Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 22:25

Новітнє варварство. Україна і Сирія – два фронти однієї війни


Політична карикатура Олексія Кустовського

Політична карикатура Олексія Кустовського

У колах західної коаліції з’явилася думка, що в усіх нас спільний ворог – «рашизм» та його ситуативні союзники

(Рубрика «Точка зору»)

Насильство є однією з найархаїчніших форм комунікації, а з розвитком громадських інститутів політичне насильство оформлювалося як легальний спосіб вирішення соціальних конфліктів.

Держава інституалізує та інструментуалізує насильство, щоб стримувати у рамках закону і порядку боротьбу окремих людей і соціальних груп за свої інтереси. В міру свого розвитку суспільство, як система людських комунікацій, регулює насильство за допомогою інших комунікативних практик та інструментів.

Проте легалізоване державою політичне насильство все ще є важливим феноменом суспільної свідомості, не лише «охороняючи» традиційне розуміння ідей справедливості, але й закріплюючи архаїчне розуміння справедливості як «еквіваленту помсти». Така традиція політичного насильства в деяких випадках служить не запобіжником, а тригером схильності до насильства окремих людей, соціальних груп і цілих держав.

Зрозуміла таким чином «законність», «ефективність» і «результативність» застосування насильства відобразилася в появі термінів «справедлива війна», «законне застосування сили», «гуманітарна інтервенція», «примус до миру» тощо. Межі і можливості застосування цих термінів визначають ціннісні межі між терористами і звичайними людьми.

Політичне насильство, тероризм і «гібридні війни»

Поширення насильства, як «ефективного» інструменту вирішення конфліктів і досягнення своїх цілей у рамках архаїчної комунікативної моделі сприяє ескалації тероризму – як внутрішнього, так і міжнародного. Ці явища, які є органічно пов’язаними, мають низку якісних і кількісних відмінностей. Ці відмінності проявляються в просторових і часових масштабах впливів, сферах застосування і рівнях легальності.

«Рівень легальності» терористичної діяльності змінився і вимагає використання нових інструментів протидії. Терористичні, зокрема «гібридні» війни стали поширеним методом відстоювання своїх економічних і політичних інтересів для деяких країн.

І це істотно змінює структуру світової безпеки. З одного боку, неможливо вирішити проблеми міжнародного тероризму за допомогою традиційного військового інструментарію, особливо, якщо їхнім джерелом є потужна країна-агресор. А з іншого, в такій ситуації марно використовувати традиційні контртерористичні методи.

Пастка «Мінська»: «легітимізація терористів» чи інструмент кваліфікації конфлікту?

У цьому полягає та сама «пастка Мінських угод», в яку потрапили усі їх учасники. Нам доводиться вести переговори з терористами. Ми не можемо апріорі визначити одну зі сторін переговорів терористами, бо для цього потрібне консенсуальне рішення партнерів на базі чіткої кваліфікації конфлікту. Жоден інструмент не працює. Тому сам переговорний процес стає інструментом – інструментом кваліфікації конфлікту, визнання агресора джерелом конфлікту та міжнародним терористом і застосування до нього глобальних заходів впливу.

Тут варто пам’ятати, що, якщо переговори з терористами і виглядають їхньою легітимізацією, то така легітимізація у будь-якому разі буде тимчасовою – тільки на період дії технічної частини домовленостей. У всякому разі, переговори не повинні виключати легітимізацію інструментів, методів, і цілей терористичної діяльності. Лише в такому випадку переговори мають сенс.

Поки цей механізм працює у більшості напрямів: ми понизили свої військові втрати і втрати мирного населення в зоні конфлікту, консолідували міжнародну коаліцію, змусили агресора здійснювати подальші дії, що підтверджують його статус терориста.

Наприклад, 20 лютого повноважний представник Росії в Контактній групі Борис Гризлов поставив обмін військовополоненими в залежність від амністії бойовикам. Таким чином, офіційною особою російської влади військовополонені були переведені в статус заручників, а їхнє звільнення стало питанням політичного шантажу. Кремль демонструє нам класичний інструмент тероризму: життя заручників в обмін на виконання політичних вимог третіх сторін.

Від Маріуполя до Алеппо: спільний ворог

Сучасний світ розвивається шляхом розвитку комунікацій. Відстань між точками вимірюється не географічною відстанню, а швидкістю повідомлень та інтенсивністю зв’язків. Чи варто дивуватися, що події в Сирії, яка здавалася нам далекою і невідомою, виявилися так тісно пов’язаними з Україною. Левантійский фронт в Алеппо і Хомсе, разом зі Східноукраїнським фронтом під Донецьком і Маріуполем, є фронтами однієї війни, одного глобального ціннісного конфлікту між західною цивілізацією і новітнім варварством.

«Мінський процес» розвивається в бік подальшої руйнації агресивного потенціалу джерела тероризму. Тому аналогічною «пасткою» виглядає і Мирний план зі врегулювання в Сирії, підписаний Росією минулого тижня. Всі сторони висловлюють незадоволення підписаними угодами, а Росія традиційно нехтує домовленостями і цинічно порушує міжнародне гуманітарне право.

Вже на другу добу російські «миротворці» порушили умови перемир’я: російська авіація завдала 10 ударів (із них лише один по позиціях «Ісламської держави», інші – по загонах опозиції, що є учасниками перемир’я), При цьому п’ять разів були застосовані заборонені види боєприпасів. Активно продовжувалася операція з деблокування урядових підрозділів, які потрапили в щільний котел в районі Алеппо.

При цьому в одному випадку – на північ від Хомсу – росіяни завдали трьох авіаударів по зонах припинення вогню. Під час цих бомбардувань російськими Повітряно-космічними силами (ПКС) було використано зброю невибіркової дії, заборонену в селітебних територіях. Отже, «перемир’я» триває за відомим нам сценарієм.

Але все це має сенс у рамках переговорного процесу з терористом. Починаючи з зими 2015 року, серед експертних та громадських спільнот близькосхідного регіону та в колах західної коаліції в Сирії з’явилася думка, що Сирія і Україна – фронти однієї війни, в усіх нас спільний ворог – «рашизм» та його ситуативні союзники.

Завдяки потужним діям Кремля ця концепція стрімко стає загальним політичним мейнстрімом. Це не лише запорука нашої перемоги, але й основа втримання сталої світової безпекової системи.

Інструменти безпеки

Існують різні інструменти встановлення безпеки і миру. Інструменти, використовувані у воєнний час, – це, як правило, інструменти контролю агресора. Інструменти мирного часу – це інструменти безконфліктного співіснування та стабільного розвитку. Ці три типи інструментів абсолютно різні і (майже) не зводяться один до одного. Тому не слід їх плутати і чекати від одних інструментів невластивих їм результатів.

«Мінські домовленості», як і «Сирійський мирний план» – це, в першу чергу, інструменти контролю агресора, спрямовані на зменшення втрат, знищення ресурсів і знешкодження агресивного потенціалу супротивника. Ці інструменти задіяні в ситуації, коли іншими способами примусити агресора до миру неможливо, або ж ціна такого примусу є занадто високою.

Але сьогодні, при поширенні конфлікту та набутті ним нових форм, вони також мають стати інструментами знищення джерела міжнародного тероризму. Це вже питання нашої єдності і співпраці.

Юрій Костюченко – експерт з безпекових питань, провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень НАН України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Юрій Костюченко

    Юрій Костюченко, науковець, фахівець у галузі супутникових спостережень, геоінформатики і статистики, експерт з питань безпеки і ризиків. Провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень НАН України, доцент географічного факультету КНУ імені Шевченка, виконавчий секретар Комітету із системного аналізу Президії НАН України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG