Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 19:53

Досвід Грузії: як повернутися до життя переселенцям в Україні


Дівчина у гуртожитку для переселенців з Абхазії та Південної Осетії, Тбілісі, 2011 рік

Дівчина у гуртожитку для переселенців з Абхазії та Південної Осетії, Тбілісі, 2011 рік

І Донецький, і Сухумський університети вимушені були полишити рідні міста через війну. Як приживалися на новому місці їхні студенти?

Наталія Дихно

Донецькі студенти, які переїхали у Вінницю разом з вишем, окрім побутових проблем, мають психологічні. Переселенці спілкуються переважно зі «своїми». Тимчасовий статус окупованих територій ускладнює їм інтеграцію в нову спільноту. Студенти Абхазького вишу мали схожі труднощі, проте вже мають досвід, як їх долати.

Головний корпус ДонНУ у Вінниці

Головний корпус ДонНУ у Вінниці

У самісінькому середмісті Вінниці ошелешує напис «Донецький національний університет». Виш розмістився в будівлі ювелірного заводу «Кристал», який з 2014-го перебуває в муніципальній власності. Сьогодні, два роки потому, чи не кожний містянин пояснить, як знайти ДонНУ у восьмистах кілометрах від Донецька.

Викладачі та студенти ДонНУ першими звернулися до Міністерства освіти і науки України з ініціативою переїзду. «На початку вересня 2014-го до мене прийшов «міністр освіти» «ДНР» разом з автоматниками й сказав, що вони мають свою кандидатуру на посаду ректора ДонНУ», – згадує ректор Роман Гринюк.

У Вінницю переїхали близько половини студентів та викладацького складу, які навчались і працювали в Донецьку 2013-го.

Роман Гринюк радіє переїзду саме у Вінницю, тому що на Донбасі, може нині зізнатися він, йому бракувало української культури: «Місцева влада дуже обережно ставилась до заходів та організацій, які несли українське слово та традиції. Дуже добре, що наші викладачі та студенти поступово інтегруються у вінницьку громаду. Ми тут ніби заповнюємо ту відсутність українськості, яка була на Донбасі».

У новому місті університет-переселенець сприйняли неоднозначно. З вінницькими вишами нібито склалися добрі відносини. «Однак чим ближче була весна, тим більше ми ділили абітурієнтів», – розповідає Тетяна Нагорняк, проректор ДонНУ з науково-педагогічної роботи.

Працівники ДонНУ в День соборності України. Тетяна Нагорняк праворуч

Працівники ДонНУ в День соборності України. Тетяна Нагорняк праворуч

Проблема з житлом постала перед викладачами та студентами одразу після переїзду і стоїть гостро й сьогодні. Одна з причин – це те, що інфраструктура Вінниці не пристосована до прийняття такої кількості переселенців. Місцевий ринок нерухомості миттєво зреагував на підвищений попит.

«Коли ми приїхали ініціативною групою в жовтні, то можна було знайти однокімнатну квартиру за півтори тисячі гривень», – зазначає ректор Роман Гринюк. Вже в листопаді оренда однокімнатної квартири коштувала не менше трьох тисяч гривень. Проте, згодних платити й таку суму чекали неприємності. Орендатори не хочуть здавати житло «донецьким».

Донецький університет у Вінниці не має власного гуртожитку. Студенти розселені по гуртожитках вінницьких навчальних закладів. Ректор ДонНУ запевняє, що житлом забезпечені 600 чоловік – і це лише близько 15% всіх студентів.

Студенти ДонНУ (Вінниця) на лекції

Студенти ДонНУ (Вінниця) на лекції

В Донецьку почувала себе вдома, а тут відчуваю, що я чужа

Четверокурсниця Тетяна орендує квартиру поблизу залізничного вокзалу. Влітку 2014-го дівчина була не впевнена, що взагалі закінчить виш та отримає диплом. Тому, коли дізналася, що навчання відновлюється, вона одразу поїхала до Вінниці. Приїхавши на нове місце, Тетяна розчарувалась: «Це тому, що я знаю, як було в Донецьку, і через це постійно порівнюю. Не всі переїхали сюди, відповідно, група зменшилась, вже на парах навіть атмосфера не та. Можливо, ще відіграє роль той фактор, що в Донецьку почувала себе вдома, а тут відчуваю, що я чужа».

Дівчина розповідає, що у лікарні, побачивши її паспорт, зустріли словами: «Понаїхали ці переселенці. Дитину в дитсадок неможливо влаштувати, бо вам всі місця повіддавали». На початках вінницька знайома, яка, вочевидь, не знала, звідкіля Тетяна, ділилась спостереженнями: «Відколи «донецькі» переїхали в місто, наркоманів побільшало». «Справжня інтеграція в нас відбудеться тоді, коли зникне маркер «донецьких» – які не такі як інші», – каже Тетяна.

Донецькі друзі Тетяни роз’їхались по різних містах та містечках України, а нових шукати вона вже не прагне. «Я намагалася спілкуватися з місцевими, але проблема в тому, що ми з ними живемо в різних реальностях і думаємо про різні речі. Я постійно переживаю про те, що там твориться вдома. Адже батьки та рідні залишилися там, а нова подружка розповідає мені, що сталося найгірше в житті – її кинув хлопець». Донеччанка ще не визначилась, що буде робити після закінчення вишу. Однак Тетяна впевнена, що у Вінниці не залишиться: «напевне, це не моє місто».

За мій дім гинуть хлопці, а я втекла й тут намагаюсь відновити звичне довоєнне життя. Я усвідомлюю це, мені не варто нагадувати

«За мій дім гинуть хлопці, а я втекла й тут намагаюсь відновити своє звичне довоєнне життя. Я усвідомлюю це, мені не варто нагадувати», – продовжує вона.

Спрацьовує відчуття «ще трохи, і я повернусь», яке ускладнює адаптацію

Вікторія Середа, кандидат соціологічних наук, пояснює: «У переселенців спрацьовує відчуття «ще трохи, і я повернусь», яке ускладнює психологічну адаптацію на новому місці. Дослідниця додає, що переміщені особи подвійно ізольовані, тому що, по-перше, вони майже не спілкуються з містянами, а, по-друге, не комунікують між собою там, де наразі мешкають: «Причина полягає в тому, що не завжди відомо, з якою позицією людина виїхала з Донбасу. Адже частіше люди їдуть звідтіля через фізичну загрозу їхньому життю».

Юлія (праворуч) зі своїми одногрупницями

Юлія (праворуч) зі своїми одногрупницями

Юлія вступала до донецького вишу вже у Вінниці. Дівчина мешкає у кімнаті гуртожитку Вінницького кооперативного інституту – тут, у тому числі, прихистили студентів-переселенців – разом з 1-курсницею з Хмельницького та 4-курсницею з Маріуполя. У сусідній кімнаті живе студентка ДонНУ з Рахова. «Спілкуємось переважно зі «своїми», – каже Юля. Під «своїми» дівчина має на увазі студентів ДонНУ, причому, не важливо, з якого регіону вони родом.

Хімічний факультет ДонНУ (Вінниця)

Хімічний факультет ДонНУ (Вінниця)

Цьогоріч серед абітурієнтів лише 30% було з Донбасу, з Вінницької області – 58%.

«Я розумію, що кількість студентів з Донбасу знижуватиметься. Не всі випускники з окупованих територій зможуть пройти ЗНО та отримати право вступати в українські виші. Частина з них через блок-пости та неможливість виїхати залишиться там, сподіваючись отримати хоч якийсь диплом», – коментує Роман Гринюк, ректор ДонНУ.

Сухумський державний університет (Тбілісі)

Сухумський державний університет (Тбілісі)

У Грузії через збройний конфлікт з Абхазії був вимушений виїхати Сухумський державний університет. Вже більше двадцяти років виш працює в Тбілісі на вулиці, названій на честь Ганни Політковської, російської журналістки, яка відкрито критикувала діяльність Володимира Путіна і була вбита у 2006 році.

Каха Квашилава навчався на другому курсі, коли почався збройний конфлікт в Абхазії. Чоловік розповідає, що з регіону виїхала більшість грузинів. Населення Абхазії на той час складало близько 500 тисяч осіб, виїхало більше половини.

«Однак продовжила навчання в Тбілісі меншість. На моєму курсі з 50 людей закінчили тільки 10, тому що не бачили перспективи. Навіщо вища освіта, коли в країні хаос та суцільне безробіття», – згадує грузин. Каха закінчив історичний факультет, потім вступив до аспірантури та нині викладає сходознавство в Сухумському державному університеті.

Каха Квашивала – попереду

Каха Квашивала – попереду

У 90-х Грузія була країною без світла. Електрику вмикали дві години на добу, на свята – три

Чоловік вважає, що порівнювати українських переселенців з грузинськими не варто. «У 90-х Грузія була країною без світла. Електрику вмикали дві години на добу, на свята – три. Ми з родиною мешкали в готелях та радянських санаторіях. Харчувалися тим, що нам давали як гуманітарну допомогу. Роботи не було. Щоб влаштуватися сторожем, треба було дати хабар».

Всі порожні будівлі були зайняті внутрішньо переміщеними особами, тому після переїзду Сухумський університет не мав власної інфраструктури зовсім. Ані корпусів, ані гуртожитків. «Наш факультет розмістився у двох тбіліських школах, де в першу зміну навчалися школярі, а в другу вже ми, студенти», – розповідає Каха.

Нині нас об’єднують спогади про батьківщину, а не виживання

Сухумець акцентує, що переселенці довгий час спілкувалися переважно між собою – у групах, які складалися з вихідців Абхазії. «Допомагали одне одному виживати… Та чим успішнішими були реформи, тим кращим ставало життя в Грузії. Конкурентне поле прийшло на зміну корупції. Саме тоді у моїх друзів з Абхазії почалось кар’єрне зростання. Стабільність сприяла інтеграції внутрішньо переміщених осіб в грузинське суспільство. Нині нас об’єднують спогади про батьківщину, а не виживання», – запевняє 42-річний Каха Квашивала.

Майже п’ятнадцять років, від 1993-го до 2007-го, Тбіліський державний університет і його філія з Сухумі мали ідентичні програми. Тобто в одному місті існували два виші з однаковою навчальною пропозицією. Каха Квашилава розповідає, що конкуренції через це не було. Коли Грузія приєдналась до Болонського процесу, відбулися зміни. Нині програма Сухумського університету кардинально відрізняється від програми Тбіліського.

Василь Масхуля (праворуч) зі своїми одногрупницями та викладачем з Туреччини

Василь Масхуля (праворуч) зі своїми одногрупницями та викладачем з Туреччини

Василь Масхуля народився в Абхазії. Однак через війну – йому тоді було три роки – покинув малу батьківщину. Хлопець навчався у тбіліській школі, закінчивши її, вступив до Сухумського вишу. Свій вибір аргументує тим, що університет йому здавався ріднішим. «Багато лекторів були з Абхазії, вони були кваліфікованими, рівень викладання досить високий, але інфраструктура була дуже поганою. Всі корпуси потребували ремонту».

Ми всі грузини. І не важливо, хто де народився

У своїй групі Василь був єдиним вихідцем з Абхазії. «Ми ж грузини, тут теж грузини. Вони розуміють, що ми через війну переїхали, але живемо ж в своїй країні», – здивовано каже Василь, адже він певен, що конфліктів між одними грузинами та іншими, переселенці вони чи ні, бути не може. Хлопець має друзів з різних регіонів Грузії: «Ми всі грузини. І не важливо, хто де народився».

Каха Квашивала пояснює, що вигнанцями відчувало себе тільки його покоління, а покоління 2000-х вже було одразу інтегроване в грузинське суспільство. Однак, молодь з Абхазії має іншу особливість. «Навіть якщо діти народилися в Тбілісі або деінде в Грузії, вони все одно вважають себе переселенцями з Абхазії, незважаючи на те, що вони ніколи там не були», – зазначає Гванса Адбаладзе, асоційований професор Сухумського університету.

Абхазці показали, що вони готові працювати максимально, щоб нормально облаштуватися на новому місті

«Спочатку, в 1993 році, містяни сприймали переміщених осіб як чужих, вони не могли збагнути, що ці люди втратили все. Після усвідомлення, що мігранти тут надовго, ставлення змінилось. Абхазці показали, що вони готові працювати максимально, щоб нормально облаштуватися на новому місті. Почався процес виживання. Нині всі ставляться до переселенців добре», – резюмує авторитетний журналіст Звіад Корідзе, який вже два роки очолює Комісію з питань помилування при президентові Грузії.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG