Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 06:21

Чому Україна не створила свій цифровий музей кримської кризи?


(©Shutterstock)

(©Shutterstock)

Є два виходи: боротися, озброївшись досвідом тих, кому вдавалося нести альтернативну точку зору в авторитарних режимах, або пустити все на самоплив

Лев Абалкін

(Рубрика «Точка зору»)

Днями у Криму відбулася презентація цифрового музею «Кримської весни». Він становить собою сайт, де є все: і політичний піар головних організаторів республіканської кризи (Олега Бєлавенцева, Сергія Аксьонова та Володимира Константинова), і конструювання історії 2014 року, і галереї, і навіть вікторина, що рекламує послуги підприємства «Кримтелеком».

Презентація приурочена до другої річниці двох знаменних подій: так званого «референдуму» 16 березня й підписання договору про «включення» півострова до складу Російської Федерації 18 березня.

Ця ініціатива – частина цілеспрямованої політики російської влади Криму. Маючи повний контроль над місцевими ЗМІ, підтримку федеральних медіа і можливість впроваджувати в навчальні програми будь-який, навіть відверто відбитий, брехливий і історично недостовірний матеріал, чиновники постійно шукають додаткові інструменти впливу на свідомість кримчан.

Міністр російського уряду Криму Дмитро Полонський, який є одним з відповідальних за створення ресурсу, вже розповів журналістам про плани щодо розвитку сайту. Наприклад, передбачається, що за рік цифровий музей працюватиме не тільки російською, а й англійською, українською та кримськотатарською мовами.

А ось аналогічні українські структури (те ж Міністерство інформаційної політики), здається, зовсім не переймаються створенням урядових інтернет-майданчиків, що б в інтерактивній формі описували трагічні події, що відбулися в Криму два роки тому.

Наголошуємо: йдеться не про проекти, ініційовані українськими ЗМІ, громадськими організаціями чи незалежними фондами, а про державну політику персональної взаємодії з кримчанами, стратегію поширення правдивої інформації про анексію в міжнародному форматі, нехай і за допомогою мережі.

Ніхто ж не заважає українським чиновникам запустити свої версії цифрового музею максимальною кількістю національних мов (польською, німецькою, французькою, іспанською, арабською, китайською, японською та іншими), а не лиши тими чотирма, з якими інтегрований сайт самого Міністерства інформаційної політики (МІП).

Хіба не саме для цього й існує МІП?

Конструювання історії

Історію пишуть переможці. І написане ними закладає підвалини для виховання нових поколінь. Чи зустріла б російська агресія настільки сильний опір в Україні, якби не молодь, яка чвертьстоліття росла в умовах незалежної держави?

Нехай навіть слабкої, керованої п’ятою колоною. Але зі своїми державними символами, спроектованою гілкою національної історії, власним політичним життям, національними футбольними клубами.

Отож-бо й воно! Нерозумно вважати, що подібні речі проходять безслідно. Фатальною помилкою Росії було не військове втручання в суверенні справи України, а те, що Москва дала українському народові можливість повірити, що він володіє суверенітетом і незалежністю.

За якихось 25 років ця віра, породжена історичної колізією, перетворилася на реальне відчуття громадянської гідності й визначила національну самоідентифікацію українців.

Цей приклад того, як у народу формується почуття власної державності, має стати попередженням для Києва. Кожен рік, проведений під владою Росії, кожен такий портал про «Кримську весну», що привертає увагу кримчан акціями чи матеріалами для домашніх завдань, неминуче позначається на світосприйнятті місцевих жителів.

Тут лише два виходи: або боротися, озброївшись досвідом тих, кому вдавалося нести альтернативну точку зору на життя в авторитарних режимах, або пустити все на самоплив.

Другий варіант – це глухий кут, що з часом призведе до тотального відторгнення ідеї української державності на півострові, перетворивши боротьбу України за Крим на бажання повернути територію, а не домогтися історичної справедливості й відновити права власного населення. Зрозуміло, що в такому разі про міжнародну підтримку йтися не може.

Критика та пропозиції

Наразі основну відповідальність за розробку інформаційних проектів по Криму несуть урядові структури, а конкретно – МІП. Петро Порошенко в 2016 році робитиме ставку на створення міжнародного столу перемовин із кримського питання. Однак, ані сам гарант, ані експерти поки що не можуть остаточно визначитися зі списком потенційних країн-учасників формату «Женева +», а значить, цей проект досі перебуває на підготовчому етапі.

Що стосується кримських ініціатив українського уряду, то нині вони базуються на сильних сторонах керівників окремих напрямків. Через це Києву не вдається задіяти всі можливі канали для поширення української погляду на кримську кризу.

Наприклад, комунікаційна кампанія «Крим – це Україна», нещодавно представлена радником міністра інформаційної політики України Еміне Джеппаровою, показала, що поки що МІП вирішив робити акцент на емоційному контексті, орієнтуючись на кримчан, які зберігають високу лояльність до України. Але, чесно кажучи, з технічного погляду цей проект видається не дуже ефективним.

Еміне Джеппарова назвала три складові комунікаційної кампанії, дві з яких передбачають створення відеоматеріалів. Перша – ролики від українців, у яких різні люди звернуться до кримчан і розкажуть, що для них означає півострів (близько 20 відео, зокрема, й присвячених подіям 26 лютого). Друга – фільм виробництва телеканалу ATR, що докладно розповість про анексію республіки (імовірно розрахований на західну аудиторію).

Та найцікавіше – це зовнішня реклама, «бордова кампанія» за участю знаменитостей, які ділитимуться власними міркуваннями щодо Криму.

Так, цей проект МІП дійсно може привернути увагу українців до проблеми півострова. Але чому «комунікаційна кампанія» ніяк не зачіпає самих кримчан? Зрозуміло, що ролики виробництва МІП можна буде побачити в ЗМІ, на тому ж телеканалі ATR. Але як борди, розміщені десь в Чернівцях чи Тернополі, допоможуть утримати лояльність кримчан чи поширити правдиву картину подій зими – весни 2014 року?

Під час презентації Еміне Джеппарова абсолютно відверто говорить, що проект «Крим – це Україна» передусім призначений для українців, які сьогодні живуть на півострові, для тих, хто чекає від своєї Батьківщини не тільки меседжів, а й конкретних дій. А потім мова заходить про бордову кампанію в Україні...


Може, варто спрямувати кошти не на борди, а на створення власного цифрового музею про кримську кризу? Адже завдяки такому ресурсу юні кримчани зможуть дізнатися правду про 2014 рік чи хоча б отримати альтернативне джерело інформації.

За місяць населення республіки вводить у «Яндексі» (далеко не найпопулярнішій тут пошуковій системі) майже 13 тисяч запитів зі словами «Крим Україна», на яких ніхто не рекламується. А скількох кримських користувачів можна було б залучити, використавши весь можливий арсенал інтернет-маркетингу?

Однак, для МІП важливіші резонансні вихлопи всередині України. Що ж, нехай, але тоді не треба говорити, що ці рекламні кампанії створюються для українців, які живуть на окупованому півострові. Бо це зовсім не так…

Лев Абалкін – кримський політолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG