Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 09:55

Забуті на лінії фронту: коли мінне поле в кінці твого городу


Мінне поле на в’їзді в село Сизе

Мінне поле на в’їзді в село Сизе

Їх тут лише десятеро, і своє село вони називають «апендиксом»

Луганщина – На лінії зіткнення залишилися забутими сотні населених пунктів. Село Сизе. 2 кілометри до Росії, майже 3 кілометри до позицій проросійських бойовиків. Північніше – українська армія. У селі живе всього десять чоловік. Вони назвали свій населений пункт «апендиксом».

Таблички з назвою населеного пункту немає, проте є інша: «Стоп! Міни!» Далі продовжувати рух уже небезпечно


Дорога зі Станиці Луганської до Сизого проходить через великі стави. По обидва боки – великі піщані казани. Вода у них висохла. Раніше тут ловили рибу, залишилися заржавілі рибацькі причали. У повітрі завис сокіл у пошуках здобичі. Дорога розбита. Сюди ніхто не їздить. Перед нами свіжі сліди протекторів шин. Нещодавно проїжджала військова вантажівка. Таблички з назвою населеного пункту немає, проте є інша: «Стоп! Міни!» Далі продовжувати рух уже небезпечно.

Порожні будівлі села Сизе

Порожні будівлі села Сизе

Вулиці з дерев’яними хатами порожні. Асфальтована дорога завершується біля металевої гусениці, яка вже вросла в землю. Попереду червона хата з вибитими вікнами. Тут місцеві часто збираються, щоб поспілкуватися між собою або зустріти гостей.

Порожньою вулицею на в’їзді в Сизе йде низький чоловік із темними сумними очима. У руках крутить резинову камеру до велосипеда. Скаржиться, що пробив колесо. Тепер не може заклеїти. А на гумовій камері – уже десятки латок. В Олександра Полковникова хата – перша при в’їзді в село. Каже, що йде до сина, бо той має насос, і зір у нього кращий. Солдати заборонили заходити в ліс, спускатися до озера і навіть підходити до свого поля: все заміноване. З роботи, як розпочалася війна, звільнили, а до пенсії залишився рік.

Тепер ні до лісу, ні до озера не пускають. А виживати якось треба

– Раніше піду собі до ставочка, наловлю риби, поїду і продам. А тепер ні до лісу, ні до озера не пускають. А виживати якось треба. Ось камеру заклеїв, треба перевірити. На велосипеді до Станиці Луганської добираюся. Там можна хоч щось заробити. Бачите, навіть немає за що купити нове колесо, – бідкається Олександр.

Каже, що в селі ніхто не загинув. Стріляли, але майже не потрапило по селу, лише в сарай до сусідки «прилетіло». Так і стоїть будівля з пробитим дахом. Постояв, поспілкувався із гостями й пішов собі далі у справах.

Валентина, жителька села Сизе

Валентина, жителька села Сизе

Пізніше нас зустрічає Валентина – вона тут живе разом з чоловіком. Навпроти її дому табличка: «міни». У городі виноградники. З вікна дому Валентини панорама із насипів: це все позиції проросійських бойовиків. Але цією картиною ніхто не милується.

Валентина каже, що про них, жителів Сизого, забули. Автобуси не їдуть, пошти й магазину немає. Якби не допомагали міжнародні організації, мабуть, не вижили б

Валентина каже, що про них, мешканців Сизого, забули. Автобуси не їдуть, пошти й магазину немає. Рятує лише те, що привозять гуманітарну допомогу. Каже, якби не допомагали міжнародні організації,мабуть, не вижили б.

Чоловік Валентини розповідає: було, ремонтував якусь техніку у себе на подвір’ї – і тут з гори, яка не підконтрольна українській стороні, пролітає куля над головою. Падає на землю, а за нею ще одна – скосила за собою траву.

Чоловік Валентини

Чоловік Валентини

Місцеві кажуть: з солдатами, які стоять поряд з селом, спілкуються і живуть мирно. Інколи вояки приносять харчі, а буває, Валентина пригощає українських військових виноградом і тим, що є вдома.

Пані Валентині спадають на думку три авторські вірші російською. Свою поезію вона поділила на три періоди: до війни, під час війни і вже «після». Каже, якщо вже не стріляють, то війна закінчилася.

Валентина просить миру. Вона ніяк не може зрозуміти, чому стріляють, чому війна, адже все було так мирно і спокійно


Як і всі наші співрозмовники, Валентина просить миру. Вона ніяк не може зрозуміти, чому стріляють, чому війна, адже все було так мирно і спокійно.

– Я росіянка, то що, в мене тепер стріляти треба? – каже вона.

Ми одразу поцікавилися, чи є в неї телебачення і що тут взагалі дивляться. Валентина каже, що телебачення є. Лише російське. Щоб було українське, потрібно ставити супутникову антену. У неї на це немає грошей. В Олександра, який не може купити нове колесо, теж. А з голубих екранів на підконтрольній Україні стороні продовжує мовити Росія.

Замінована дорога біля будинку Валентини у селі Сизе на Луганщині

Замінована дорога біля будинку Валентини у селі Сизе на Луганщині

«Про нас усі забули, ми нікому не потрібні».

Сизе – не єдиний населений пункт, де існує гуманітарна проблема. Тут кажуть: «Про нас усі забули, ми нікому не потрібні».

  • 16x9 Image

    Андрій Дубчак

    На Радіо Свобода працюю з лютого 2003 року. Виконую функції редактора інтернет-сайту, займаюсь мультимедіа і SEO. Народився 1976 року в місті Калинівка Вінницької області. Закінчив механічний факультет ВДСГІ, ФІОТ КПІ, «Журналістика цифрового майбутнього» Могилянської школи журналістики. Лауреат конкурсу Lovie Awards у номінації Інтренет-відео.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG