Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 06:20

У російській культурі мало хто помирав своєю смертю


Політична карикатура Олексія Кустовського

Політична карикатура Олексія Кустовського

Емігрантами стали Андрій Макаревич, Віталій Манський, Борис Акунін, Артемій Троїцький, Олексій Серебряков. Усі вони говорять одне і теж: «Все, я більше брехати не можу»

(Рубрика «Точка зору»)

Побачив фотографію Віки Циганової – всі груди обвішані медалями. У Заслуженої артистки Республіки Тива офіційно їх п'ять, жодної державної. Але на Вікиних грудях їх дванадцять. Роздивитись не вдається, але виглядає вона шикарно, як жіночий Кобзон. Не тільки Віка, а й багато артистів, заслужені або народні, відомі чи не дуже, люблять покрасуватись, начепивши свій «іконостас» із фальшивих, «палених» та інших медалей, заснованих «пивнушками» імені вічних перемог над усіма. В історії Росії культурна інтелігенція завжди була під пильною увагою влади: кого пестили і наближали, кого віддаляли, заарештовували і розстрілювали.

Віка співає з кінця 80-х років, але медальна хвороба у неї з'явилась із приходом до Кремля Путіна. І репертуар став змінюватись – від попси «Русская водка» до державного патріотизму – «Офицеры России». Там, де потрібен патріотичний надрив, зойк, там Віка і сотні інших улюбленців публіки упродовж останніх 30-40, а то й більше років. Коли Кремлю потрібно, то надсилається важка артилерія – Кобзон, Лещенко, Бабкіна. Якщо захід середнього рівня, то досить Циганової, Газманова, і на додачу «Хірурга» Залдостанова. Щоб народ не забував «улюбленців», їх показують щодня по телебаченню.​

Російська культура зараз є величезною скринею з мотлохом, густо пересипаним нафталіном, від якого несе за тисячу кілометрів. Народ – звичний до старого, для нього Beatles і Rolling Stones років 40-50 тому був забороненим бажанням, яке придушували тим самим Кобзоном, Людмилою Зикіною, Муслімом Магомаєвим, Едуардом Хилем, Валентиною Толкуновою, Людмилою Сенчиною, хором імені П'ятницького. Історія радянської культури плавно перетекла в новітню історію російської культури, для якої «День перемоги» залишається гімном і досі.

Російська культура – лише частина суспільно-політичного життя останні 99 років, нарівні з журналістикою. Не було свободи слова – не було і культури. Тільки та, яка відповідала ідеології «єдиної і спрямовуючої сили» – КПРС. Для підтримки моральності були «Носики-курносики», для виховання патріотизму – «І Ленін такий молодий». Як і в журналістиці – велика частина про «звершення рідної Комуністичної партії», для підтримки самобутності – історії з Агафією Лаковою і про розвиток радянської космонавтики. І, звичайно, багато – про «згубний вплив західної культури».​

Зараз у російській культурі та журналістиці відновили все те, що було за радянських часів: у пресі тільки хороше про великого вождя Путіна і його дзеркальне відображення – Кадирова. В культурі – той самий пафос. Близькість до вождя і його партії дає «зелене світло» на добре оплачувані концерти, чергову медаль або орден, звання і навіть членство у «Єдиній Росії». А якщо ти член, то місце в корпоративному концерті забезпечене, як і в численних профільних – на день механізатора, на день оператора машинного доїння, на день хіміка п'ятого покоління, на день пілотів сільського опилення.

Здається, Путін досяг досконалості – приручив діячів культури без єдиного пострілу, за рідкісним винятком артисти ставали жертвами кримінальних розборок, а для тих, хто відмовлявся дружити із владою, з'являлися загони Путінюгенд, які влаштовували обструкцію відщепенців. Тому тих, хто спробував виступити проти війни в Україні, наприклад, зовсім небагато, буквально одиниці. Проти війни в Грузії взагалі ніхто не посмів «вякнути». Всі пристосувались, вони напевно пам'ятають, чим закінчувались історії колег за останні 100 років. Або навіть раніше. Аналогії абсолютно прямі й часто повторювані за своєю сутністю.

Федір Михайлович Достоєвський, якого знають у всьому світі, книги якого були перекладені на десятки мов мільйонними тиражами, був засуджений 13 листопада 1849 року Військово-судовою комісією до позбавлення всіх прав стану і «страту через розстріл» – за читання і «за недонесення про поширення злочинного щодо релігії та уряду листа літератора Бєлінського». Вирок був пізніше замінений чотирирічною каторгою. Але щоразу, коли іноземці роблять приємне і згадують про улюбленого письменника, рідкісний росіянин знає про те, що Достоєвський був по суті дисидентом або, принаймні, вигнанцем влади.

Інший згадуваний геній російської літератури – Лев Миколайович Толстой був забутий усіма після того, як церква 1901 року відлучила письменника. Це не була анафема, але церква була правлячою і главою її був цар самодержець. Визначення і послання Святійшого Урядового Синоду про графа Льва Толстого від 20-22 лютого 1901 року, в якому офіційно сповіщалось, що «граф Лев Толстой більше не є членом Православної церкви, адже його (публічно висловлювані) переконання несумісні з таким членством».

Толстой так і не примирився з правлячою церквою, і 1910 року начальник Петербурзького охоронного відділення полковник фон Коттен доповідав міністру внутрішніх справ Російської імперії: «На додаток до повідомлень від 8 цього листопада доповідаю Вашій Високоповажності відомості про заворушення серед учнівської молоді, що відбувалися 9 цього листопада... з нагоди дня поховання померлого Л. М. Толстого. О 12 годині дня була відслужена у Вірменській церкві панахида за покійним Л. М. Толстим, на якій були присутні близько 200 осіб, які молилися, переважно вірмен, і незначна частина учнівської молоді... Вірменське духівництво вдруге служило панахиду, до кінця якої церква вже не могла вмістити всіх, хто милився, значна частина яких стояла на паперті й у дворі Вірменської церкви. Після закінчення панахиди всі, хто знаходився на паперті й на церковному подвір'ї проспівали «Вічна пам'ять»...»​

Складіть список великих російських письменників і відзначте причину смерті або причину еміграції – і ви зрозумієте, що говорити про велич і знати ціну цієї величі – абсолютно різні речі. Додайте Рахманінова, Буніна і Шаляпіна, які померли в еміграції, як і сотні інших, менш відомих, але стали знаменитими на новій батьківщині. Як і зараз емігрантами стали Андрій Макаревич, Віталій Манський, Борис Акунін, Артемій Троїцький, Олексій Серебряков. Усі вони говорять одне і теж: «Все, я більше брехати не можу». А є ще «м'яка» еміграція – ті, для кого працювати в іншій країні, не пориваючи зв'язок з Росією, зручно, хоча б для збереження себе. Тому Євген Кисельов, Володимир Федорин і Айдер Муждабаєв живуть і працюють в Україні. І вони – лише «видима» частина нової російської еміграції в країну, з якою Росія воює. Навряд чи знайдеться статистика емігрантів, які б собі за мету переїзду визначили, як Артемій Троїцький – «не можу більше брехати».

Про колишню інтелігенцію писав Варлам Шаламов в колимських оповіданні «Біля стремені»: «Вчені, інженери та письменники, інтелігенти, що потрапили на ланцюг, готові плазувати перед будь-яким напівписьменним дурнем». За радянських часів була й інша категорія жертв радянського свавілля – діти. Окрім, звісно, тих улюбленців публіки, які самі пережили табори, як Георгій Жженов або Лідія Русланова. Довгий список тих, чиї батьки були репресовані – Майя Плісецька, Олег Янковський, Галина Вишневська, Ельдар Рязанов, Булат Окуджава, Василь Шукшин, Михайло Козаков, Алла Демидова, Юрій Візбор, Чингіз Айтматов, Віктор Астаф'єв, Володимир Войнович.

Коли Віка Циганова або Лев Лещенко вкотре вийдуть на публіку в своїх «іконостасах», по-перше, не вірте – там більшість «пустушок», просто залізячки. По-друге, пам'ятайте, що любов публіки оцінюється не кількістю звань і медальок, а талантом і чесністю. А буде можливість, просто нагадайте їм про те, за що були розстріляні їхні колеги. І що любов до влади, тим більше такої жахливої, лише тимчасова, потім у нормальних людей має настати каяття.

Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG