Єдність не має бути монолітністю – послання греко-католиків на Схід і на Захід – історик церкви

Сила Української греко-католицької церкви у тому досвіді, який вона здобула завдяки мученицькому шляху, який вона пройшла після Львівського псевдособору та в її свідченні про багатоманітність у тому, що вона може бути собою і залишатися у сопричасті зі східними і західними християнами. В цьому її послання і до католиків, і до православних, вважає проректор Українського католицького університету, завідувач кафедрою церковної історії, професор Олег Турій.

– Наскільки сталінському режиму вдалося зупинити розвиток УГКЦ? І які завдання у зв’язку з цим перед нею ще стоять?

– Сталінському режимові розходилося про те, щоб знищити взагалі всі осередки можливого опору. І те, що церква зуміла вистояти в підпіллі, – це щось небачене, неочікуване і неждане.

З іншого боку, можна вважати, що греко-католицька церква зупинилася у своєму розвитку. Але разом з тим у підпіллі ця церква виробила такі моделі життя, поведінки, які в цілій католицькій церкві виробив лише Другий ватиканський собор. Тобто можна сказати, що до певної міри через свій такий особливий статус греко-католицька церква змушена була шукати нові способи діяльності у суспільстві, зокрема взаємодії зі своїми вірними, бо саме це було найголовніше – мати підтримку людей, які є віруючими.

Ця церква зуміла передбачити деякі події, процеси, які відбулися в загальній католицькій церкві набагато пізніше. Тому, як кажуть, не було би щастя та нещастя допомогло. І цей період випробувань є не просто періодом якоїсь консервації, застою, занепаду. Навпаки – це період свідчення віри, період розвитку думки. І я думаю, що саме на цьому періоді, на цій базі ми сьогодні будуємо майбутнє цієї церкви і, може, до великої міри, і майбутнє України.

– Проти УГКЦ у березні 1946 року було скоєно злочин. Як у випадку з будь-яким іншим злочином мають бути встановлені винні і має бути визначений спосіб компенсації. Чому цієї справедливості щодо УГКЦ так і не вдалося досягти, попри те, що церква існує вже відкрито понад два десятиліття?

– Це дуже добре питання. Я думаю, що на нього мали б ми відповісти, всі українці. Тому що це не лише питання злочинів проти греко-католицької церкви, а загалом питання злочинів комуністичного режиму. Для України це залишається темою, яка не є відпрацьована. Тобто, я думаю, для нас усіх є дуже важливим розібратися з нашою спадщиною, зокрема і з тоталітарною спадщиною, і назвати все своїми іменами.

Для греко-католицької церкви в сьогоднішній ситуації є зрозумілим хто, чому, заради чого нищив її. Є також зрозумілим, які матеріальні втрати вона понесла. Мені здається, що греко-католицька церква сьогодні не ставить питання матеріальної компенсації. Мені здається, що найважливіше в сучасній ситуації – морально-етична оцінка і політична оцінка того, що сталося. І це є завдання не стільки церкви, скільки української держави. Якщо вона не хоче себе асоціювати з попереднім режимом, вона повинна дуже чітко і дефінітивно відмежуватися від того, що відбувалося за попередньої влади.

Українська держава повинна це робити законами про декомунізацію. Мені здається, що в даному випадку щодо релігійних питань, просто їх треба конкретизувати і чіткіше артикулювати.

– Яке має відношення взагалі Московський патріархат, Російська православна церква до подій Берестейської унії 1596 року, коли сам Московський патріархат існує лише з 1589-го, а Київську метрополію він став включати у свій склад лише через 100 років після цього? Яке відношення має Московський патріархат до того, що відбувається в Україні, і до того, що відбувається у греко-католицькій церкві?

– Московський патріархат має відношення до того, що відбувається в Україні, і ми в цьому можемо не сумніватись. Інше запитання – те, яке ви ставите, що стосується Берестейської унії, насправді, жодного відношення у історичному контексті Московський патріархат до цієї унії не мав.

Унію укладали єпископи Київської метрополії, які прибували у підпорядкування Царгородського патріархату. Москва дуже часто маніпулює термінами, ототожнюючи православ’я виключно з Московським православ’ям. Насправді це не так.

Ані в історичному плані – Київська метрополія не належала тоді до Московського патріархату, ані також тепер, коли у Галичині і на Західній Україні. Насправді більшість православних громад у Галичині не московської юрисдикції, а належать чи то до Автокефальної церкви, чи то до Київського патріархату. Тому в Москві просто є такий спосіб, так би мовити, перетягувати ковдру на себе як в історичному, так і в сучасному плані.

– Після нещодавньої зустрічі папи Франциска і російського патріарха Кирила багато українців, навіть не лише вірних греко-католицької церкви, почуваються скривдженими. І вони ставлять питання про те, що з одного боку святий престол, дійсно, підтримував УГКЦ під час її боротьби в підпіллі. Папа Іван ХХІІІ зіграв велику роль у тому, щоб звільнити патріарха Йосипа Сліпого з радянських концтаборів. З іншого боку, тоді і зараз, з огляду на стосунки з Російською православною церквою, складається враження, що для Риму УГКЦ – це небажана дитина, інтересами якої можна знехтувати заради інших важливіших цілей. Чи вірність вірних передбачає і вірність вірним?

– Я думаю, що це є дуже важливе питання. Тому що, насправді, те, що відбулося у Бересті і пізніше, тобто бажання єдності з боку Київської метрополії, з боку єпископату, духовенства, вірних – це виходило із головних засад віри. Тобто якщо ми говоримо, що ми віримо в одну-єдину святу апостольську церкву, то це було мотивом того, що заставляло людей шукати цієї єдності.

Те, що ця єдність не може бути монолітністю, не може бути одноманітністю, а ця єдність передбачає існування різних традицій – це також факт, з яким у Римо-католицькій церкві всі до кінця були і залишаються згідними. Тому якраз в цьому полягає завдання греко-католицької церкви у межах католицької спільноти – свідчити про цю багатоманітність.

Демонструвати, що в католицькій церкві можна жити своїм життям, зберігати власну традицію, бути церквою свого права, своєї традиції, і тим не менше перебувати у сопричасті з іншими. Тому я думаю, в Римській курії, напевно, є різні люди, різні сили впливу, і для декого діалог з Московським патріархатом за будь-яку ціну є пріоритетом. Але це не означає, що це є позиція усієї католицької церкви. Я думаю, що це є тимчасове явище, я думаю, що ці моменти свідчать про плюралізм думок у католицькій церкві і просто нам треба бути собою і домагатися свого місця.

– Львівським псевдособором Москва, принаймні на словах, намагалася досягти в Україні церковної єдності. Тепер, коли ані Кремль, ані Російська патріархія не мають прямого контролю над подіями в Україні, наскільки далекі українські церкви Київської традиції від єдності, і чи потрібно намагатися досягти того ідеалу – структурної єдності, чи достатньо мати духовну єдність?

– Я знову мушу повернутися до того, що я говорив у попередній відповіді. Ми часто розуміємо під єдністю якусь одноманітність. Насправді, єдність передбачає єдність у розмаїтті. Я думаю, що у даному випадку, особливо тепер, коли Україна є вільною, коли церкви в ній можуть вільно будувати між собою стосунки, це є дуже актуальне і абсолютно можливе завдання. Шукати цього поєднання не шляхом якоїсь адміністративної уніфікації, а шляхом пізнання одне в одному тієї самої віри і тієї самої традиції.

Це не просто слова, це є щось, що реально турбує греко-католицьку церкву, чим вона переймається. Десять років тому Блаженнійший Любомир якраз із нагоди 60-річчя цього так званого псевдособору звернувся із посланнями і до митрополита тодішнього Володимира Сабодана і навіть до Московського патріарха Алексія із проханням, пропозицією оцінити минуле, розібратися в ньому, зробити з нього висновки, але разом з тим іти вперед, шукати братерського розуміння, шукати поєднання.

Очевидно, що ця протягнута рука не отримала тоді якоїсь відповіді. З боку Української православної церкви було дуже стримане реагування, натомість з боку Московського патріархату – радше, брутальне відкидання такої самої ідеї.

Але, мені здається, що якраз і в цьому полягає суть української теперішньої ситуації. Що ми є вільними, ми маємо можливість користуватися тими плодами свободи, і ми можемо діяти. Цього в Москві, на жаль, не можуть робити. Я не знаю, коли це станеться, але я думаю, що в цьому якраз і є завдання України – провокувати, в позитивному сенсі, ситуацію. Протягати руку, навіть якщо на неї немає відповіді.

На цю ж тему:

10.03.2016 Греко-католицькі церкви в Центральній Європі знищували за сценарієм Львівського псевдособору «Все це було добре придумано, як тепер маємо Крим, де був так званий «референдум», чи події на Донбасі... Все це відбувалося за принципами гібридної війни» – священник далі 09.03.2016 РПЦ як співучасник злочину має віддати те, що нечесно забрала – юрист «Тут не стільки майнове, скільки моральне питання, питання оцінки держави, яка мала б сказати, що конфесія не має бути у політичний спосіб заангажована у аморальній ліквідації іншої конфесії, у насильстві над свободою віросповідання» далі 10.03.2016 На псевдособор священиків везли озброєні енкаведисти 70 років тому 10 березня вірні УГКЦ почули про ліквідацію своєї церкви далі