Доступність посилання

ТОП новини

Доброволець із Білорусі «Зубр»: я історично розумію, що Росія – це агресор


Доброволець із Білорусі із позивним «Зубр»
Доброволець із Білорусі із позивним «Зубр»

Здавалося, що Росія стала більш цивілізованою країною, але ми побачили, що це не так. Як була Орда тисячу років тому, так і залишилася

Яка доля білорусів, що борються за Україну, і тих, що воюють на боці сепаратистів, чи зможуть білоруські військові захистити незалежність країни в разі агресії Росії і чому у збройних конфліктах завжди потрібні найманці? Про це та інше – розмова з колишнім добровольцем українського батальйону «Азов», бійцем тактичної групи «Білорусь», що має позивний «Зубр».


– Зараз Ви перебуваєте у Празі разом із двома соратниками, і тільки ви погодилися на запис у телестудії. Ваші друзі побоюються кримінального переслідування з боку білоруської влади. А ви не боїтеся?

– Я не боюся. Я приховував своє обличчя кілька перших місяців. Потім зрозумів, що це не має сенсу і що я більше зроблю справ, не приховуючи своє обличчя, коментуючи те, що відбувається.

– Вам 25 років. Який був ваш шлях на війну в Україні, на війну за Україну?

Здавалося, що Росія стала більш цивілізованою країною, але ми побачили, що це не так

– Як це не парадоксально, але коли починався Майдан, я був у Підмосков’ї на заробітках. Я стежив за всім, що там відбувалося. Я приїжджав кілька разів на Майдан, але тоді були моменти перемир’я, не було активної фази. Коли я побачив, що сотню людей убили, я був вражений, що таке може відбуватися не в Росії або Китаї, але в європейській Україні, де щойно пройшов чемпіонат світу з футболу… Потім війна розгорілася. Я не думав, що в сучасній Європі може бути війна, як у Придністров’ї 20 років тому. Здавалося, що Росія стала більш цивілізованою країною, але ми побачили, що це не так. Як була Орда тисячу років тому, так і залишилася. Ті ж самі звичаї. Воювали мої друзі-білоруси, які ще на Майдані були, частина з них була в батальйоні «Азов». Вони серйозно брали участь в бойових діях. А я спочатку був на заробітках у Росії, бо в мене сім’я, маленька дитина, там тоді були зарплати нормальні…

– Сім’я залишилася в Білорусі?

– Так.

– Можете зустрічатися з нею?

– Можу, але зараз економічно це дуже важко. В Україні гроші ніхто не отримує за те, що бере участь у конфлікті.

– Ви ж доброволець, ваш батальйон фактично фінансується за рахунок пожертв звичайних людей.

Нікого не цікавили гроші

– «Азов» мав фінансування, бо входив у Національну гвардію України. Він пройшов тернистий шлях, тому що ніхто на початку нічого не отримував. Ніхто не думав, що якісь гроші будуть платити. Потім батальйон був у складі МВС. Порошенко давав якісь премії, потім увійшов у Нацгвардію, і якийсь заробіток з’явився. Нікого не цікавили гроші. Зрозуміло, які зарплати в Україні, ці гроші не дозволять приїхати і оплатити дорогу до Білорусі, або з’їздити в Європу. Це все тримається скоріше на пожертвах людей.

– Зараз в Україні близько ста білорусів перебувають на сході України, це учасники або колишні учасники бойових дій. Білоруси воюють і на боці України, і на боці угруповань «ДНР», «ЛНР». Що штовхає білорусів на це?

– Мені найбільше відомі ті, хто їде воювати за Україну з ідейних міркувань.

– Як ви?

Я історично розумію, що Росія – це агресор. Люди, які їздили в Європу, підсвідомо поїдуть захищати Україну від Росії

– Звичайно. Я історично розумію, що Росія – це агресор. Ми були як щит Європи від Азії, ми захищали Європу від Орди, потім від Московії, потім Росією вони назвалися. Як не назви, суть у них одна і та ж. Багато хто це все усвідомлює. Кажуть, Європа – це місце, де геї… А як приїжджаєш у Європу, то там чисто, закони працюють. Люди, які їздили в Європу, підсвідомо поїдуть захищати Україну від Росії.

– А що штовхає білорусів на бік сепаратистів? Чи ви були знайомі з білорусами, які воювали на боці угруповань «ДНР», «ЛНР»?

– Є давні знайомі через третіх людей. Мені розповідали, що вони їздили і брали участь. Я у принципі їх знав. Є дуже різні цифри. У мережі я зустрічав цифру 700–800 осіб. Це, як правило, люди, що пройшли службу у Збройних силах Білорусі, в Мар’їній Гірці (місто, де базується окрема бригада спецпризначення Збройних сил Білорусі – ред.), спецназі, в елітних спецвійськах. Їм промивають голови замполіти, як за радянських часів.

– Який був Ваш найбільш драматичний період, день, на війні?

– Я у воєнних діях участі не брав. А для білорусів найбільш драматичний період був, коли загинув «Тарас» (Олесь Черкашин) у серпні. Біля Старогнатівки був наступ, Збройні сили України щось не домовилися і відійшли, а люди залишилися посеред поля без прикриття артилерії. Там загинув «Тарас». Може, ще десь інші білоруси гинули, але це не отримало розголосу, тому що багато хто приїхав через знайомих після Майдану. Волонтерських підрозділів, батальйонів сотні в Україні, вони є і по 20–30 осіб. Важко зібрати всю інформацію, що і як відбувалося. Тарас служив у тактичній групі «Білорусь», і трагічно, що він віддав своє життя, хоча своїм рідним він розповідав, що займався місіонерською діяльністю, хоча сам воював.

– Ви приєдналися до «Азову», коли активних воєнних дій уже не було. Чим ви займалися в «Азові»?

– Я прийшов в «Азов», не знаючи, що таке війна. У білоруській армії бігають, туалети чистять і строєм ходять. Це абсолютно не війна. Все, що в бойовиках показують, це теж не війна. Тут усе інакше відчуваєш. Це здається, що бігаєш з автоматом, а спробуй у повній амуніції пройти два кілометри, і тобі більше нічого не захочеться. Адреналін, бій, постріли, закладає вуха, вибухи, контузії, холод, голод… У кіно цього немає. У нас в «Азові» було багато людей, які були у французькому Іноземному легіоні понад 10 років. Вони працювали інструкторами і нас тренували. Намагалися тренуватися в максимально наближених до бойових умовах.

– Як Ви стали інструктором?

– Мої друзі, які воювали в «Азові» від початку конфлікту, коли пройшла активна фаза війни, почали створювати тренувальну базу, радше відбірковий табір. Не знаю, якими правдами чи неправдами ми отримали частину покинутого заводу, і в нас з’явився плацдарм, де можна займатися. Я займався спортом, приїхав у добрій фізичній формі і сам усе чудово пройшов. На мене подивилися, сказали, що я мотивований, і запропонували залишатися з ними. Я залишився, постажувався. У нас було багато іноземних інструкторів.

– Із яких країн?

– Нас тренували французи, шведи, багато хто. Вони були різного профілю і по-різному вчили, бо вони були в різних військах, у різних конфліктах брали участь. У відбірковому таборі постійно з’являлися добровольці, і ми їх тренували. Я непогано підтягнув тактичну медицину і міг її викладати.

– Чи немає у Вас розчарування, що пішли на війну?

– Труднощі були бюрократичні. Європа, весь світ допомагав Україні, але бюрократичні питання перешкоджали поставкам зброї, реалізації різних домовленостей. Це все заважало в першу чергу іноземцям-добровольцям. Після травм навіть на лікування поїхати важко. Їх не можуть відправити на лікування до Європи або в Ізраїль, бо вони не мали статусу в Україні і не можуть отримати допомогу.

– Ви подавали клопотання про отримання українського громадянства?

– Не більш ніж 10 відсотків білорусів, що воюють в Україні, хочуть отримати українське громадянство, бо не можна мати два паспорти в Україні. Вони не хочуть відмовлятися від білоруського паспорта, бо всі – патріоти. Всі пишаються тим, що вони з Білорусі, хоча там і Лукашенко.

– Так Ви воювали в Україні і за Білорусь?

– Звичайно.

– Чи можливий у Білорусі воєнний конфлікт, як на сході України? В Україні відверто говорять, що це фактично війна України і Росії, що росіяни і українці ніколи вже не будуть братами. А пішли б білоруси воювати в такій ситуації, коли незалежність, суверенітет треба було б захищати зі зброєю в руках від східного сусіда?

– Знайдуться люди, які будуть воювати, захищати свою країну, незалежно від силовиків. Люди добровольцями підуть. Я не знаю, яка це буде цифра, але обов’язково підуть. І армія буде намагатися воювати, але приклад українського війська показує, що хоча воно і було краще підготовлене, ніж білоруське (там були якісь реформи), але воно виявилося абсолютно не готове до цього конфлікту. Я думаю, що білоруські військові зовсім не зможуть воювати, вони навіть не розуміють, де і як це буде відбуватися. Якщо такий конфлікт станеться, все буде триматися на добровольцях у перший час, я думаю.

– І Ви повернетеся в Білорусь?

– Звичайно, якщо буде серйозна загроза суверенітетові і територіальній цілісності, я однозначно поїду в Білорусь і не буду боятися кримінального переслідування.

– Депутати Палати представників (парламенту Білорусі) відразу у двох читаннях схвалили поправки до деяких законів Білорусі, що стосуються кримінальної відповідальності. І зараз білорусів, які воюють за кордоном, зможуть судити незалежно від того, за гроші вони воюють або за ідеї. За даними МВС Білорусі, у слідчі органи передано вже 28 справ, що стосуються приблизно 130 білорусів, які беруть участь в українському конфлікті. Що це означає особисто для Вас?

– Я входжу в ці 130 або 140 осіб. На мене також заведено кримінальну справу. У мене був обшук будинку. Вони намагалися спровокувати матір, щоб вона щось розповіла, але я їй нічого не розповідаю, а вона і не розпитує. Ми в соцмережах спілкуємося, а це досить небезпечний тип контактів. Забрали ноутбук у батьків… У Едуарда Лобова проводили обшук. Едуард зараз перебуває в Пісках неподалік Донецька, захищає Україну.

– Що Вам відомо про бойовиків угруповань «ДНР» і «ЛНР», які, за повідомленнями ЗМІ, можуть перебувати в Білорусі на лікуванні або у відпустці? Чому їх не чіпають, на відміну від тих, хто бореться за Україну?

Троє зникли, і я думаю, що ніхто ніколи не дізнається, куди вони поділися. Той, що залишився живим, буде мовчати. Багато свідків тих подій не повертаються…

– Наскільки я знаю, люди, які повернулися, потрапили під ковпак. Їх допитали, і вони під підпискою тихо сидять. Вони це не афішують, думають, що все тихо владнається. Думаю, що їх теж чіпають. Але є такий момент. Головна інформація, яку влада має – це перетин кордону: з якого по яке число вони були в Україні. І саме перетин кордону є основним доказом того, що люди воюють за Україну. А ті, хто воює разом із сепаратистами… Перш за все, це силовики, вони проходили службу, з ними працювали замполіти, вони звикли до того, що не можна ні про що говорити. І вони не викидають нічого в соцмережі, вони нічого не афішують. Перетин кордону в них не реєструється, бо вони скажуть, наприклад, що в Пітері бетон заливали. Я знаю про випадок, коли туди поїхали чотири білоруси. Їх підготували буквально за два місяці, вони перейшли кордон, потрапили в засідку. Один із них розповідав, що опритомнів весь у крові і пішов назад, дійшов до Ростова і повернувся в Білорусь. Їх так само як гарматне м’ясо кидають. А ті троє зникли, і я думаю, що ніхто ніколи не дізнається, куди вони поділися. Той, що залишився живим, буде мовчати. Багато свідків тих подій не повертаються…

  • Зображення 16x9

    Ганна Совсь

    Народилася у Мінську. Закінчила факультет журналістики Білоруського державного університету. Працювала в незалежній газеті «Народна воля» (1997–2000), а з 2000 року співпрацюю з Білоруською редакцією Радіо Свобода. Лауреат премії імені Алеся Адамовича Білоруського ПЕН-центру за серію репортажів з урочища Куропати під час будівництва кільцевої дороги там (2002). Переможниця конкурсу Представництва ООН в Білорусі за публікації проти насильства над жінками (1999). Учасниця, дописувачка, редакторка книг «Бібліотека свободи» «Дорога через Куропати», «Один день політв’язня», «Один день політв’язня. 2009–2011», «Життя після раку». Автор телепроєкту «Росія та я» – серії інтерв'ю з 12 експрезидентами пострадянських країн. Ведуча тижневої програми «Тільки для жінок», редакторка однойменної спільноти у Facebook. У 2019 році була визнана білоруською правозахисною спільнотою журналістом року.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG