Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 15:42

Заглядати в календар взагалі корисно – він повертає до тверезості

(Рубрика «Точка зору»)

Із 2016-го важко повірити в новинний порядок денний 2013-го. Три роки тому в новинній рубриці головних подій квітня України не було. У російській «Вікіпедії» – жодної згадки. В українській – лише указ Януковича про помилування Юрія Луценка. Того самого, який тепер очолює фракцію БПП в парламенті. Все.

У тому переліку – смерть Маргарет Тетчер і Бостонський марафон, обвалення будівлі в Бангладеш і перемога Мадуро у Венесуелі. Києва немає і не може бути – єдине, що відбувається в Україні, так це спроби Партії регіонів сісти в човен (отримати Угоду про асоціацію), не замочивши ніг (не випустивши Юлії Тимошенко).

До першого протестувальника на Майдані залишається сім місяців.

Заглядати в календар взагалі корисно – він повертає до тверезості. Тому що та Україна – зразка пізнього Януковича – виглядала абсолютно вторинною. Після 2010 року, коли брила особистості з Єнакієвого здобула перемогу на президентських виборах, було повне відчуття, що країна пішла в ар'єргард російського порядку денного. Що про жодне тренд- і ньюзмейкерство з її боку більше не йтиметься. Партія регіонів виглядала як light-версія «Єдиної Росії», сам Віктор Федорович – важчим Володимиром Володимировичем, а країна – територією перемог неофеодалізму.

Це був дивний час. В Україні ламали списи в суперечках про те, хто розділить з «Федоровичем» другий тур у 2015 році. Гадали, чому Врадіївка не перетворилася на новий Майдан. Говорили, що час протестів минув і його не повернути. Мирилися з думкою про те, що Україна закінчилася. А виявилося, що вона навіть іще й не починалась.

Тому що не було ніякої України всі двадцять три пострадянські роки – була лише туша УРСР і держмашина з єдиною метою – утилізації радянської спадщини. Все, що створювалося в країні, створювалося не з волі держави, а, радше, всупереч. Україною пишались навіть не через наявність у ній чогось гідного, а за фактом відсутності недостойного. Наприклад, однозначної цензури або концентрації влади в одних руках. Україну цінували не за наявність виразних і гідних правил гри, а за їхню відсутність – це видавалось більш виграшним, ніж залізобетонні вертикалі влади у сусідів.

У Росії люблять говорити, що «Майдан стріляв у Януковича, а потрапив у державу». Можливо. Питання лише в різниці підходів: в очах одних людей держава сама по собі мета і цінність, а в очах інших – лише інструмент розвитку власного населення. Якщо держмашина потрібна для проїдання ресурсів, то її необхідно позбутися. Якщо бенефіціар держави – колективний Янукович, то державу потрібно перезібрати.

Є старий афоризм про те, що в певний момент розумієш, що всі досягнення, яких ти чекав біля головного ґанку під фанфари, непомітно пробралися в твоє життя з чорного входу. Це про сучасну Україну. Тому що зміни непомітні, якщо не одномоментні. Але вони не забарились – хоче країна це помічати чи ні.

Тому що два роки тому головною зовнішньополітичною дискусією країни були буріданові суперечки про те, який «союзний» сніп сіна симпатичніший – Митний чи Європейський. Внутрішній порядок денний не кращий: чи випустять Тимошенко, чи знімуть Кличка з виборів, чи перенесуть вибори президента до Ради. Всі ці питання здаються сьогодні нескінченно далекими, як позавчорашній сон. Два роки тому в медіа був лише один Захарченко, який тоді був міністром внутрішніх справ України. А сьогодні на порядку денному влаштувався вже зовсім інший. Два роки тому, щоб образити українця, треба було написати про «жадібних хохлів». Сьогодні достатньо заїкнутись про «братні народи».

Український порядок денний змінився до невпізнання. Немає ніяких розмов про мови і позаблоковість. Головний внутрішній розкол у країні відтепер упирається в дискусію про те, чи стались зміни, чи ні. «Зрада» чи «перемога»? Україна як Боснія чи Україна як Хорватія? «#Насзливають» або «#всебудедобре»?

І те, що українські стрічки новин присвячені проблемам країни, теж закономірно. Тому що Україна нагадує хворого, який випірнув із коми – вона теж перераховує кінцівки і обмацує м'язи, заглядає у ведмежі кути і світить ліхтариком у темні закутки. Контрабанда в Закарпатті, старателі в Поліссі, корупційні скандали в нафтовій галузі – це все було і раніше, просто лежало на дні болота. А тепер спливає на поверхню великими бульбашками. І добре, що спливає.

Українські протиріччя нелінійні. Вони нагадують сітки з осередками різної величини: накладаєш їх одна на одну і розумієш, що в країні не два окопи, а кілька. І що прихильники й противники різних поглядів на сьогодення і майбутнє можуть комбінуватися в дивно химерних поєднаннях. З одного боку, в цьому немає нічого дивного: країна в прискореному темпі намагається домовлятися про саму себе. Цей процес ніколи не буває легким, особливо, якщо врахувати, що зараз Україні доводиться екстерном проходити той курс, на який інші держави витрачали багато років.

Але альтернативи цьому процесові просто немає.

Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал – на сайті «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG