Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 09:04

Хочемо витягнути на світ тих хлопців, які під час Майдану були у Внутрішніх військах – Тихий


Володимир Тихий

Володимир Тихий

«Вони перебували тоді у стані такого потужного стресу – і морального, і фізичного»

В історії Євромайдану бракує прозорості, а це не сприяє осмисленню цих подій людьми, які взимку 2013-2014 року опинилися по різні боки барикад, і, відповідно, порозумінню між ними. Про це в ефірі радіопрограми «Донбас.Реалії» сказав документаліст, режисер фільму «Бранці» Володимир Тихий. Стрічка вийшла у прокат наприкінці лютого.

– Питання, які були гострими під час Майдану, досі лишаються досить гострими. Ключовим завданням є ці події – Майдан і те, що відбулося потім – не втиснути в черговий радянський контекст героїзації, чи чорного та білого. Насправді це – абсолютно реальні речі, які стосуються нас тут, зараз. Не демонізація протестувальників із одного боку та силовиків із іншого, а це залишається дотепер. Це пов’язане з різними історіями – скажімо, переатестацією силовиків. Люди, які в цьому процесі суспільство представляють, кажуть, що 2 роки минуло, а силовики лишаються такими ж, якими вони були на Майдані. Тобто нічиї уявлення про ці події не змінилися.

– Вони з самого початку налаштовані негативно щодо силовиків?

– А силовики негативно налаштовані до людей з Майдану. Дивіться, там є певна кількість людей, які прожили цю травму. Та сама АТО, у якій вони брали участь, їм допомогла позбутися цієї травми. Але велика кількість залишається у такому собі постмайданівському травматичному стані. В принципі, як і велика частина громадськості залишається. Дехто перебуває у такі певній ілюзії, що Майдан відбувся і ми маємо його згадувати у традиціях радянських: що це минуле наше, будемо героїзацію робити, міфи. Наче таким чином ми виконаємо нову соціальну функцію для виховання наступного покоління.

Допоки ми будемо будувати міфи за цими лекалами радянськими, доти наше суспільство не буде рости. Ми маємо ці проблеми вирішити тут і зараз. Чим на довше ми це відкладаємо, тим більше ця історія перетворюється на засіб дискредитації цієї події. Із одного боку Небесна сотня – це герої, з іншого – я не кажу навіть про справу розстрілу, а ті ж судді, які позбавляли прав людей із Автомайдану чи просто тих, хто долучався до акції та їздив до Межигір’я.

– Ви натякаєте на лицемірство влади?

– Це все система. Люди, які потрапляють у цю систему, вже не можуть виконувати обіцянок з якими вони приходили у цю владу. Ви бачите яка ситуація: преса, мас-медіа втратили ініціативу. Ми вважали, що це – важіль, який працює більш-менш. Цей важіль працював перший рік після Майдану, тепер ситуація з впливом мас-медіа повернулася у часи Януковича.

Треба ж розуміти, що суспільство тоді почало протестувати не просто проти Януковича, а проти системи, від якої воно вже не просто стомилося, а криком кричало, бо не хотіло далі існувати так. І це – боротьба громадськості з системою. Вона триває досі і вона буде переходити в гарячі форми.

– Сергій Жадан, говорячи про фільм, каже, що багато питань ще лишаються відкритими. Які саме питання?

– Цей фільм «Бранці» – це взагалі фільм не про Майдан, а про події ранку 20 лютого 2014 року. Коли раптом більше кількох сотень силовиків, які були на Майдані, почали тікати. Майданівці – а свіжі сили на той момент під’їхали – почали займати тактичні висоти, приміщення, Жовтневий палац. Тут же з’явилася штурмова рота «Беркуту», яка починає розстрілювати.

Ми вирішили розібратися, чому силовики тікали і що відбувалося, коли ці перші люди опинилися там, де була казарма внутрішніх військ і частково «Беркуту» у Жовтневому палаці. І намагалися розібратися, що взагалі у головах відбувалося – як у повстанців, так і силовиків у цей самий момент.

– У фільмі у вас є також інтерв'ю бійців внутрішніх військ?

– По суті, ми знайшли безпосередніх учасників. Людей, які не є публічними фігурами, політичними фігурами, які у своїх висловлюваннях представляють, у першу чергу, себе, а не якусь там політичну точку зору. У нас головний герой – хлопець, якому на той момент було 19 років. Він із Харкова, біолог. І він шукає однолітка, з внутрішніх військ, строкової служби.

Він навряд чи зараз є у Національній гвардії. Саме ті підрозділи, які тоді були на Майдані, – це кримські підрозділи. Вони пережили окрему свою історію: їх вивели з Криму, потім розформували. Їх не задіювали в АТО, бо вважали ненадійними. У них відбулася така собі консервація антимайданівського настрою, вони відчували цю специфічну винятковість.

– У фільмі з’явилися свідчення Івана Бубенчика – людини, яка стверджує, що тоді 20 лютого, два роки тому, він власноруч з автомату Калашникова вбив двох беркутівців. Він у відкриту хвалиться цим. Скажіть, ці свідчення з'явилися тільки зараз чи про них було відомо і раніше?

– Я можу сказати, що він не вихваляється. Про це він розповідав майже одразу. Він не є людиною, яка шукає якоїсь слави в цьому випадку. Про цю особу я вже почув місяці через два: мій однокласник та однокурсник опинилися у добровольчому батальйоні «Дніпро-1», де саме був Бубенчик.

– А чому про нього стало відомо тільки зараз?

– Тому що ми – документалісти. Спочатку треба було дослідити образ цієї людини. Розумієте, брати просто інтерв'ю, а потім казати, що ось є людина, яка просто щось розповідає, я вважаю просто невідповідальним. Ми з ним були знайомі майже рік. Бачив я цю людину в побуті, в бою. У Пісках, власне, де вони стояли, ми провели певний час, дуже багато матеріалу було знято, а у фільм тільки 5 відсотків потрапило. Але це нам дозволяло з певною відповідальністю те, що він говорить, показувати іншим.

Ми не хотіли спекуляцій. Коли ми почали розробляти фільм, то Бубенчик у нас стояв поза тими ідеями, які ми просували саме у фільмі. А певні журналісти дізналися про це і вирішили це використати як власний здобуток.

– Не пізно – через два роки говорити про це?

– Мені складно про це казати. Звичайно, дуже хотілося б, аби певні речі суспільство усвідомило відразу після Майдану. Це бачення низових учасників Майдану, є ще бачення політиків того, що відбувалося. На жаль, багато хто хоче здобути політичний капітал, роблячи культ із тих подій, нівелюючи багато подій, спрощуючи їх.

Оця непрозорість того, що там відбувалося, дуже зручна і дозволяє так працювати. Низові учасники Майдану приходили з чітким розумінням: мовляв, ми – біле, а те – чорне, і все. І їм, знову ж таки, зручно з тим жити. Причому на рівні тих, хто був, так би мовити, активістом насильницької дії, так і ті, хто був ненасильницькими, скажімо так, ідеологами. І ті, і ті доводять, що був ось мій Майдан, а іншого не було. Що це були провокатори. У Львові ми зіткнулися з тим, що людей просто шокувало, що ми ставимо такі питання. Вони не хочуть вірити, що ці люди, силовики, просто почали тікати. Їм хочеться вірити у казку, що, мовляв, ми разом почали кидати коктейлі, а силовики тому вирішили втекти.

– Ви вважаєте, оцей низовий прошарок Майдану, чи готовий він почути іншу точку зору? Чи будуть слухати ті, хто чути не готовий?

– Дивіться, коли люди починають бачити у своїх супротивниках саме людину, а не якусь демонізовану силу зла, це питання максимально вирішується.

– А як це зробити? Ваш фільм допомагає у цьому?

– Ми хочемо витягнути на світ божий тих хлопців, які були у внутрішніх військах. Вони перебували тоді у стані такого потужного стресу – і морального, і фізичного. Вони ж більше двох місяців забули у нелюдських умовах: мерзли, їх матюкали, кидали в них, били, спали вони невідомо де. Вони ображені. Вони ображені, я так розумію, не так на майданівців, як на цей стан такої несправедливості щодо них.

– Чи схоже це на те, що відчували після Євромайдану на Донбасі?

– Ні. Донбас не стояв у «монолітах» зі щитами. Донбас вболівав, у певній мірі, звичайно. Це було так подано, що у нас, мовляв, є наше досягнення – квітучий Донбас, і це – заслуга Януковича і його людей, а зараз у нас це досягнення хочуть забрати і загнати нас у якийсь стан дев'яностих років. Це ж маніпуляції, які відбувалися багато років.

– Це, можливо, перший такий фільм, який без претензій сприймають на Сході.

– Не зовсім. Була така ситуація, що ми були дуже близько до того, щоби нам саме беркутівці, які бігали там з автоматами, розказали свою історію, що відбувалося там саме в цей момент. І якраз саме в той момент, коли я підійшов до них знайомитися після суду, коли Садовнику з'ясовували, яку міру обрати, представився «Вавилон-13», вони напряглися. Але їм сказали, що все нормально, що ми не коментуємо та намагаємося все чесно розказувати, після цього відбулася наша довірлива розмова. Але після цього ще двох з них заарештували, а всі решта просто повтікали з України. Тобто з ними тепер немає можливості зв'язатися та поспілкуватися.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG