Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 20:24

«Коли я їхав із Криму, то думав про те, коли зможу повернутись» – кримський режисер


Антон Романов

Антон Романов

«Як ми вважаємо, що всі вони там вмирають за Путіна, вони вважають, що ми тут помираємо за Порошенка. Але це не так»

Катерина Мацюпа

Антон Романов – режисер із Криму, який під час подій Євромайдану та російської окупації проявив активну проукраїнську позицію, через що згодом був змушений залишити рідний Сімферополь. Зараз режисер працює в Києві, у «PostPlayТеатрі», репертуар якого відображає гострі соціальні проблеми, з якими доводиться стикатись українцям щодня.

Антон розповів «Крим.Реалії» про зміни у творчості, політичне та аполітичне в театрі, комунікацію на окупованих територіях і можливу роль театру як в умовах війни, так і після її закінчення.

Антон Романов

Антон Романов

Думки під час вистав

– Під час кожної вистави я думаю про різне. Під час «Ополченців» – про глядача, адже відбуваються якісь внутрішні зриви і це відчувається. Під час «Запитань» я як глядач, мені просто цікаво, що буде далі, бо цього тексту я не знаю. Музика вмикається за певний час – 8 хвилин. І актори знають, що це станеться, навіть якщо вони не договорили свою думку, навіть якщо дискусія була найбільш гаряча.

Думки під час переїзду

– Я досі мало про що думаю, бо не розумію, що відбувається. У мене було чітке уявлення про майбутнє в Криму: працювати над альтернативним театром, рухати всю цю течію. Мені складно уявити, хто, якщо не я там (в Криму) буде щось робити. Але коли сталась анексія, все це просто розсипалось. Що робити? Для мене це запитання. Я не зовсім розумію, навіщо я тут. Я розумію, навіщо я в Сімферополі, а тут нічого не станеться, якщо я кудись поїду.

Про депресію і трансформацію творчості

– Коли я їхав із Криму, то думав про те, коли зможу повернутись. І досі про це думаю. Депресія після переїзду є у всіх. Я борюсь із нею працею, як і з будь-якою депресією.

Можна подивитись, як змінювався процес по творах, які я ставив. Перша вистава, яку поставили в Києві, – це «Неймовірна історія кохання», якій вже три роки і в якій все можна зрозуміти з назви. Потім це «Будинок на кордоні», «Пікнік» і «Сніданок із ворогом». Це вистави про «громадянську війну» і мінливість людей: якщо танки заїдуть до Києва, ми можемо мати таких самих «ополченців».

Антон Романов

Антон Романов

Про політичне і неполітичне в театрі

– На материковій частині України в мене немає складності з тим, щоб працювати за професією у державних театрах. На рідній землі мене не визнавали, і це ще було до анексії. У Сімферополі є 4 академічні театри, але в жодному з них я не працював як режисер. Мої погляди явно не співпадали з керівництвом щодо того, що треба ставити, про що треба розмовляти. Вони взагалі не бачили політики як такої.

Сьогодні в Україні є три види театрів. Є ті, які роблять вигляд, що в країні нічого не відбувається, і можна поставити чергову мелодраму про кохання. Є театри, які починають робити якісь такі дуже патріотичні вистави про те, що відбувається в країні з точки зору нашої офіційної державної політики, з точки зору патріотизму по повній програмі. А є театри, які взагалі не агітують за будь-яку політичну силу чи політичний рух, тим більше не агітують за патріотизм. Це так званий критичний театр: він і політичний, і аполітичний. Будь-яка точка зору в ньому піддається сумніву та критиці.

Ми нічого не хочемо сказати своїми виставами, немає ніякого меседжу, який ми хочемо донести до глядача. Після вистави у глядача мають виникати запитання, на які він має відповідати, і всі відповідатимуть по-різному. Байдуже, що ми презентуємо, – ні за що не можна агітувати. Театр – це не агітація.

«Ополченеці» у Франківську

– Дивна річ відбулась в Івано-Франківську: ми очікували однієї реакції, а отримали зовсім іншу. Думали, що буде супротив, скажуть, що ми сепаратисти, пропагуємо сепаратизм, робимо з сепаратиста героя і розказуємо, які вони там чоловіки. І ми вже готувались до цієї ситуації, але сталось те, чого ми взагалі не очікували. Майже вперше думки на обговоренні були такі: «А я розумію його, бо він каже: «Донецьк – мій дім. Я не за Україну, не за Росію – я за Донецьк: тут моя дочка, тут моя дружина…». Ми були в шоці, і після обговорення почали пояснювати глядачам, що «друзі, тоді ми такі самі «ополченці». Ми боремося з ними, але ми такі самі, нічого не змінилось. Це те, про що я кажу в «Будинку на кордоні»: якщо заїдуть танки до Івано-Франківська, все станеться дуже легко, і ніхто не буде вважати це зрадництвом України.

Кримський режисер і актор театру Галина Джикаєва в ролі «ополченця»

Кримський режисер і актор театру Галина Джикаєва в ролі «ополченця»

Перформанс «Питання»

– Це вистава про складності комунікації: коли ми починаємо дискутувати, дуже часто виходить, що у нас двох насправді одна і та сама думка, але ми просто по-іншому її пояснюємо або ми не здатні поставити під сумнів власну точку зору. Ми не чуємо одне одного.

Вперше ідея цього перформансу прийшла десь півроку тому, коли Христина Хоменко запросила мене зробити декілька читок для «Пікніка» Слави Фролової. Я взяв чотирьох акторів і три дні з ними працював за цією схемою. На пікніку Слави Фролової залучити глядача вийшло настільки сильно, що неможливо було зупинити, і мені довелось вийти в зал, бо вистава просто почала перетворюватись на безкінечність. Градус був дуже високий. Було запитання про те, чи добре робить Робін Гуд, що відбирає від багатих і надає бідним. І все це повернулось у наш контекст, а потім ще й на волонтерів, і от на волонтерах вийшов вибух: одні казали, що волонтери – це погано, інші казали, що волонтери – це добре, потім вийшли самі волонтери, і сказали все, що вони думають. Треба було зупиняти, бо люди взагалі не чули одне одного.

Перформанс «Питання» у «PostPlayТеатрі»

Перформанс «Питання» у «PostPlayТеатрі»

Є проблеми в дискусіях, над якими потрібно працювати. Наприклад, в «Ополченцях» постійно постає запитання, чи ми засуджуємо цю людину, чи ми її виправдовуємо. Але насправді проблема не в тому. Проблема – що робити далі? Бо це явище, яке просто є. Ми уявляємо, що війна закінчиться колись? Ми думаємо про це взагалі? А вона закінчиться! І коли вона закінчиться, ці території або перейдуть до України, або перейдуть до Росії. І, звісно, що ми хочемо, щоб вони повернулись до України.

Якщо ми переможемо і отримаємо ці території, ми програємо. Бо за людей ми не воювали

Мені з особистих причин хочеться, щоб сюди повернувся Крим. Але я одразу стикаюся з проблемою: повертаюсь я до Криму, а всі ці люди, які там є, ті, які підтримали проросійську пропаганду, – вони там залишаться. І вони вважатимуть себе переможеними, так само як я себе зараз вважаю переможеним. І це перше. По-друге, ця ненависть – вона нікуди не зникне. Вона буде тільки гострішою після того, як вони зрозуміють, що їх перемогли. І їх буде більшість. З Донецьком навіть ще гірше буде. Але зараз мені виглядає, що ми воюємо не за людей, а за території. Але нам з вами ці території не потрібні. Ці території більш потрібні або людям, які там живуть, або людям, які отримують за це гроші. А багато людей воюють за території на Донбасі, хоча до цього жодного разу там не були. Тут питання не того, що їх не треба повертати, повертати треба. Але чи ціною свого життя, і чи ціною життя того самого українця, який там живе, але має трохи іншу думку? Якщо ми переможемо і отримаємо ці території, ми програємо. Бо за людей ми не воювали.

Як говорити з людьми?

По-перше, починати говорити. Це те, про що ми говоримо в перформансі «Запитання». Ми не чуємо одне одного. Ми не чуємо їх, вони не чують нас, ніхто нікого не бажає чути. Бо насправді, якщо подивись трохи згори, це виглядає трохи комічно: ми не такі вже й різні, а дуже-дуже-дуже однакові. І тут ми воюємо за рідну неньку, вони там – «за родину мать». Ми тут вважаємо, що нас Путін захопив, вони в Донецьку вважають, що Україна захопила Донецьк і «розстрілює» дитячі садки. І з того, і з іншого боку ніхто не хоче воювати, всі хочуть миру. І найдивовижніше, як ми вважаємо, що всі вони там вмирають за Путіна, вони вважають, що ми тут помираємо за Порошенка. Але це не так.

Оригінал публікації – на сайті «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG