Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 11:09

Станиця Луганська: терор страху і невизначеності


Іграшковий «воїн Київської Русі» з відірваними рукою і мечем посеред вулиці Донбас-Москва. 18 березня 2016 року

Іграшковий «воїн Київської Русі» з відірваними рукою і мечем посеред вулиці Донбас-Москва. 18 березня 2016 року

Достатньо легкого дотику до гранати, і вона вибухне – це щоденна реальність людей

Із залізничного насипу, який сполучає усі промислові райони Луганщини, видніються пейзажі війни: розбиті домівки, згорілі поля, дахи. Живі тут лише центральні вулиці. Решта – мертва зона. Це Станиця Луганська. Крайня точка. Наступна зупинка – блокпост проросійських бойовиків.

У Станиці Луганській функціонує єдиний на Луганщині контрольно-пропускний пункт в’їзду-виїзду з окупованої території. Синьо-жовто бетонні блоки розділяють східну Луганщину: перед бетоном – українські силовики, а по той бік – проросійські бойовики.

Поряд прошиті наскрізь колони автостанції, розбитий дах адміністративної будівлі й годинник, час на якому зупинився два роки тому


Усіх, хто приходить на синьо-жовто сторону бетону, вітає рекламний щит із написом «Станиця Луганська – це...» Вітер чи осколок міни зірвав частину напису. Напис промовляв: «Україна». Поряд прошиті наскрізь колони автостанції, розбитий дах адміністративної будівлі та годинник, який зупинився два роки тому.

Чим більше вечоріє, тим менше людей гуляють вулицями

На КПВВ жінки із сумками в клітиночку спішать в бік центру Станиці Луганської. Усміхаються і, опустивши очі, намагаються відвернутися від фотокамери. Ближче до станції сформувалася черга у декілька сотень людей. Запускають по п’ятеро. Це – перехід на «ту» сторону. І єдине місце, де серед білого дня можна зустріти людей. Ще місцевих можна побачити біля банкоматів і магазинів. І чим більше вечоріє, тим менше людей гуляють вулицями.

У розбитому будинку по вулиці Лебединського з-під завалів виглядає обпечене бильце ліжка. Залишається надія, що в момент обстрілів там ніхто не спав. Розвали ніхто не розбирає.

У ці будинки ніхто не заходить. Там можуть бути снаряди, які не здетонували
З цим люди живуть. До цього вже звикли. Місцеві знають, що туди краще не йти. Мертві вулиці

По вулиці Москва-Донбас кожен будинок – як мінімум, із розбитим вікном. Максимум – зруйнований до фундаменту. У ці будинки ніхто не заходить. Там можуть бути снаряди, які не здетонували. І це не безпідставна фраза. По вулиці Москва-Донбас, 26, стоїть двоповерхова будівля. Без вікон і дверей. Всередині докупи згорнулася цегла і нагадує будівельний майданчик, який давно закинули. Посеред цегли виблискує металічний циліндр. І якщо добре придивитися, то це – підствольна граната, яка не здетонувала. Такі набої можна зустріти не тільки в будівлях. Така ж підствольна граната лежить під тим же вікном, «захована» у траві. Ці снаряди специфічні: не стійкі, мають властивість самоліквідовуватися. Достатьно легкого дотику, і граната вибухне. З цим люди живуть. До цього вже звикли. Місцеві знають, що туди краще не йти. Мертві вулиці.

«Злої собаки» за воротами немає

«Злої собаки» за воротами немає

Люди, які залишилися тут, у Станиці Луганській, живуть в терорі. Їх тероризує страх і невизначеність

Між міським райвідділком міліції і конторою місцевого адвоката, вздовж тієї ж вулиці Москва-Донбас, тягнеться довгий слід гусеничної техніки. Посеред асфальту лежить іграшковий воїн: відірвані руки, поцарапане тіло, обличчям у землю. Тут час зупинився, на порозі кожного дому росте трава й кущі по коліна.

Люди, які залишилися тут, у Станиці Луганській, живуть в терорі. Їх тероризує страх і невизначеність. Кожен, з ким би ми не спілкувалися, – просить привезти із собою мир.

Валентина Волкова пережила найбільші обстріли. Мешкає майже біля крайнього посту української армії. Зі сльозами згадує обстріли. Каже, що зробила собі ще замолоду ґанок – завжди розставляла горщики там і вирощувала розсаду. Сьогодні там розбиті вікна і пробита стеля – це наслідки обстрілу крупнокаліберною зброєю. За словами Валентини Волкової, коли почали стріляти – була з чоловіком вдома.

Ну куди я без нього, як я його покину?

«Він – інвалід першої групи, пересувається на милицях. Лежав на ліжку. Ну куди я без нього, як я його покину? Він лежав на ліжку, а я залізла під стіл. В підвал із ним не могли залізти», – зі слізьми на очах згадує жінка.

Її чоловік під час Другої світової війни отримав поранення в голову, але вижив, хоча й самостійно ходити більше не зміг. Так сталося, що йому доводиться переживати другу війну. І їм, насправді, пощастило, оскільки перед будинком – залізничний насип, по ліву сторону – висока дорога. Валентина Волкова відбудовується і продовжує жити. Плаче і боїться. Боїться, що почнуться обстріли знову.

Поки на Луганщині спокійно. В штатному режимі функціонує КПВВ, люди активізувалися, повертаються до свої будинків, відбудовуються і продовжують мирне життя в невизначеності й очікуванні.

  • 16x9 Image

    Андрій Дубчак

    На Радіо Свобода працюю з лютого 2003 року. Виконую функції редактора інтернет-сайту, займаюсь мультимедіа і SEO. Народився 1976 року в місті Калинівка Вінницької області. Закінчив механічний факультет ВДСГІ, ФІОТ КПІ, «Журналістика цифрового майбутнього» Могилянської школи журналістики. Лауреат конкурсу Lovie Awards у номінації Інтренет-відео.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG