Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 14:11

Запитання «як там у Криму?» не має однозначної відповіді. Хоча б тому, що настрої на півострові з самого початку були різними

(Рубрика «Точка зору»)

Неможливо жити в суспільстві і не залежати від нього. Це аксіома, яка працює в усіх ситуаціях. Причому, вона однаковою мірою стосується внутрішньої еволюції кримчан, які «поїхали», і тих, хто «залишився».

Питання «як там у Криму?» не має однозначної відповіді. Хоча б тому, що настрої на півострові з самого початку були різними. Ядерна проросійська аудиторія навряд чи здатна швидко змінюватися. Для них визнання власної неправоти веде до обвалення картини світу й ціннісної системи. Вони занадто сильно емоційно впроваджені в ідею «руського Криму» і «фашистської України», щоб дозволити собі рефлексію. Пік їхнього невдоволення впирається в формулу «цар хороший – бояри погані».

Набагато цікавіше спостерігати за другою групою кримчан – тими, хто в усі часи не за прапори, а за стабільність. Їм байдужі назва держави й колір паспорта: у пріоритеті холодильник і побут. Їхні зіткнення з реальністю в останні два роки були рельєфними: виявилося, що більшості з них Росія принесла лише прапори, відсутність української мови й нові підручники з історії. А за межами цього триптиха все залишилося, як мінімум, по-старому. Або навіть погіршилося.

Але найцікавіше – стежити за тим, що відбувається із проукраїнськи налаштованими кримчанами. Тому що їм випало найбільш складне випробування – зберегти самих себе у ворожому середовищі, коли державний левіафан, розмірковуючи про північнокорейські цифри лояльності, не визнає навіть сам факт їхнього існування.

У цьому середовищі можливі три вектори еволюції.​

Перша – перехід у концепцію «малих справ». Не можна вимагати від усіх партизанщини – люди не можуть жити у відмобілізованому стані нескінченно. Але й занурюватися в інший ідеологічний табір для них не з руки. І кожен знаходить свій власний «барліг»: хтось «іде» в сім'ю і дітей, хтось – у хобі чи роботу. Їхній власний внесок у боротьбу з несправедливістю – це зменшення ентропії всесвіту: прибрати сміття в парку, читати дитині книжки на ніч, вчити іноземні мови чи займатися спортом. Вони старанно не занурюються в політику, щоб політика не занурювалась у них.

З тими, хто до подібного ескапізму не вдається, рано чи пізно відбувається дифузія. Середовище завжди впливає, навіть якщо у твоєму оточенні немає закоренілих опонентів. Зрештою, пропаганда занадто професійна, щоб після багатьох сотень дотиків не залишати слідів. «Так, зрозуміло, ящик бреше, але все ж...», – із такої внутрішньої формули починаються розмови про «потяги дружби», які «все-таки могли приїхати». Ця група зберігає лояльність до України, але каже, що «намагається чути обидві сторони».​

Третій табір – це ті, хто пішов у безкомпромісну внутрішню еміграцію. Ті, хто залишається беззастережно лояльними до українського прапора. Їм непросто зберегти себе у кримській реальності, а тому вони жорстко обмежують коло співрозмовників і обговорюваних тем. Тільки жорстка інформаційна дієта дозволяє їм не починати рефлексувати з приводу недільних програм на «Росія 24». Сила дії дорівнює силі протидії: вони радикалізуються до крайності, щоб зберегти себе в абсолютно ворожому й далекому медіасередовищі.

І цю реальність треба брати до уваги, коли розмова заходить про кримські настрої. Тому що чорно-білі відповіді не завжди працюють – так само як і чорно-білі запитання. І вже тим більше було б наївно думати, що суспільні настрої на півострові застрягли на рівні лютого 2014-го.

Мені здається, що це не варто скидати з рахунків.

Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал – на сайті «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG