Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 09:33

Чимало закарпатських угорців пристосувалося жити на дві країни

(Рубрика «Точка зору»)

Кажуть, що війна на Донбасі стала можливою через те, що цей регіон ніхто не чув. Мало туди їздили з інших областей, мало спілкувалися. Варився Донбас у своєму соку і таки зварився. Саме тому відомий письменник Андрій Курков запропонував провести письменницькі діалоги з найскладнішими регіонами України, де живуть національні меншини. Міністерство культури підтримало фінансово цей проект і наприкінці минулого року з десяток українських літераторів здійснило поїздку у ведмежий закут Одеської області – в Бесарабію, де поруч із українцями живуть молдавани, болгари, гагаузи і навіть росіяни-старовіри. Із трьох таких експедицій літератори винесли чимало вражень. Ще б пак, адже побували у селах, де письменників не бачили з часів СРСР. Навіть одеських! Приїхали звідти літератори задоволені і заспокоєні: ніхто в Бесарабії не прагне повторити долю Донбасу.

Другим піддослідним регіоном пильного письменницького ока стало Закарпаття. Адже час від часу звідти йдуть дражливі новини про місцевий сепаратизм. Тож Андрій Курков із Києва, прихопивши по дорозі у Львові журналістку й прозаїка Галину Вдовиченко та поетесу й науковця Галину Крук, десантувалися в Ужгороді. Тут до них долучилися місцеві літератори Михайло Рошко та Сергій Федака, які викладають в Ужгородському національному університеті.

Таким поважним складом «чудова шістка» і подалася в українсько-угорське прикордоння. Що ж ми там побачили?

Міграція дається взнаки

Ситуація на Берегівщині та Виноградівщині – дуже різниться, хоча це й сусідні райони, що прилягають до Угорщини. Адже якщо в Берегівському районі мешкає 75% угорців, то у Виноградівському – 75% українців. У самому Берегові співвідношення українців та угорців приблизно рівне. Ці дві національні групи хоча й живуть безконфліктним на позір життям, але культурно відособлені одні від одних. Не дивно, що найгостріший діалог із літераторами відбувся саме в Берегові, хоча брала участь в ньому переважно українська громада.

Культурна закритість угорської меншини чудово проявилася у селі Бене, де закарпатські письменники з подивом дізналися, що на Закарпатті існує регулярний угорськомовний літературний журнал. Угорці не прагнуть вийти на культурну орбіту загальнозакарпатських справ, тим паче загальноукраїнських. Їм цілком вистачає контактів із Угорщиною. Саме звідти йде донорська допомога на всі їхні проекти: від зведення пам’ятників до ремонту сільрад чи вуличного освітлення. Україну вони сприймають виключно як територію проживання. Такий собі сумний вибір долі, який від них не залежав. Тріанонський мирний договір відсік їх від суцільної угорської території ще століття тому.

Чесно кажучи, я був вражений, що багато сіл на Берегівщині виглядало доволі бідно у порівняні із сусідньою Мукачівщиною чи Іршавщиною. Ми не побачили цілі вулиці двоповерхових котеджів, що для закарпатських селян не є дивиною. Старі одноповерхові будинки свідчили про брак молодих сімей, які прагнуть жити із сучасним розмахом. Більшість людей працює в Угорщині і чимало молоді залишається там назавжди.

Петерфолво, чи по-недавньому Петрово, було одним із найбагатших закарпатських сіл. Колгосп-мільйонер славився далеко за межами Виноградівщини. Тому й нині село виглядає квітучим. Абсолютна більшість тутешніх мешканців – угорці. Однак дані перепису 2001 року, за яким на Закарпатті проживають 151 тисяча угорців (12% від усього населення), без сумніву, вже застаріли. Тільки з Петерфолівської школи за кілька останніх років виїхало сім родин учителів. Виїжджають найосвіченіші та наймаєтніші, ті, які зможуть швидко стати на ноги в Угорщині. Хтось тікає від війни, хтось від малих зарплат, хтось від життя в іншомовній країні.

Чимало закарпатських угорців пристосувалося жити на дві країни. Маючи два паспорти, вони отримують пенсію в Угорщині і з шиком живуть на неї в Україні. Але таке щастя посміхається тільки пенсіонерам, які можуть не витрачати своїх кількасот євро в дорогій Угорщині. А хто там працює, змушений забезпечувати собі харч і проживання.

У Виноградові нам підтвердили, що угорські села району мають більшу трудову міграцію. Це чудово видно на місцевих виборах, в яких беруть участь значно менша кількість мешканців угорських сіл, ніж українських. В окремих випадках цифра може коливатися від 25% до 40%. Очевидно, саме стільки угорців перебуває у своїх селах. Всі решта – за кордоном.

Не дивно, що порожній будинок тут нелегко й продати. Українці не квапляться селитися в угорські села, хоча й така колонізація йде. Особливо, якщо поруч є додаткові переваги: перехід через кордон чи туристична родзинка. Часто угорські родини, які вже виїхали в Угорщину, плекають своє батьківське гніздо. Їздять на малу батьківщину упорядковувати хату. Скільки виїхало угорців з України за останні 15 років – ніхто не скаже. Не зацікавлені в такій інформації й угорські організації, яких на Закарпатті два десятки. Адже зменшення числа угорської громади свідчитиме й про зменшення їхнього впливу.

Мадяри старі і нові

Хоча останні місцеві вибори дали двом угорським партіям рекордну кількість депутатських місць. В обласну раду вони набрали 9%. Аналітики це пояснюють тим, що вперше Партія угорців України (КМКС) та Демократична партія угорців України не конкурували між собою, а утворили спільний блок. Ба більше: уперше у списках угорських партій були… українці! І саме завдяки голосам українців вдалося досягнути такого успішного результату.

Чимало закарпатців прагне мати угорське громадянство, яке нескладно отримати після нещодавньої лібералізації, котру запровадив Будапешт. Подейкують, що угорським паспортом володіють вже до кількох сотень тисяч закарпатців, серед яких велика частина не угорців. (Ці дані також засекречені угорським урядом, як і прізвища тих, хто отримав громадянство). За право безпроблемно працювати в Євросоюзі доводиться платити лояльністю до угорської меншини, через яку й проводиться отримання другого громадянства. Тому й виникають на Закарпатті «нові угорці», які донедавна ще про це навіть не снили, бо мають вельми умовний стосунок до угорського народу. Але на виборах ці «неофіти» голосують за нових покровителів – угорські партії.

Парадоксальну ситуацію можна спостерегти в угорських класах Ужгорода, де чимало дітей – з українських сімей. Бідолашне дитя змушене здобувати освіту нерідною мовою, бо батьки вважають це значно перспективнішим у майбутньому. Хоча спостерігаємо зворотну ситуацію і в Берегові, де в українських школах вчаться угорці, аби досконало оволодіти державною мовою.

Прикордоння намагається отримувати вигоди від свого місця розташування. Замість «старих» (справжніх) угорців, що повиїжджали, на Закарпатті виникають «нові» (умовні), які ледве говорять угорською. Кількісно громада може залишатися навіть у тих самих параметрах, але якісно вона знекровлюється.

За два останні роки закарпатські угорці зрозуміли, що фатум Тріанонської угоди для них невблаганний. Україна довела свою стійкість, отож повернути колесо історії назад не вийде. Ніяких територіальних змін на західному кордоні не допустить ні Україна, ні Євросоюз. Значить, слід уживатися з державою, в якій живеш. І чим миролюбніше це відбуватиметься, тим краще для всіх.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG