсуттєвіші втрати й була одним з головних факторів, що дозволяли утримувати аеропорт. Треба було вирішити: або ми відходимо назад і лишаємо всі ці зруйновані будівлі ворогу, або ми переносимо лінію фронту вперед – в місто Донецьк.

Потім, коли 17 січня атакували, ми зрозуміли, що у ворога не лише три позиції від Пісків до аеропорту, а й – протитанкові рови, колючий дріт, закопана техніка, бліндажі, які не пробивалися прямим попаданням. За час перемир’я вони наносили багато заряду, яким потім зірвали термінал.

Що з цього було найгіршим? Тут кожен вибере сам. Це все накопичувалося. Жаль, що тільки коли побачили вежу знищеною, а термінал зірваний, то лише тоді зрозуміли, що оборона була не ефективною.

Здавалося, що страх відчував лише коли вперше над головою просвистіла куля у Пісках, потім до всього звик. Однак минув рік і тільки зараз усвідомлюю скільки було тих найстрашніших моментів. З атаки на монастир шанси повернутися живим були мінімальні. Повернутися з самого аеропорту – також шанси були мінімальні. Перебувати у диспетчерській вежі, у той момент, коли вона руйнується і розуміти, що вплинути ні на що не можеш – дуже страшно. Моторошно, коли танк обстрілює прямою наводкою, нас підкидає на півметра і у нас купа поранених.


Що ж найстрашніше? Найстрашніше – переживши все це, усвідомлювати, що міг не повернутися, більше ніколи не побачити свого сина, свою сім’ю.

На той момент бив адреналін, ми воювали і не думали про небезпеку. Був наказ йти на монастир – ми повернули і пішли, хоча йти по відкритій місцевості – смерті подібно. Я не скажу, що я не боявся, звичайно, я боявся, але це не той страх, який в нашому розумінні страх. Це страх, який перекривається адреналіном, необхідністю, наказом і всім іншим.

Коли 13 січня впала вежа, у нас не залишалося протитанкової зброї, і по нас в цей час працював танк. Тоді я думав, що це все. Ми стискали зуби, підкочувалися під стіну і прощалися один з одним. Обіймали один одного і чекали того останнього пострілу

Відчуття наближення якогось кінця за час перебування в аеропорту у мене було кілька разів. Особливо коли 13 січня впала вежа, у нас не залишалося протитанкової зброї, і по нас в цей час працював танк. Тоді я думав, що це все. Ми стискали зуби, підкочувалися під стіну і прощалися один з одним. Обіймали один одного і чекали того останнього пострілу. Хлопці думали, що нас там вже не існує. Спочатку вони нас поховали після падіння вежі, потім після танкового бою і після атаки на монастир.

За час служби мені пощастило побачити багато патріотів, багато героїв.

Захисники Донецького аеропорту: «Сальса», «Араміс», «Борода», «Кліщ», лютий 2015 року

Захисники Донецького аеропорту: «Сальса», «Араміс», «Борода», «Кліщ», лютий 2015 року

Я сказав: «Давайте заходити в Донецьк, тільки кажіть, якщо боїтесь потрапити в полон чи ще щось». І вони всі сказали: «Ти що? Ми повертаємося додому». Вони з Донецька

Коли ми атакували монастир, я сказав: «Давайте заходити в Донецьк, тільки кажіть одразу, якщо боїтесь потрапити в полон чи ще щось». І мені один хлопець сказав: «А чого мені боятися, ми ж повертаємося додому». Хлопець із 6-ї роти, я вже згадував, батальйону «Донбас». І вони всі сказали: «Ти що? Ми повертаємося додому, ми повертаємося додому». Вони з Донецька, я зрозумів, що з цими людьми не варто це навіть обговорювати, вони б самі змусили за необхідності мене туди йти.

«Не бачу змін в ЗСУ. Загинули патріоти, герої, але жодних змін не відбулося»

– Я не знаю якими були стратегічні плани командування, можливо, в якийсь момент аеропорт треба було тримати. Можливо, його варто було тримати поки у цей момент в Опитному, Водяному, Зеніті окопувалися, будували фортифікаційні споруди. Може, треба його було тримати саме 26 травня, тому що російські «Іли» мали сідати на злітку.

Ми не знаємо, які були розвіддані і завдання. Але коли ми заходили в аеропорт, то вже бачили, що ситуація патова, а особливо, коли дізналися, що повністю не контролюємо новий термінал аеропорту.

Щоб розібратися у тому, що сталося, варто зрозуміти: чому виник протитанковий рів, чому його не бачили безпілотники, чому так вийшло з евакуацією, чому не було боєкомплектів і так далі. Це окрема розмова.

За цей час не підтвердилася жодна з моїх версій. Мені досі не зрозуміло навіщо ми тримали Донецький аеропорт. Я не бачу фортифікаційних споруд, я не бачу змін в ЗСУ, я не розумію за що країна заплатила таку високу ціну. Загинули справжні патріоти, герої, воїни, але жодних змін не відбулося за рік. І в цьому я дуже розчарований.

Насправді точкою відліку падіння аеропорту був вересень, так вважаю я і так говорять хлопці. Коли у ЗМІ з’явилися перші повідомлення, що там сидять «кіборги, нові герої України», я думаю, з того моменту доля аеропорту була приречена. Бо зрозуміло, що війна у нас гібридна і вона йде на всіх фронтах, зокрема, і на інформаційному.

Головне завдання ворога було вибити основу патріотизму, основу героїзму – зруйнувати і захопити аеропорт, вибити відтіля всіх «кіборгів» і показати, що насправді це ніякі не «кіборги», а звичайні люди. Мовляв, це такі «герої», яких можуть обшукувати як крадіїв у супермаркеті і не давати їм провозити зброю, яких можна взяти в полон, принизити, розстріляти. Ось і все.

Після того як я живим вийшов з аеропорту, крім радості та щастя, я відчував моральний підйом. Я хотів продовжувати службу, хотів воювати, щоб помститися за своїх товаришів і побратимів. Мені хотілося показати ворогу, що ми можемо більше, але з кожним наступним місяцем служби у мене цей запал спадав.

Тільки за три останні дні оборони загинуло 60 хлопців лише у Донецькому аеропорті. Ще кілька бійців вважаються безвісти зниклими

Зараз для мене аеропорт – це величезне розчарування. Це в першу чергу загиблі хлопці, тільки за три останні дні оборони загинуло 60 хлопців лише у Донецькому аеропорті. Ще кілька бійців вважаються безвісти зниклими.

Ми вийшли з термінала і диспетчерської вежі й зараз наші позиції стоять на кілометр далі, але територіально ми не втратили нічого.

Я вважаю, що Дебальцеве та Іловайськ це більш вагомі поразки у військовому плані. Донецький аеропорт – це інформаційний програш.

Що буде далі? Мені здається, що нам доведеться пережити ще кілька «перемир'їв», після яких будуть загострення зі здачами територій.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG