Доступність посилання

ТОП новини

Люди від Чорнобиля йшли пішки до Києва – Галина Менжерес про катастрофу


Галина Менжерес (заступник голови Київського міськвиконкому у період 1975–1991 років)
Галина Менжерес (заступник голови Київського міськвиконкому у період 1975–1991 років)

На другий день дозиметри почали зашкалювати – тодішній заступник голови Київського міськвиконкому

Нещаслива субота 26 квітня 1986 року і перші тижні після Чорнобильської аварії. Що про неї знало керівництво міста, які вказівки надходили з ЦК КПРС. Чому не скасували першотравневу демонстрацію, а на параді всі були з непокритими головами? Чому партквиток був дорожчим від власного здоров’я? Події 30-річної давнини згадує тодішній заступник голови столичного міськвиконкому Галина Менжерес.

– Дізналася вранці. Я повинна була проводити засідання районної ради на Оболоні. Я жила в будинку на дві сім’ї разом із секретарем міськкому партії. Тобто я жила по той бік площі Шевченка. Водій заїхав за мною і каже: «Ви знаєте, я насилу до вас пробився. Подавав документи різні, доказував, що я зараз повертаюся. Міліція перекрила площу Шевченка і нікого не пускає». Туди не пропускали машини. Він показав, що йому їхати близько, і його насилу пустили. Коли їхали вже зі мною, зупинилися, запитую: «У чому справа?». Мені відповіли: «Кажуть, на Чорнобилі пожежа».

«Відомо було тільки про пожежу, нічого більше ми не знали»

Відомо було тільки про пожежу, нічого більше ми не знали

– Це трапилося десь о першій годині ночі проти суботи, й про це ніхто не знав. Я приїхала у виконком. Вони теж так знали, як я. Всі ходили, як у воду опущені. Що сталося, не знали. Я дзвоню голові міськвиконкому. Його не було на місці. Черговий сказав, що там пожежа. Але більше нічого не знав. Сесію райради провели. І ніхто не хотів розходитися. Всі розуміли, що додому йти не можна. Щось трапилося, а що саме, ніхто не знає. Я ще раз зателефонувала голові. Нікого немає. Черговий відповів те ж саме. Я говорю: «Розумієте, не хочеться розходитися. Всі хочуть дізнатися, що сталося, а це можливо тільки через мене». Я кажу: «Знаєте що? Давайте поїдемо на вулицю Богатирську». Там тоді будували дитячий комплекс, дитячу міську лікарню й корпус інституту. Я запропонувала поїхати й подивитися, як іде будівництво. Але ж, розумієте, дорогою не було ніяких розмов. Завжди тріщать з обох боків, а тут було так, ніби хтось помер, ніби щось сталося. Відомо було тільки про пожежу, нічого більше ми не знали. Коли повернулася, то я нічого не довідалася.

Приїхавши додому, ми чули, як літають вертольоти. Потім почали літати вертольоти й зависати (це ж треба було додуматися) над соплом, сиплючи туди гравій. Принаймні, так говорили

Приїхавши додому, ми чули, як літають вертольоти. А поруч жили секретарі міськкому партії, заступники – ми всі жили разом. Запитую у них, що відбувається – вони теж нічого не знають. Потім почали літати вертольоти й зависати (це ж треба було додуматися) над соплом, сиплючи туди гравій. Принаймні, так говорили. Інакше гасити пожежу не можна було. Це відбувалося без кінця. Вертольоти літали через нашу територію. Ми сиділи й дивилися, що вони гасять.

Знезараження території Чорнобильської АЕС, 26 квітня 1986 року
Знезараження території Чорнобильської АЕС, 26 квітня 1986 року

Потім увечері ми зібралися у міськвиконкомі (уже нас скликав офіційно голова). Він каже: «Щось сталося. Пожежа, яка нічим не гаситься. Будемо чекати». На другий день вранці прилітає комісія з Москви. Атомна станція була підпорядкована Москві. Часто нарікають, що Щербицький (перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький ред.) нічого не говорив. А Щербицький у нас усіх запитував, що трапилося, може, комусь щось відомо. Але ніхто нічого не знав, навіть як побудована та станція.

Чекали комісію. Вона там побувала, зайшла до Щербицького, а потім – на літак і в Москву. І так кілька разів. Вони жодного разу не ночували в Києві. Ніхто нічого не казав.

«Дозиметри на другий день почали зашкалювати»

Наш будиночок був цегляний. Ми його поливали водою зі шлангу. Біля ЦУМу лежала волога ганчірка, на яку всі ставали перед тим, як заходити. Почали видавати дозиметри. На другий день вони почали зашкалювати

– Наш голова – покійний Згурський – працював до цього на об’єднанні імені Корольова. Вони робили начинку для підводних човнів, космічних кораблів. Він дещо знав про те, що викидає в разі небезпеки атомна станція. Він казав: «Треба все змивати водою». Що Згурський казав, те ми робили. Наш будиночок був цегляний. Ми його поливали водою зі шланга. З вечора до ранку текла вода. Біля ЦУМу лежала волога ганчірка, на яку всі ставали перед тим, як заходити. Більше того, почали видавати дозиметри. На другий день вони почали зашкалювати. Я зрозуміла, що його можна викинути. Це ж був квітень. Було так тепло, було таке сонце. Ми вже роздягнуті повністю були. Я дозиметр носила в сумці. І він на другий день зашкалював. Я запитала в Згурського: «Дозиметр зашкалює, його можна викинути?». Він каже: «Це нічого не дасть, є він чи немає. Можете викинути».

Документ Національного музею «Чорнобиль». Допустимі дози опромінення для населення
Документ Національного музею «Чорнобиль». Допустимі дози опромінення для населення

«Дітки були, як заморожені»

Люди від Чорнобиля потім йшли пішки навалом до Києва

– Люди від Чорнобиля потім йшли пішки навалом до Києва. Я була на Вишгородській, у штабі громадянської оборони. Виходжу – іде старий із коровою. Я думаю, де ж він її взяв. Запитую: «Ви звідки?». Він голову опустив і назвав якесь село. Каже: «Іду, треба рятувати корову». Я запитала, де він її буде рятувати. Він каже: «Може, у Києві десь прилаштую». Потім ішли жінки з дітьми прямо в Олександрівську лікарню (тоді — Жовтневу). Мені на другий день після обіду зателефонував головний лікар Катерина Степанівна Паламарчук і каже:

«У мене повен двір народу. Що з ними робити?» – «Чекай, я зараз приїду».

Приїжджаю – жах. Під кожним корпусом стояли люди.

Дітки були, як заморожені. В них нічого не боліло, але вони були, як сонні. Ми до кого не приставляли – дозиметри зашкалювали

Ми питали: «Що в тебе болить?» – «Нічого». Тільки в них були скляні очі. Дітки були, як заморожені. У них нічого не боліло, але вони були, як сонні. Що робити? Я викликала заступника начальника цивільної оборони. «Їдьте сюди й візьміть з собою дозиметри». Вони приїхали. Ми до кого не приставляли – дозиметри зашкалювали. Чи такими були дозиметри, чи рівень радіації дійсно зашкалював, ніхто не розумів.

Документ Національного музею Чорнобиль. Дані Міністерства охорони здоров'я УРСР про гамма-фон у Києві в травні 1986 року
Документ Національного музею Чорнобиль. Дані Міністерства охорони здоров'я УРСР про гамма-фон у Києві в травні 1986 року

Згурський каже: «Роздягайте людей, мийте й поселяйте в корпуси». Ми з Катериною Степанівною це робили. Переодягали їх у нічні сорочки й халати. Були тільки жінки й декілька старих чоловіків. Ми цим займалися увесь день. Це був понеділок. Згурський запитував: скільки людей, вимагав з мене дані. 25-а лікарня на Нивках. Звідти головний лікар мені дзвонив і запитував, що робити. Я говорила: приймати, мити і, якщо є можливість, одягати.

«Я знаю, що всім писали «вегето-судинна дистонія»

Документ Національного музею «Чорнобиль». Формулювання діагнозів для опромінених
Документ Національного музею «Чорнобиль». Формулювання діагнозів для опромінених

– Міністерство охорони здоров’я УРСР, як усі, шукало, хто що знає. Одягу в лікарнях більше не було. Згурський тоді сказав іти в ЦУМ, брати, скільки є, ситцевих халатів і сорочок. І говорив брати рахунок. Я пішла й набрала. Дзвоню Катерині Степанівні й кажу, щоб дала машину довезти одяг. Вона виділила декілька машин. Одяг для переодягання вже був.

Десь на четвертий чи п’ятий день хтось дзвонить із Ради міністрів і каже: «Людей не поселяйте в лікарні. Це неправильно. Їх треба вести в міські лазні, там мити й одягати». – «Куди потім?» – «Давайте селити в готелі». Ми почали це робити.

Потім коли люди лягали в лікарні (не ті, які просто приходили, а ті, в яких були ознаки опромінення), я знаю, що всім писали «вегето-судинна дистонія».

Я вже потім десь через тиждень запитувала Анатолія Юхимовича (Романенка – ред.), міністра охорони здоров’я. Він дуже хороший міністр був, довго працював, допомагав Києву. «Кажуть, треба йод пити, щоб захистити щитоподібну залозу». Він каже: «Треба було зразу, сьогодні це вже нічого не дасть».

«Повідомлення офіційного до 30 числа не було»

Мені потім пояснювали вчені одного інституту, що там була порушена система поршнів. Руками нічого зробити не можна було

Галина Менжерес з Раїсою Горбачовою, дружиною генерального секретаря КПРС Михайла Горбачова. Київ, 1987 рік
Галина Менжерес з Раїсою Горбачовою, дружиною генерального секретаря КПРС Михайла Горбачова. Київ, 1987 рік

– Ніхто нічого не знав. Члени комісії приїжджали, подивляться і їдуть, подивляться і їдуть. Вони нічого не казали. На станції спрацював людський фактор. Повинні були ставити на профілактику. Вони знали. І десь мали на наступний день поставити. І черговий вирішив спробувати. Мені потім пояснювали вчені одного інституту, що там була порушена система поршнів. Руками нічого зробити не можна було.

Щодо питання евакуації: 27 квітня почали зі станції людей евакуювати, з Прип’яті, Чорнобиля. Вони приходили сюди. Повідомлення офіційного до 30 числа не було.

Горбачов говорив: «Ні, ви панікуєте»

Чи можна було сказати, що не треба йти на першотравневу демонстрацію? Казали, і не раз. Щербицький казав Горбачову. Горбачов говорив: «Ні, ви панікуєте. У Києві паніка». У міськкомі партії сказали: «Якщо хтось із вас або родини буде виїжджати за межі області, то ви покладете партійні квитки й кар’єра на тому закінчиться»

– Відомо було, що там – небезпека, аварія. Це відомо було. Пожежа – це небезпека. Першого травня була демонстрація. Чи можна було сказати, що не треба йти на першотравневу демонстрацію? Казали, і не раз. Щербицький казав Горбачову. Горбачов говорив: «Ні, ви панікуєте. У Києві паніка».

Нам заборонили. У міськкомі партії сказали: «Якщо хтось із вас або родини буде виїжджати за межі області, то ви покладете партійні квитки й кар’єра на тому закінчиться». Потім нас розподілили по районах. Ми поїхали збирати активи в районах. Там те ж саме говорили.

Все йшло від Горбачова. Він залякував, без кінця дзвонив. Коли я дзвонила Валентині Семенівні Шевченко, яка була членом політбюро і головою президії Верховної Ради, я хотіла звернутися до неї як до простої людини. Дзвонила, плакала, розумієте, коли дивилася на Хрещатик з вікна свого. Я їй говорила: «Валентино Семенівно, ви як член політбюро, одна жінка, переконайте». Вона казала: «Я вже двічі піднімала питання. Щербицький згоден, але Горбачов забороняє» (щодо першотравневої демонстрації – ред.)

Щербицький прийшов з онуками, і жінка його була – всі абсолютно. Начальник управління електрифікації казав: «Я б порекомендував жінкам не хизуватися зачісками, а одягати косинки». Коли я прийшла й подивилася, хто одягнув косинку, то побачила, що це зробила одна жінка – заступник міністра освіти. Всі стояли з непокритою головою. Одягти косиночку й стояти, бо шкода голову?

Михайло Горбачов під час візиту до Чорнобильської АЕС. 1989 рік
Михайло Горбачов під час візиту до Чорнобильської АЕС. 1989 рік

Це була загальна атмосфера. Всі так думали, всі так хотіли, всі так робили. З усього міста, 12 райкомів партії, не знаю я жодної людини, яка б мислила інакше. Всі діти наші тут були. Чомусь так хочеться заднім числом говорити, що треба було робити інакше.

Пізніше мене викликав Згурський. Я зайшла, а він весь час був на прямому зв’язку. Він зв’язувався зі станцією. Йому сказали, що біда може бути ще більшою. Якщо не введуть туди азот, якщо не підкопають і не ввійдуть туди шахтарі чи метробудівці, не охолодять реактор, то (було зроблено розрахунки) до 9 травня може тривати така пожежа. Потім –вибухне. Не витримає. А реактори споріднені, тому якщо вибухне один, вибухнуть усі блоки. Що буде? Накриється вся Європа, уявляєте собі? Коли я про це дізналася, я не могла нікому сказати. Він зі мною поділився. Мабуть, ще Щербицькому сказав. Я так думаю, що він мав би сказати Щербицькому те, що йому передавали зі станції.

Люди йдуть сім’ями, морозиво їдять. Де там та пожежа? Я стою й думаю: «Люди, завтра може нікого не бути. На цій землі може цілком бути пожежа»

Я зайду в свій кабінет, гляну – цвіте все. Люди йдуть сім’ями, морозиво їдять. Де там та пожежа? Я стою й думаю: «Люди, завтра може нікого не бути. На цій землі може цілком бути пожежа».

Ніхто тоді не ставив на ваги партквиток чи посаду й родину. Ніхто так не розмірковував. Це було одне й те ж – робота й родина. Коли мені стало відомо про те, що до 9 травня може все вибухнути, я прийшла додому й думала про те, що треба попередити родину. Дочка якраз вийшла заміж. Чоловік був татарин. Вона навчалася в університеті. Я їй говорю: «Може, кудись поїдете?». А вона: «Що з містом, те й з нами».

Ніхто нікуди не їхав. Потім, коли все вже трохи заспокоїлося, ми знали, що треба робити. Ми почали з дитячих садків вивозити пісок, усі продукти в магазинах накривали плівкою, усе без кінця мили.

Говорили про те, що евакуюють Київ. Куди можна вивезти місто з 2-мільйонним населенням? Розмови припинилися.

«Для малих дітей і матерів були звільнені всі профілакторії»

– Для малих дітей і матерів, вагітних жінок профспілками були звільнені всі профілакторії. Тих, кого евакуювали з районів біля Чорнобиля, розподіляли в Бучі. Це робило Міністерство охорони здоров’я разом з профспілками.

Документ Національного музею «Чорнобиль». Підготовка піонерських таборів до прийому евакуйованих дітей
Документ Національного музею «Чорнобиль». Підготовка піонерських таборів до прийому евакуйованих дітей
Я очолювала міський штаб з вивозу дітей. 120 тисяч дітей 1-7 класів було вивезено

Породіль – у Бучу, Ірпінь, приміську зону. Народжували всі у Києві, в пологових будинках. Медицина тоді дуже слідкувала за тими мамами, за тими породіллями. За першими відомостями, не було жодних відхилень. Мені довелося евакуювати дітей з Києва. Я очолювала міський штаб з вивозу дітей. 120 тисяч дітей 1-7 класів було вивезено. Вивозили всіх дітей абсолютно. Ми готувалися до цього. Тривалий час не давав згоди Горбачов. Але вже після демонстрації 1 травня, я добре пам’ятаю, як пішла в Раду міністрів. Там тоді був Масик Костянтин Іванович, який доставляв поїзди – «товарняки». Їх треба було мити.

Діти їхали товарними потягами

У школу батьки приводили дітей. Приходив автобус, там діти прощалися з батьками й більше з ними не зустрічалися. Вони знали тільки, в яку область поїдуть
Кожній дитині мили взуття і давали їй взутися тільки після цього. Кожна дитина одержувала на дорогу запаяну дорожню їжу

– За тиждень вивезти 120 тисяч – як можна було інакше? Ніяк. Але ці «товарняки» вимивали, видраювали, кожному видавали постіль. Згурський говорив, що знає, що робити, але не знає, як вивезти дітей. Я сказала, що я знаю, тільки попросила, щоб мені ніхто не заважав і дали мені людей. У мене були автобусні станції, залізниця, міліція, санепідемслужба й громадське харчування. Потім я вирішила так: евакуювати дітей треба по школах. Усі області України одержали листа від Укрпрофради й Ради міністрів, в якому було написано, що цього року місцеві діти всі відпочивають, де завгодно. Було звільнено всі табори. Ми знали про кількість місць в кожній області, вирішували, куди яку школу відправити. У школу батьки приводили дітей. Приходив автобус, там діти прощалися з батьками й більше з ними не зустрічалися. На вокзалі не було жодної мами. Вони знали тільки, в яку область поїдуть. Більше нічого. Адреси давати не можна було. У кожному районі був вокзал. Їх обладнали. Інакше ми б ніяк не могли вивезти. Таку кількість за 5 діб було неможливо вивезти. Міліція мала звільнити перон, щоб на ньому не було жодної людини і щоб не ходили потяги. На цей час все припинялося. Приїжджав автобус, висаджував дітей. Один клас – один вагон, інколи два. З дітьми їхав класний керівник або заступник. Директор школи ставав керівником потягу.

Приходили технічні працівниці, стояли з відрами, ганчірками, вимивали потяг настільки, що важко було сказати, що це був товарняк. Тільки фарби не було. Вимивали все. Кожній дитині мили взуття і давали їй взутися тільки після цього. Кожна дитина одержувала на дорогу запаяну дорожню їжу. Батьки нічого не могли дати.

Я пам’ятаю такий випадок: колишній перший секретар міськкому партії Ботвин Олександр Платонович дзвонить мені й каже: «Я вас прошу, дозвольте свасі приїхати на вокзал, провести двох онук. Я йому сказала: «Вам оце треба?». Він слухає: «Та ні». Я кажу: «Не треба цього робити. Не треба, щоб для першого секретаря міськкому партії був виняток. Щоб одна-єдина мама з’явилася на очах у всіх – і ніхто не поїхав».

У школі на третій день було оголошення, де саме знаходяться діти. Але батьків попереджали, щоб не їхали, не розвозили радіацію

Школа їхала, розміщалася. Там зустрічали профспілки, комсомол і партія. Усіх опікали й везли по піонерських таборах. Розселяли кожну школу. Вчителька, яка поверталася назад, привозила точну адресу. У школі на третій день було оголошення, де саме перебувають діти. Але батьків попереджали, щоб не їхали, не розвозили радіацію. Діти були там усе літо. До вересня.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG