Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 21:08

«Страх був у повітрі, але люди все одно виходили на акції» – кримський активіст


Озброєні російські солдати в Сімферополі, 2 березня 2014 року

Озброєні російські солдати в Сімферополі, 2 березня 2014 року

Переслідування кримчан за проукраїнську позицію тривають донині

Російська влада продовжує наполягати на тому, що так зване «приєднання» Криму до Росії відбулось безкровно і під загальне схвалення місцевих жителів. Тим часом у Сімферополі, окрім відомих лютневих акцій протесту, зокрема 26 лютого 2014 року, ще один масовий мітинг відбувся 8 березня. Тоді ж тисячі кримських жінок вийшли на акцію проти війни: в різних містах і селищах кримчанки вишикувались уздовж трас із українськими прапорами і плакатами з написами: «Криму – мир», «Хочу жити», «Ні війні», «Ми за єдину Україну». Переслідування кримчан за проукраїнську позицію почались тоді і тривають донині.

Як учасники тих подій знаходили сміливість для нових акцій, чи здавалась анексія незворотною і який настрій панував серед кримчан на початку «русской весны» – обговорюють координатор руху «Євромайдан-Крим» Сергій Ковальський, журналіст телеканалу ATR Шевкет Наматуллаєв і український військовий журналіст Андрій Цаплієнко.

– Що з тих лютневих і березневих подій Вам найбільше запам'яталось, Сергію?

Сергій Ковальський

Сергій Ковальський

Ковальський: 1 березня ми зібрались біля будівлі Української православної церкви – це були активісти «Євромайдан-Крим», і тоді вперше пролунала пропозиція протистояти захопленню півострова громадськими акціями, мітингами, оскільки до цього і українська влада, і Меджліс кримськотатарського народу закликали всіх сидіти вдома і не провокувати конфлікт. Ми не вважали, що мирні акції можуть провокувати конфлікт. Ми були впевнені, що кримчани, які не хочуть згубних змін, мають продемонструвати свою позицію не лише Україні, але і всьому світу. Сидіти вдома і не діяти активісти вже не могли.

– Як поводились представники правоохоронних органів?

Страх був у повітрі, але люди все одно виходили на акції

Ковальський: Вони на той час уже не боялись перешкоджати, не боялись обзивати, а коли «самооборона» нападала на активісток організації «Жінки за мир», міліція не діяла. Ми виходили багато разів: 1, 2, 7, 8, 9 березня. Наймасовіший мітинг припав на 9 березня, день народження Тараса Шевченка – там було 2-3 тисячі чоловік. Але я пам'ятаю очі людей: вони, дійсно, боялись, що виникне загроза їхньому життю, особливо коли навколо їздять бронетранспортери, а містом з автоматами ходять іноземні військові. Страх був у повітрі, але ці люди все одно виходили на акції. Я хотів би особливо відзначити кримських жінок, їх сміливість. На жаль, ми не отримували необхідної підтримки зі сторони, і Рефат Чубаров тоді вважав, що, ймовірно, не треба розпалювати конфлікт. Але я переконаний, що громадськими акціями ситуацію в Криму можна було змінити.

– Навряд чи б це змусило Кремль вивести своїх «зелених чоловічків». Але що означало в ті дні потрапити до рук так званої «самооборони» Криму?

Ковальський: Це означало потрапити в полон і зазнати катувань. Активістів Андрія Щекуна і Анатолія Ковальського спочатку взагалі затримала міліція, а вже міліціонери передали їх до рук невідомих «самооборонівців», які потім протримали їх 11 діб і всіляко катували, вибиваючи інформацію. Наскільки я знаю, питали і про мене, оскільки я як підприємець допомагав активістам. При цьому викрадачі, судячи з усього, знали про мої дії дуже багато, тобто вони були підготовленими людьми, які стежили за нами не перший місяць.

– Що таке «самооборона» Сергія Аксьонова 2016 року, Шевкете?

Шевкет Наматуллаєв

Шевкет Наматуллаєв

Наматуллаєв: Це бандити, яких він тоді зібрав, а зараз вони легально ходять містами Криму, виконують накази Сергія Аксьонова, офіційно отримують гроші з бюджету. Ці дармоїди патрулюють вулиці разом із поліцейськими, але від них жодного сенсу, самі проблеми.

– Чи є якісь відомості про чисельність цієї «самооборони»?

«Самооборона» тоді служила для залякування: викрасти когось, побити

Наматуллаєв: Коли вона тільки почала формуватись, було 10 рот, у кожній – по 120-130 людей, тобто вже в лютому вони зібрали близько півтори тисячі. Почалось це 23 лютого, коли кримські татари проводили мітинг на площі Леніна, а Сергій Аксьонов зібрав свій мітинг «Русского единства» біля парламенту, де вони почали збирати і розбирати автомати, а також записувати людей до лав «самооборони».

– Для чого ця структура потрібна сьогодні?

Наматуллаєв: Складно сказати, але тоді «самооборона» служила для залякування. Можливо, Сергій Аксьонов просто не захотів їх ліквідувати і залишив як вірних псів, для брудної роботи: викрасти когось, побити. Це легальна армія російського «голови» Криму.

Ми прекрасно розуміли, що це офіційні «тітушки», ще й з автоматами

Ковальський: За тиждень-півтора до появи «самооборони» з'явилась інформація, що власники обдзвонюють спортивні клуби в пошуках потенційних бійців. Для нас це все не було новиною. Ми прекрасно розуміли, що це неадекватні спортсмени, які отримали спеціальну задачу – офіційні «тітушки», ще й з автоматами.

– Одним із найбільш скандальних епізодів став напад на знімальну групу українського журналіста Андрія Цаплієнка. Що тоді сталось, Андрію?

Андрій Цаплієнко

Андрій Цаплієнко

Цаплієнко: З огляду на те, що тоді відбувалось навколо, інцидент із нами зовсім не здавався межею можливого. Незабаром стало зрозуміло, що люди, які вирішили демонтувати Україну, не зупиняться ні перед чим – ні перед приниженнями, ні перед викраденнями і вбивствами. Але на той момент найстрашнішим було те, що все відбувалось на українській території, що це було місто, яке я дуже любив, півострів, де жили мої друзі. Я навіть у страшному сні не міг уявити, що на журналістів можуть ось так просто напасти. Спочатку за нами йшло справжнє полювання у Севастополі, потім нас били, стріляли біля голови і так далі. Я зараз розумію, що тоді був навіть спокійний, тобто внутрішньо готовий до будь-якого розвитку подій.

– Які настрої тоді в цілому панували в Криму?

Стало зрозуміло, що люди, які вирішили демонтувати Україну, не зупиняться ні перед приниженнями, ні перед викраденнями і вбивствами

Цаплієнко: Більшість людей, із якими ми зустрічались, байдуже ставились до ситуації. Була дуже активна частина тих, хто хотів, щоб Крим став російським – це і «самооборона», і заїжджі «казаки», і місцеві жителі, які сумували за високими пенсіями. На одному з пікетів біля штабу Військово-морських сил України хтось із молодих людей підійшов до мене і з такими скляними очима почав вимовляти завчений текст про те, що вони всі належать до «русского мира»: до світу Льва Толстого, Івана Тургенєва, Олександра Пушкіна. Я попросив його процитувати щось з Івана Тургенєва, на що хлопець невиразно промовив: «Му-му». Абсолютно анекдотична ситуація! Ці люди керувались якимись кліше, міфами радянських часів, були відірвані від реальності. Тому мені здавалось, що ситуація не схожа на незворотну. До того ж, українські військові були готові відкрити вогонь на поразку – це правда, ми говорили з багатьма з них, вони чекали наказу. Ще була частина людей, які допомагали нам, військовим – окреслились волонтери, завозили продукти на оточені українські бази, нагадували нам, де небезпечно, як діяти. Багато хто ділився аматорським відео, зробленим під час акцій. У мене складалось враження, що Крим все ж вдасться відстояти, але воно зникло вночі з 7 на 8 березня, коли на нас напали.

Ковальський: Повністю згоден: не було тоді відчуття, що Крим втрачений. Ми не змогли переконати всіх, що Росія – те ж саме, що війна. В такому випадку, повірте, і проросійські кримчани, і ті, хто сумнівається, не підтримали б «зелених чоловічків». На Донбасі ми почали перемагати, щойно стали давати відсіч – я вважаю, що потрібно було починати з Криму.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG