(Рубрика «Точка зору»)
У блогосфері розгорнулася неабияка дискусія про те, чи слід було російським ЗМІ повідомляти про вбивство дитини в Москві. На запитання радіостанції «Ехо Москви»: «Чи правильно вчинили телеканали, повністю виключивши інформацію про няню, яка вбила дитину?», 13% погодилися з цензурою, 84% сказали «ні». У телефонному опитуванні 26% відповіли «так». На запитання: «Чи вважаєте ви доречним проведення масової організованої акції у зв'язку з убивством дитини?», відповіді розділилися порівну: 44% сказали «так», 51% – «ні». Під час телефонного опитування були приблизно ті самі результати.
Одночасно з московською трагедією, на день раніше, сталася інша: у Воркуті на шахті «Північна» загинули 36 осіб, шахтарі й рятувальники. Новину приховати не вдалося, але подробиці не повідомляються, як і немає пояснень того, чому рішення затопити шахту було прийняте майже відразу після вибуху. Інтерв'ю з родичами загиблих шахтарів схожі на такі самі 16 років тому, коли про безпорадність держави говорили дружини загиблих моряків з атомного підводного ракетоносного крейсера «Курськ». Траур за загиблими шахтарями ніхто не оголошував, у масштабах величезної країни це вже звична подія – люди гинуть так часто, що траур можна оголосити 1 січня і тримати до 31 грудня.
Дмитро Пєсков звично пояснив позицію Кремля щодо цензури про вбивство дитини в Москві. «З Кремля не надходять розпорядження на федеральні канали... Дійсно, канали, наскільки нам відомо, ухвалили рішення не показувати цю жахливу трагедію, і тут, мені здається, можна тільки солідаризуватися з таким рішенням каналів, тому що це занадто жахливо, щоб це показувати по телевізору», – сказав Пєсков. Водночас він сказав, що «вбивство дівчинки в Москві не те, що потрібно висвітлювати в ЗМІ», і закликав «не пов'язувати вбивство дитини нянею в Москві з національним питанням». Пєсков звично збрехав із приводу того, що Кремль не розпоряджається телеканалами.
У експертів, які намагаються розібратися з психомоторикою російської пропаганди, може статися напад каяття в тому, що вони звинувачували Кремль в поширенні ксенофобії і націоналізму всі останні 16 років. Ще недавно Кремль витримував тривалу паузу після появи на Першому каналі репортажу про «розіп'ятого в Україні хлопчика», а потім і «масові зґвалтування» в Німеччині, в яких національність жертв і зазіхачів зовсім не приховувалася, а підкреслювалася: в Україні це були українці-«бандерівці», в Німеччині – «араби-мігранти». У випадку з московською трагедією заклик до дотримання якихось етичних обмежень виглядає як надзвичайна подія, що виходить за рамки поведінки російських пропагандистів.
Навряд чи можна безпосередньо відповісти на запитання: «Що трапилося з Кремлем?». Звідки така толерантність до приїжджих після багаторічної істерики на адресу гастарбайтерів? Де ж Путін з гнівним обличчям і блискучими від обурення очима? Куди поділися всілякі «Жирики», «Пушкови» і нафталінові комуняки? Невже бояться втратити Іслама Карімова і Узбекистан як партнера? Або не стали засмучувати уродженців славного міста Ташкента Алішера Усманова і його дружину Ірину Вінер, яка виховала Аліну Кабаєву? Тим більше, що Вінер днями стала Героєм Росії, а Кабаєва, нарешті, одягла обручку.
Не важливо, яку роль відіграють особисті або геополітичні мотиви цензури, але подію варто розглядати з іншої позиції: навряд чи у Кремля з'явилася совість і відповідальність за те, що витворяє російська пропаганда. Можна припустити, що путінська команда розуміє, що переходить межу антиісламської істерії, коли процес уже складно буде зупинити, не те що контролювати. Особливо у зв'язку з тим, що відбувається в Сирії, звідки повідомляється про бомбардування російськими літаками сирійських міст і численні жертви серед мирного населення. Сирійці фіксують все – тіла убитих дітей, поранених і покалічених, яких витягають з-під завалів зруйнованих будівель.
Само собою, ці кадри ніколи не потраплять на російські телеканали, слідом за бадьорими повідомленнями міністерства оборони про те, як російські літаки чудесно бомблять «об'єкти», й у жодному разі не зачіпають цивільних осіб. Чи москвичі вийшли до сирійського посольства або міністерства оборони Росії, щоб висловити своє обурення вбивствами дітей? У 2000 році православний полковник Юрій Буданов, який у репортажі російського телебачення вітав чеченців з Різдвом, командуючи залпом по селу, був заарештований. У репортажі він так і говорив: «З Різдвом», але заарештований був з іншого приводу – за зґвалтування і вбивство 18-річної Ельзи Кунгаєвої. Невідомо, чи вітав він Ельзу з якимсь православним святом, але напевно хреста з шиї не знімав.
Цю історію замовчували, як могли. Точніше, говорили, але здебільшого розповідали про якісь ратні подвиги полковника. У блогосфері «патріоти»-«ватники» навперейми складали історії про те, що Ельза була снайпером, що насправді Буданов ґвалтував не її, і багато всілякої іншої нісенітниці, призначеної для створення іміджу бравого полковника, який даремно страждав на лаві підсудних. Та й сам факт арешту і суду досі викликає подив – як посміли? Буданову дали 6 років, лише шість років. Відсидівши чотири, Буданов влаштувався на роботу керівником легкового автопарку ДУП «ЕВАЖД» (з експлуатації висотних будинків), а оселився в будинку управління справами президента Росії, ця квартира була раніше надана його сім'ї за сприяння генерала Шаманова. Я не пам'ятаю, щоб москвичі відвідали село Тангі-Чу, що в 35 кілометрах від Грозного, поклали квіти в пам'ять жертви «православного терориста».
На обох чеченських війнах загинула величезна кількість людей, серед них багато дітей. Називаються цифри від декількох тисяч до сорока тисяч малюків, які потрапили під бомбардування російської авіації та артилерійські обстріли. Російський омбудсмен Павло Астахов навряд чи ініціює розслідування вбивств чеченських дітей російською армією, але, нехай їх буде навіть кілька сотень, я не знаю випадку, щоб москвичі влаштовували акції протесту проти цих злочинів.
За повідомленнями різних відомств, у Росії від рук батьків гине від 10 до 30 тисяч дітей щороку. Ба більше, якщо вірити інформації МВС Росії, у 2009 році загалом стосовно неповнолітніх було скоєно 106 тисяч злочинів (цифра включає всі злочини, а не тільки вбивства), з них батьками дітей було скоєно 4 тисячі. Нехай навіть ці цифри завищені й таких злочинів у кілька разів менше, але я не знаю жодного випадку, щоб москвичі протестували біля будівлі МВС і офісу Астахова з вимогою реально захистити дітей.
Насправді, у російській історії останніх 99 років є величезна кількість фактів, коли злочини проти дітей були звичними, – під час голоду і воєн вони гинули від дитячого алкоголізму і наркоманії. На рубежі розпаду СРСР у збройних конфліктах, окрім дорослих, також гинули діти – в Абхазії та Карабасі, в Ходжали й Оші, в Таджикистані й в Україні. Я не пам'ятаю жодного випадку, щоб москвичі вийшли на Красну площу і почали вимагати припинити війни, в яких гинуть діти.
Люди черствіли всі ці 99 років, мовчали, коли більшовики довели країну до того, що Росією блукали мільйони безпритульних, в 30-х розстрілювали батьків, а дітей відсилали в дитячі будинки. Для дітей, «ворогів народу», Сталін створив спеціальні дитбудинки, запровадив закон, за яким заарештовувати і судити можна було вже з 12-річного віку. 9 грудня 1937 року на Бутовському полігоні був розстріляний Міша Шамонін – за вкрадені ним дві буханки хліба. У «Книзі Пам'яті жертв політичних репресій. Бутовський полігон» про Шамоніна написано: «В анкеті заарештованого йому додано два роки; як видно з подальших матеріалів справи, на день розстрілу йому було 13 років». Радянські закони були «гуманними» – людей молодших за 15 років не можна було розстрілювати. Тому фальсифікували – додали два роки і розстріляли.
Те, що сталося в Москві – жахливий злочин, незалежно від того, якої національності були вбивця і жертва. Звичайно, є логіка в тому, що влада не стала вітати публікації про цей злочин. Але немає логіки в тому, що влада замовчує сотні й тисячі інших, в яких гинули діти. Судячи з коментарів у блогосфері, багато росіян тільки й чекали, щоб пишномовно поміркувати про «нещасну Росію» і «геноцид росіян». Не можна бути тимчасово людинолюбним або випадково жалісливим. Якщо росіяни люблять дітей і ненавидять злочинців, то варто озирнутися навколо і пожаліти інших жертв. Так буде чесніше.
Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
