Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 12:49

Російське суспільство нагадує алкоголіка, який втратив пам'ять – психіатр Андрій Більжо


Андрій Більжо

Андрій Більжо

Російський художник і психіатр Андрій Більжо розповів про особливості російського суспільства

Світлана Конеген

Андрій Більжо – російський художник, психіатр, ресторатор, громадський діяч, телеведучий. Щоб поговорити, Радіо Свобода зустрілося з ним у Венеції, місті, що стало для нього за останні 15 років другою домівкою.

– Якщо російське суспільство сприймати як якийсь єдиний живий людиноподібний організм, як воно змінювалося за останні п'ятнадцять-двадцять років, з точки зору художника і психіатра?

– Якщо уявляти російське суспільство як якусь людину, то всі останні десять-п'ятнадцять років воно чітко і безнадійно тупіло. Говорячи дещо більш науково, всі ці роки на нього навалювався важкий склероз. І, не зважаючи на свою відносну молодість, воно стрімко старіло, склероз міцнішав на очах, його судини виявлялися забиті невідомо чим, так що згадати навіть з найближчого минулого було вже нічого неможливо. Іншими словами, суспільство (а ми уявляємо його собі як людину) не може пригадати нічого з того, що з ним трапилося якісь 30-40-50 років тому. Ну, просто ні-чо-го не пам'ятає! І як, скажи, без цього жити?!

– У яких випадках подібні речі трапляються в людському житті?

Нинішнє російське суспільство характеризується не тільки тотальною забудькуватістю, повною втратою пам'яті, але і агресивністю

– Таке буває при настанні хвороби Альцгеймера. У радянській психіатричній школі у жінок це називалося «Альцгеймером», а у чоловіків – «хворобою Піка». Тотальне отупіння, одуріння, деменція. Це може статися в різному віці, і причини тому теж різні. Наприклад, подібне трапляється при підлітковому алкоголізмі, коли пити починають ще підлітком. Як правило, це підкріплюється поганою спадковістю, пов'язаною з органічним ураженням судин. В цьому випадку хворого наздоганяє рання судинна деменція. Це, до речі, дуже схоже на те, що зараз відбувається в Росії, тому що нинішнє російське суспільство характеризується не тільки тотальною забудькуватістю, повною втратою пам'яті, але і агресивністю. Уяви: майже в будь-якій веселій компанії знайдеться якась одна особа, якій, як усім відомо, категорично не можна пити. І якщо всі інші п'яніють, більш-менш «за правилами», хтось стає добрішим, хтось «відрубується», то ця «єдина людина» раптом стає моторошно агресивною, починає бити посуд, говорити непристойності, з'ясовувати стосунки. Потім, коли тверезіє, вона, звичайно ж, нічого не пам'ятає, вибачається, але більше її вже не воліють нікуди не запрошувати. Ось це специфічний стан і є ознакою того, що у людини – органічне ураження судин і пити їй категорично не можна.

Мені російське суспільство нагадує такого ось підлітка-алкоголіка з вельми виразною симптоматикою – втратою пам'яті, агресивністю, невиправданою бравадою і дуже специфічним гумором

У цьому сенсі мені наше російське суспільство нагадує такого ось підлітка-алкоголіка з вельми виразною симптоматикою – втратою пам'яті, агресивністю, невиправданою бравадою і дуже специфічним гумором. Так, є таке поняття «алкогольний гумор». У підручниках з психіатрії навіть наводяться його приклади: «Стилем брасом – за пивом, квасом». Плюс до цього – рання деменція, пов'язана з Альцгеймером, притаманна багатьом з наших можновладців. І що з усім цим робити, я просто не знаю, тому що всі перераховані симптоми проявляються у багатьох людей, часто цілком симпатичних і освічених. Так, в житті так трапляється. У мене був один пацієнт, професор, завідував великим науковим закладом, якого привели, коли він накакав у себе в кабінеті. Тільки тоді, нарешті, співробітники зрозуміли, що з ним щось не так. Пам'ятаю, я у них питав: «А що ж було до цих публічних «какашок?». Вони відповідали: «Він щипав співробітниць за попу, неадекватно сміявся на конференціях, але ми весь цей час думали, що просто у нього прорізалося специфічне почуття гумору». Загалом два чи три роки ніхто нічого не помічав, не звертався до психіатра, а сам він при цьому керував великим інститутом. І лише коли він накакав на килим у своєму кабінеті, тут тільки навколишні зрозуміли, що з ним щось не те. Але на такій пізній стадії було вже пізно: ні лікувати, ні якось реабілітувати було неможливо, тому що він перебував у стані глибокого ступеню деменції з порушенням поведінки.

– Іншими словами, Ви серйозно вважаєте, що деякі представники російської влади вже дійшли до такого ж «високого» стану?

– Деякі, судячи з їхньої поведінки, безумовно, дійшли. До речі, ізоляція теж (а дехто з наших можновладців точно ізольований від суспільства, не зважаючи на жодні доповіді підлеглих) цілком може призвести до порушення поведінки, тому що людина не розуміє, де вона перебуває. Їй здається, що вона велика нескінченно, їй підвладно керувати рухом хмар, потоком рік тощо. І ми знаємо з власної історії подібні спроби «повернути ріки назад». Так, ізоляція тією чи іншою мірою впливає на адекватність людини. «Адекватність», до речі, тут дуже важливе слово.

Вся наша країна живе виключно в світі міфів. І кожне п'ятиріччя або десятиліття приносить все нові і нові казки. То міф Леніна, то Сталіна, то розмови про необхідність відновлення жорсткої вертикалі влади... Зараз, наприклад, ми живемо з міфом, який називається «Путін».

Якщо раніше можна було розмірковувати про якусь психопатію, то сьогодні вже безумовно доводиться констатувати параноїдальне марення переслідування. «Нас переслідують всі країни світу, включаючи Америку з Обамою на чолі, вони нас «труять», «вбивають», «позбавляють» пенсій тощо, а самі ми – білі і пухнасті» – так ось це точно параноїдальне марення.

– І все ж кожен переживав цей період суспільно-політичних мутацій по-своєму. Що особисто для Вас було приводом для якоїсь чергової зміни у свідомості, мутації, глибокого розчарування, що змінило Вашу свідомість?

Найголовнішою подією для мене стали події в Україні, що трапилися в 2014 році. Вони обернулися для мене великою внутрішньою кризою. Не міг уявити, що за якісь півтора-два роки країна моментально скотиться в таку жахливу прірву!

– Найголовнішою подією для мене стали події в Україні, що трапилися в 2014 році. Вони обернулися для мене великою внутрішньою кризою. Ще в кінці 1990-х – початку 2000-х, малюючи свої картинки і мультфільми, я розумів багато чого з того, що відбувається. Але чим це обернеться в найближчій перспективі, я навіть не міг собі уявити. Не міг уявити, що за якісь півтора-два роки країна моментально скотиться в таку жахливу прірву!.. Якщо ще на початку 1990-х були хоча б залишки надій, то за ці півтора роки весь колишній старт, всі можливості були відверто проср*ні. І сталося це з гігантською, запаморочливою історичною швидкістю! Причому швидкість була обернена назад, у зворотний бік... Тож останні півтора роки найважчі, тому що вже нічого неможливо повернути назад.

– А як пояснити те, що багато хто з наших давніх друзів і знайомих, які досі жили, здавалося, за тими ж моральними, етичними законами, що й ми самі, після українських подій раптом змінилися до невпізнання? Як можна в зрілому віці раптом, в одну мить змінитися настільки, щоб найближчі друзі, з якими ти все життя пив, їв, читав улюблені книжки і крутив романи, взагалі припинили тебе впізнавати?

За останні 20-15 років пишатися у нас і справді нема чим. Вся наша гордість взагалі закінчується польотом Юрія Гагаріна

– Слава Богу, в моєму оточенні таких людей лише кілька. Але цьому феномену настільки швидкої мутації є два пояснення. З одного боку, бажання прислужитися і щось за це отримати. З іншого – щира віра в те, що нам і справді є чим пишатися. Хоча, крім цих дутих псевдоісторичних фантомів, нам пишатися нічим. Я якось в Facebook поставив запитання: чим ви пишаєтеся? І ніхто не дав мені на це чіткої відповіді. За останні 20-15 років пишатися у нас і справді нема чим. Вся наша гордість взагалі закінчується польотом Юрія Гагаріна. І ось, нарешті, можна попишатися «приєднанням» Криму.

Я був в Криму і не бачив ніяких «бандерівців». Був я і у Львов, теж шукав там «бандерівців» і «фашистів». Заявляю з усією відповідальністю: їх там немає

Я був в Криму і не відчував там зовсім ніякого дискомфорту, у мене там живуть друзі. Мені завжди подобалося, що хтось говорив там російською, хтось – українською і я не бачив ніяких «бандерівців». Був я і у Львові відносно недавно, теж шукав там «бандерівців» і «фашистів». Заявляю з усією відповідальністю: їх там немає. Але наші люди, слухаючи ЗМІ, вірять і в тих, і в інших. Мені це дуже боляче і прикро. Не можу зрозуміти, чому серед моїх друзів з'явилися люди, які так легко піддаються пропаганді.

Повний текст матеріалу – на сайті Російськоїредакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG