Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 22:00

Еволюція чорнобильської цензури: як КДБ боровся з інформацією про катастрофу


«Коли приїжджали делегації з Японії, з ними проводили попередню роботу: про що не варто питати» – історик

Спершу – гробове мовчання, потім – переведення стрілок, ще далі – тотальне захоплення подвигом «радянського народу». Це все – еволюція чорнобильської цензури. Про те, як у квітні 1986-го КДБ боролося з панікою і «тенденційною інформацією», Радіо Свобода поговорило з викладачем кафедри історії факультету соціології і права Київської політехніки Ольгою Махно. Під час конференції «Чорнобильська трагедія. Осмислення 30 років потому», яка напередодні відбулась у національному музеї «Чорнобиль», історик презентувала своє дослідження документів Головного державного архіву СБУ. Радіо Свобода запитало у Ольги Махно: табу на Чорнобиль у квітні 86-го – це була політика чи дії за інерцією?

– Я все ж таки схиляюся до думки, що на початкових етапах – принаймні, першу половину 86-го року, після аварії, це була абсолютно продумана політика, тому що вже рік як була проголошена політика перебудови, відкритості інформації, але все ж таки пересічне радянське населення цієї інформації таки не отримало.

– Які є підстави це стверджувати, що свідчить, що були централізовані рішення в інформаційній політиці?

– Що стосується безпосередньо цього архіву, про який була моя доповідь на цій конференції, – то він лише один з багатьох. Для дослідження теми інформаційної політики є дуже великий пласт – це й архіви вищих органів влади і управління, громадських об’єднань і періодичні видання. От саме за періодикою можна простежити: у центральній газеті «Правда» було малесеньке оголошенні про те, що на ЧАЕС сталася пожежа, все локалізовано і все під контролем. «Радянська Україна» передруковує це ж саме повідомлення, тільки українською мовою – от і вся інформація.

– Тобто це було дотримання субординації між газетами: головна – республіканська…

– Вони передруковували одна одну – те, що стосувалося головних питань. А вже потім, коли з’являються «Вечірній Київ», «Літературна Україна» – там уже зовсім по-іншому, але це уже не 86-й рік, це набагато пізніше.

Підставою стверджувати, що була політика замовчування, навіть на базі того ж архіву СБУ, є доповідні записки голови КДБ УРСР Мухи, в яких конкретно можна простежити їхні заходи для того, щоб не допустити паніки і так званої тенденційної інформації

Підставою стверджувати, що була політика замовчування, навіть на базі того ж архіву СБУ, є доповідні записки голови КДБ УРСР Мухи, в яких конкретно можна простежити їхні заходи для того, щоб не допустити паніки і так званої тенденційної інформації. Наприклад, знайшли якусь брошуру, у якій описано, що в Чорнобилі щось відбувається – і йде доповідна записка до Щербицького, що знайдений Іванов Петро Петрович, який написав таку брошуру…

– Це реально в Союзі таке знаходили, чи тільки закинуте з-за кордону?

– Якщо населення не отримувало офіційної інформацїі, то, по-перші, були ті, хто слухав Радіо Свобода, «ворожі голоси» так звані, по-друге, були ті, хто працював у Чорнобилі, і вони своїм родичам, друзям цю інформацію передавали. Тобто земля «слухами полнилась». Тому виникали всередині Радянського Союзу такі акти.

– Були обмеження на обговорення в пресі причин, коли відбувалося слідство, працювала комісія, суд?

Говорили про те, що це людський фактор, неправильне виконання, і ніхто не говорив про помилку в конструкції реактора. Пізніше, десь з 87-го року, така інформація почала просочуватись

– Говорили про те, що це людський фактор, неправильне виконання, і ніхто не говорив про помилку в конструкції реактора. Пізніше, десь з 87-го року, така інформація почала просочуватись. І до 90-х років вже не валили все лише на людський фактор, хоча прихильники цієї теорії є і сьогодні.

– У певний момент в Чорнобиль все-таки пробралися знімальні групи – першою група Володимира Шевченка, потім Ролан Сергієнко, і телебачення. Їм ставили якісь ідеологічні рамки для роботи?

– Звичайно, умови ставили і телевізійним, радіогрупам, і навіть звичайним відвідувачам. Коли пізніше, у 1987 році, делегації приїжджали з Японії – з ними проводили попередню роботу, на зразок «замполітів»: про що варто питати, про що не варто питати і яку тенденційну інформацію не розповсюджувати. Звичайно, можна було дозволити, приміром, облетіти реактор і зняти якісь його панорами, але в деталі ніхто не вдавався.

– Яка провідна теза насаджувалась – як «ми всі як один маємо до цього ставитись»?

Коли вже заговорили, що так, катастрофа відбулась, визнали це – почали наголошувати на чому: «а ви звернуть увагу: от Америка, вони чимось незадоволені, але у них самих на «Трімайл-Айленді» була катастрофа, і вони також її замовчували»

– Провідна теза трошки змінювалась. Але коли вже заговорили, що так, катастрофа відбулась, визнали це – почали наголошувати на чому: «а ви звернуть увагу: от Америка, вони чимось незадоволені, але у них самих на «Трімайл-Айленді» була катастрофа, і вони також її замовчували». Це ті моменти, які дуже активно відбувалися на початках, це було головною тезою.

Потім довгий період була головною тезою «ми всі героїчний радянський народ, якийодне одному допомагає, який переселенцям допомагає, ліквідація наслідків – ми всі як один», героїчні нариси про пожежників. Такі були замітки: «Сосна стоїть на пагорбі, як пам’ятник…» і так далі. Їх було дуже багато, вони всі нам говорили про героїчність кожного громадянина, не лише ліквідаторів і пожежників.

А в кінцевому підсумку все ж довелося звернути увагу на те, що це катастрофа планетарного масштабу, і треба припиняти гонки ідеологічних моментів між капіталістичним і соціалістичними країнами, а більше завертати увагу на те, як можна спільним чином ці наслідки подолати – це вже ближче до 90-х років.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG