Доступність посилання

«Це я не хочу виступати в Росії. А запрошують весь час, з першого дня війни»

Гість передачі «Ваша Свобода»: Вахтанг Кікабідзе, грузинський співак та актор

Олександр Лащенко: Пане Кікабідзе, сьогодні у Києві у Вас буде концерт? «З Любов’ю із Грузії». Взагалі тур буде з п’яти українських міст. Сьогодні виступ з Нані Брегвадзе. Ви останнім часом досить часто гастролюєте Україною. Одна з основних Ваших країн тепер.


Переклад. Значить, хочуть слухати.

– Що особливого буде у цьому турі? Буде якась «родзинка»?

Вахтанг Кікабідзе

Вахтанг Кікабідзе

– Це ювілейні мої концерти. Так що програма дуже цікава. Дуже цікава, насичена, хороші пісні.

– 8 березня – це Київ…

– Учора ми почали.

– Кривий Ріг – перше місто. Київ – друге місто. Будуть ще Вінниця, Хмельницький, Полтава…? Разом шість міст.

– Так.

– Сьогодні 8 березня. В Україні останнім часом гостра дискусія йде, що 8 березня – радянське свято, Клара Цеткін чи хто його там розпочинав. Для Вас це свято чи ні?

Жінці треба все життя влаштовувати свято, повинна відчувати себе бажаною

– Взагалі я на цю тему вже два дні говорю. Я вважаю, що жінці треба все життя влаштовувати свято в принципі. Те, що це «міжнародний жіночий день», наскільки про це було сказано, то я не знаю. Але чоловік повинен завжди в домі влаштовувати свято. Не має значення, чи одну квітку він принесе, чи безліч, чи цукерки, чи солодощі. Тому що жінка повинна відчувати себе бажаною.

Я хочу, звісно, привітати українських жінок. Але коли я сюди йшов, то дуже багато людей на Хрещатику бачив. Потім мені сказали, що одна українка…

– Так. Надія Савченко.

Надія Савченко. Ніхто її вітати не буде. Ми її пам’ятаємо, любимо і чекаємо. Якщо у політиків є совість – її треба відправити додому

– Надія Савченко. Ніхто, напевне, її вітати не буде. Тому я хочу сказати, що ми її пам’ятаємо, любимо і чекаємо. І якщо у політиків є совість – її треба відправити додому.

Коли Грузію бомбили…

– У 2008 році.

Грузію бомбили. Взяли у полон командира літака російського. Першим написав, вилікуйте і відправте додому. Можливо, вдруге вже не буде бомбити

– Так, у 2008 році. Взяли у полон командира одного літака російського. Я тоді першим написав, у газеті стаття була, я його не бачив: вилікуйте і відправте додому. Можливо, вдруге вже не буде бомбити.

А щоб жінка до сих пір була у тюрмі, це жах!

А такого прецеденту, щоб жінка до сих пір була у тюрмі, і щось там «мурижать», маячать – я не знаю, це жах!

Вітаю усіх жінок!

– Ваші колеги сказали, що Ви хочете її маму запросити Марію Іванівну. Так?

– З задоволенням! Я говорив.

– Ми передамо з задоволенням Ваше запрошення Марії Іванівні. Сподіваємося, що вона нас бачить. Якщо ж ні, то ми все рівно передамо. І вона буде на Вашому концерті сьогодні в Києві. Величезне Вам спасибі за це!

– Буду радий!

– Пане Кікабідзе, Україна – велика Ваша аудиторія. І завжди була Росія. І от саме з 2008 року зі зрозумілих причин Ви не маєте можливості, на жаль, для цієї аудиторії співати, цієї російської аудиторії позбавлені. Ви жалкуєте про це?

– Ні, давайте не будемо так говорити, що можливостей не маю… Це я не хочу.

– Ага! Власне, запрошують?

Я не хочу. Весь час запрошують виступати до Росії. З першого ж дня війни

– Весь час запрошують (виступати до Росії – ред.) З першого ж дня війни. Завжди народ і політиків треба розділяти між собою. Народ тут ні до чого. Це неправильна кремлівська політика. Ну, про це Ви, напевне, краще за мене знаєте.

Я дуже багато буваю закордоном. У мене роботи дуже багато. Один дуже популярний телеведучий якось у Москві сказав, виявляється, на передачі «До бар’єру»…

– Володимир Соловйов.

Поселявся в готелі за свій рахунок. Щоб народ не приходив, такого не було

– Так. Що ми його годували, мовляв, давали концерти… Насильно на концерт нікого не загониш. Я коли приїжджав, то поселявся в готелі за свій рахунок. Якщо народ приходив, то приходив. А якщо не приходив… Просто такого не було. Завжди приходили. Тому не треба дурити мізки нікому.

– Коли Ви прийняли це рішення своє, особисте рішення…

– Я не думав, що подібна реакція буде, чесно кажучи.

– Так. Наприклад, Кобзон, людина Вам відома, дуже популярний з радянських часів артист, дуже жорстко висловився. Той самий Кобзон, коли вже була війна Росії проти України, регулярно відвідує так звану «ДНР». Ось це розділення, коли відомі співаки, актори ось так, можна сказати, по різні боки фронту – це взагалі нормально, на Ваш погляд? Чи взагалі артист повинен бути аполітичним?

Якщо мені хтось дасть ляпас, не повинен йти і танцювати. Так живу і так жив завжди

– Ні. Аполітичним – сказати складно. Тому що кожна людина повинна за себе відповідати просто. Я вважаю, що якщо мені хтось дасть ляпас, то я йому не повинен йти і танцювати. Правда ж? Я так живу і так жив завжди.

А хто як живе, то це його проблеми. Народ все бачить. Все це пишеться чорним по білому. Залишиться в історії. Тому вони самі себе нехай осуджують.

– У ході одного з Ваших минулих візитів до Києва Ви виступили прямо у переході. Такий цікавий був момент. Як Вам прийшла така ідея в голову? Не хочете цього повторити під час цих гастролей?

– Ця ідея була київська. Для мене теж неочікувано.

– Вам запропонували?

– Так, запропонували. Я не бачив, я не дивився. Але дуже багато хто говорив, що було цікаво.

– З боку дуже цікаве враження. Я особисто з задоволенням подивився. До речі, ось фрагмент.


– Взагалі, як Ви вважаєте, близькість артиста до своєї аудиторії – як Вам це вдається тримати? Це ж багато десятиліть.

Я коли готувався до ефіру (видаю всі секрети редакційні), то молоді мої колеги, які народилися вже після падіння СРСР, знають про Вас, не сприймають Вас співаком попередньої епохи.

Як Вам це вдається? Чи Ви спеціального нічого для цього не робите?

– Це звідти, напевне, все.

– До речі, якщо зараз підбивати якісь підсумки, більшість пам’ятає про Ваш, напевне, найвідоміший фільм, де Ви зіграли головну роль. «Міміно». Але ж у 2016 році буде рівно півстоліття, 50 років (!), як Ви знялися в іншому, дуже відомому радянському фільмі, правда, в епізодичній ролі, «Пригоди Шуріка». Ви там мотоцикліста зіграли. Маленька роль, навіть у титри Вас не занесли.

Ви пам’ятаєте, як Ви цю роль зіграли? Навіть вже не пам’ятаєте? Як цікаво.

Якщо ж вести мову саме про «Міміно», то саме це Ваш знаковий фільм. І от що цікаво? Як говорять деякі «совкові» люди, грубо кажучи, яка була епоха. При всіх її недоліках, дефіциті, не можна було говорити правди, цензура, той самий Леонід Брежнєв особисто у всій своїй красі, але, з іншого боку, Ви, льотчик-грузин, в цьому фільмі, Фрунзик Мкртчян прекрасно роль зіграв, Рубік-Джан – шофер, вірменин, режисер – Данелія, Токарєєва – одна зі сценаристок, Брондуков, українець, одну з ролей зіграв. І жодних воєн ніби не було. Чи це все так тільки в кіно було, на Ваш погляд?

Єдине, що пригадую в системі «серпа і молота», духовність. Люди так чи сяк одне одного любили. Зараза пішла, очі похмурніли у людей. Все з політикою пов’язано

– Я взагалі завжди говорю, що єдине, що я пригадую в системі «серпа і молота», то це духовність. Тоді духовність таки у людей була. І люди так чи сяк одне одного любили. Схоже, з нами щось відбувається в принципі. Якась зараза пішла, очі похмурніли у людей. Це все з політикою пов’язано. Розумієте?

Коли я ріс, то у нас ніколи не були цих англійських замків на дверях і хитромудрих ключів. Мама під килимок ключі клала, коли йшла. Будь-хто з сусідів у будь-який час міг зайти. Тому треба перетерпіти.

– До речі, Ви у Тбілісі з Сергієм Параджановим, відомим режисером, автором одного з найвідоміших українських фільмів «Тіні забутих предків», поруч…

– Вперше я дивився – Параджанов мені показував «Тіні забутих предків».

– І ви у Тбілісі були поруч? Чи вже потім ви познайомилися?

– Дуже близько ми жили.

– Його називали вірменином, який народився в Грузії, що сидів у російській в’язниці за «український націоналізм». Теж дуже цікаво склалася доля.

– Дуже талановитою був людиною!

– Ми звернулися до наших читачів, глядачів, слухачів. Надали їм можливість задати Вам запитання. Кияни скористалися цією можливістю. Подивимося одне з запитань. Буквально сьогодні мій колега поцікавився.

Киянка: Як йому тепер сучасна Україна? Чи змінилося щось у нас, на його погляд? Чи стало у нас краще жити? Як він, знаючи нашу країну, яка була раніше, хай скаже, що у нас зараз і як в Україні?

Тут щось інакше. Відчувається це. Інакше у Грузії. Там не змінюється нічого

– За часів СРСР був один стандарт скрізь, не мало значення, якою мовою розмовляли люди у кожній зі своїх держав. А тут щось інакше. Відчувається це. У нас інакше, у Грузії. В Україні інакше. Я зараз не хочу одну республіку називати... Там все як було, так і лишилося. Не змінюється нічого.

Ви не сумуєте, – запитали московські журналісти, – що у нас не співаєте? Говорю: як тільки мені приспічить – відразу ж лечу в Україну

Тому спочатку я дуже нервував. У мене досить велика російськомовна програма, теж красиві пісні, хороших поетів. Я кажу: як же ж, ось це сталося, то де я це маю виконувати?...Україна. Ви не сумуєте, – запитали у мене московські журналісти, – що ви у нас не співаєте? Я говорю: як тільки мені приспічить – відразу ж лечу в Україну. Там всі розуміють мову, з задоволенням слухають. Народ музикальний. Інакше трохи.

Все буде нормально. Я – оптиміст! Ми теж говорили: коли ж, що, як буде? Буде! Треба з цього вибиратися

Якщо цей період пройде так, як того бажає народ, поступово, бо на це необхідний час, на те, що зараз відбувається, тоді все буде нормально. Я – оптиміст! Я точно говорю. Треба перетерпіти. Ми теж говорили: коли ж, що, як буде? Буде! Треба з цього вибиратися.

– Ще одне запитання.

Киянка (переклад): Я Вам хочу сказати, що він – ще й дуже відомий актор. Ми його дуже любимо! Чесно кажучи, я не знаю, як він зараз ставиться до України. Для мене особисто це найголовніше питання.

Киянка: Чи у нього будуть якісь нові ролі у Грузії, від грузинських режисерів?

Киянка: Хай знімається в українському кіно! Буде цікаво!

Киянка: Чи планує, може, він знятися в українському кіно?

– Дійсно, пане Кікабідзе, концерти – це прекрасно, але чи можливо знятися в українського режисера?

– З задоволенням! Мене запрошували два роки тому. Дуже цікавий сценарій там український. Я не знаю, як тоді цей фільм вийшов, як називається. Я і Петренко повинні були грати двох братів. Сюжет відбувався в Закарпатті, в Карпатах. Але мені лікарі не дозволили – зима була. Мені не можна було їхати – нирки. Ну такий був серйозно-цікавий сценарій. Сказали, що дуже хороший фільм вийшов. Не знаю.

– Але Ви не виключаєте подібного варіанту, звісно, у майбутньому?

– Так. Якщо будуть цікаві пропозиції – з задоволенням. Я зараз закінчив сценарій. Навіть хотілося, можливо, спільно зняти з українцями. Теж можна. Зараз іноземці влізли.

– А про що, якщо не таємниця, сценарій? Яка історія?

– Дуже цікава річ. У чому справа? Я дуже люблю маленьке кіно – новели. Новелу робити складніше – не вміщаєшся у час, то все розвалюється. Там шість новел. Там про все, про що ми говоримо.

– Сучасність?

– Так, сучасність. Про війну грузинську, про сусідів, про друзів, про тих, хто тебе не любить, про все. Це щоденні проблеми, але трішки інакше...

– Війна, на жаль, в Україні триває. Не з вини України. Ви не виключаєте для себе можливості виступити перед воїнами українськими, якби Вас запросили б?

– Не виключаю.

– Можливий такий варіант?

– Звісно.

– Ще одне запитання.

Киянка (переклад): Яка у нього мрія у цьому житті? Ось це, напевне, найголовніше. І чи є взагалі у таких людей мрія?

– Яка у Вас мрія? Можете поділитися?

Головна мета – щоб спокійним життя було

– Головна мета – щоб спокійним життя було. Я коли пригадую те, що у нас відбувалося, як довго тривало, що вже про щось інше думати не хотілося.

Але мрія була спіймати велику рибу. Я – заядлий рибалка. І саме в Мексиці одного разу взяли на велику рибу. Називається вона меч-риба. Вона до 200-300 кілограм доходить. Величезна. Ми підчепили її...

– На гачок?

– На спінінг. Наживкою риба була. І біля 50 з зайвим хвилин боролися з нею. Я і мексиканець був. Але так і не змогли підняти. Після цього ми удвох дві пляшки горілки випили. На нервовому ґрунті – анітрошки – були тверезими. Я нервував із-за того, що її не побачив.

– До речі, Ви інтенсивно виступаєте, гастролі, знімаєтеся у кіно, пишете сценарії. Як Ви себе тримаєте у такій формі? Як Вам вдається?

– Чесно кажучи, не знаю. Мені взагалі не дозволяють нікуди їздити лікарі. Людина не повинна піддаватися нічому. Я не буду зараз про свої діагнози розповідати, тому що відразу плакатимуть люди.

Професійний спортсмен, артист чи художник, чи письменник (це не має значення), ким не був би у будь-якій професії, якщо перестає своєю професією займатися, відразу ж лягає у ліжко, напевне. Я так розумію. Якщо я ляжу, то потім не встану. Тому треба триматися. Життя – це свято! Дав Всевишній тобі можливість жити – живи, поки можеш. Ось так.

– Наскільки я знаю, Ви зі своєю дружиною 50 років разом. «Золоте весілля», можна сказати! Так?

– Так.

– Для творчих людей не таке й часте явище.

Не люблю чоловіків, які бігають. Якщо закохується, не повинен руйнувати іншому життя. Скажи чесно, піди красиво

– Так. Абсолютно правильно говорите. Я не люблю чоловіків, які бігають. Не люблю. Все може трапитися в житті. Якщо людина закохується, або вона, або він, то не повинен руйнувати іншому життя. Скажи чесно, піди красиво.

А так, вона – дуже дорога для мене людина. Тому велике щастя, що я її зустрів. Ось з чого треба почати. Напевне. І все нормально.

– Пані Ірина Кебадзе. Хто не знає.

– Діти ростуть.

– Так, у Вас двоє дітей. А скільки у Вас внуків?

– У нас троє внуків і одна правнучка вже! Красуня Олександра. Я вдруге закохався в житті – зараз у неї! Їй чотири рочки.

– У Вас є час для уваги їй, чи гастролі віднімають багато?

– Коли є можливість, то завжди мої зі мною їздять, хто вільний. Я їх вожу. Зараз мій середній внук зі мною приїхав в Україну.

– У тому ж таки фільмі «Міміно» фінал доволі цікавий. Професійний льотчик…

– Льотчик-грузин.

– Так. Добився. Ту-144, міжнародні рейси – мрія здійснилася. Але, зрештою, він дійшов до того, що це не його. Він повертається у цей самий вертоліт – літає, корів возить і так далі.

То що краще: та слава, яка у Вас є, величезна популярність десятиліттями, чи ось так на своїй малій батьківщині?

– Є у грузинів один тост. Відбили це місце. Але коли вони це говорять, то це мається на увазі Грузія.

І в «Міміно» фінал трішки обрізаний. Порізали.

– І що вирізали?

– Фінал. Він повертається, і коли спускається, то там зустрічає його один знайомий. І говорить: ти звідки? Говорить: нельотна погода була – я пішки прийшов. Він виходить з літака – у повітря виходив. Взагалі Батьківщина – краще…

– Там, де народився, як говориться.

– …нічого немає. Це найголовніше.

  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG