Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 22:39

Путін повторює історію перших десятиліть радянської влади, коли перші вожді самоізолювалися. Ленін після 1917 року жодного разу не виїжджав за кордон, Сталін за кордоном був лише двічі

(Рубрика «Точка зору»)

За перипетіями останніх подій навколо Путіна і Росії сховалася одна важлива деталь – стала очевидна міжнародна ізоляція російського диктатора і лідера країни, з якої походить загроза для сусідів. Остання закордонна поїздка Путіна відбулася 30 листопада 2015 року в Париж для участі в роботі 21-ї конференції країн-учасниць Рамкової конвенції ООН з питань зміни клімату та 11-ї наради сторін Кіотського протоколу. Щоправда, 25 лютого він літав до Мінська, взяв участь у засіданні Вищої державної ради Союзної держави Росії та Білорусі. Але як нагадує сам Путін, Росія і Білорусь – одна держава.

Володимир Путін повторює історію перших десятиліть радянської влади, коли перші вожді самоізолювалися. Ленін після 1917 року жодного разу не виїжджав за кордон, буквально розуміючи «залізну завісу», яка була ним створена в 1919 році. Сталін за кордоном був лише два рази – в 1943 році в Тегерані і в 1945 році – в Потсдамі. Були ще два «невиїзних» лідери – Юрій Андропов і Костянтин Черненко, але вони майже весь час перебували в кремлівській лікарні. Путін як президент з 2000 року здійснив 202 робочих, офіційних і державних візити в різні країни, половина з яких були країни пострадянського простору.

Якщо, наприклад, порівнювати кількість і періодичність із зарубіжними поїздками Барака Обами, то їх менше, ніж у Путіна, що може свідчити про різне ставлення до особистих зустрічей з іншими лідерами та їх доцільності. Перші роки поїздок Путіна в 2000-2002 роках було мало, як і в 2012-2013 роках. Статистика говорить про минулі пріоритети Путіна: в Білорусь він їздив 15 разів, в Казахстан і Україну – 14 разів до кожної, 12 разів – до Німеччини, в Італію, Китай і Францію – по 10 разів, в США – 6, у Туреччину – 5 разів.

Статистика може пояснити і якість, і причини поїздок: Білорусь – давня любов і потенційна частина майбутньої нової імперії, як і Казахстан, Україна за Януковича – само собою, в Італії прем'єром був друг Берлусконі, в Німеччині – колишній друг Меркель, у Китаї ідеологічні прихильники з комуністичних часів, у Франції – найкращі соціалісти в Європі. До США Путін їздив, коли була необхідність, в Туреччині намагався здаватися партнером. За 16 років Путін об'їздив весь пострадянський простір кілька разів, умовляючи любити Кремль, як останні 200-300 років, тобто боятися.

Зарубіжні поїздки були частиною культу особи Путіна, особливо після того, як в 2002 році більшу частину інформаційного простору, насамперед телебачення, він прибрав до кремлівських рук. Кожна його поїздка супроводжувалася тривалими репортажами, досвідчені оператори вишукували кадри і ракурси, щоб росіяни могли відчути весь запал і жар, з яким світові лідери прагнули припасти до руки Путіна, щоб засвідчити повагу і пошану. Само собою, російські пропагандисти не показували акції протесту, якими зустрічали Путіна в більшості зарубіжних поїздок. На той час Путін вже встиг почати війну в Чечні й повбивати тисячі чеченців, при ньому вбили Ганну Політковську і Наталю Естемірову, він встиг почати війну в Грузії та повбивати півтори сотні грузинів, потім війна в Україні. А між цим вбивство Олександра Литвиненка і Бориса Нємцова, Пола Хлєбнікова та Ігоря Домникова, Сергія Магницького, й тисяча інших злочинів під час правління Путіна.

Багато поїздок Путіна останніх років супроводжувалися гучними акціями, а в останні 2-3 роки не тільки в Європі та Америці, а й в, здавалося б, спокійній і проросійській Вірменії. Тепер Путіна, як і інших російських офіційних осіб, в Єревані зустрічали мітинги і хода, на яких вже не рідкість – розвиваються прапори України. І навіть у Білорусі, яка є найближчим другом і партнером у відтворенні нового «совка», люди періодично протестують проти російського втручання у внутрішні справи. Єдина країна на пострадянському просторі, в якій Путін ніколи не був як президент чи прем'єр-міністр, – це Грузія.

Звичайно, поїздки будь-якого голови держави – це кроки або з врегулювання відносин, або з розвитку дружби, співпраці та взаємодопомоги. Що може запропонувати нинішня Росія сусідам з ближнього і далекого зарубіжжя? Приблизно в рівній мірі – нічого. Путін 16 років намагався збивати залишки колишньої радянської величі, кого шантажуючи російськомовним населенням, кого військовими базами, але СНД перетворилося на порожній звук, ОДКБ (Організацію договору колективної безпеки – ред.) – в аморфну організацію, ЄврАзЕС за рік – у мертве утворення, яке швидше мертве, ніж напівживе.

У відносинах із країнами далекого зарубіжжя у Путіна ще гірше: їх з Росією нічого не пов'язувало раніше, і нечисленні поступки, на які йшов Захід, це був лише карт-бланш на майбутнє. Як виявилося, у Путіна майбутнього з Заходом та іншими країнами не вийшло. Після війни в Грузії Захід насторожився, з початком війни на сході України та анексією Криму всім стало зрозуміло, що Росія нічим не відрізняється від тієї, оточеної колючим дротом імперії, яку створювали Ленін і Сталін. Все те саме – війни і кров, тисячі убитих і репресованих. Тепер «залізну завісу» почав створювати Захід, обмежуючи відносини з країною агресором. З G7 Росію благополучно виперли, в G20 її вже не чекають. Санкції стали не просто формальністю, а й тим зашморгом, який здавлює немічну шию російського імперіалізму.

Захід запровадженням санкцій дав зрозуміти Путіну, що терпіти більше не має наміру. Кремль вже не рятує навіть власна пропаганда, яка зараз працює винятково на російську аудиторію і тільки з однією метою – якомога довше зберегти владу Путіна, якою би вона не була імпотентною. На подив, до добивання Росії приєдналися недавні партнери, як їх голосно називав Путін, – Іран, Китай та Індія. Ще більш прикро для Кремля повелася Білорусь, яка вирішила налагодити відносини з ЄС, і Казахстан, який відмовився перервати відносини з Україною, до того ж, нещодавно приєднався до транскаспійського транспортного коридору.

Якщо спробувати скласти таблицю з переліком дій проти Росії і досягнутих результатів, то слідом за санкціями, зближенням з ЄС і НАТО України, Грузії і Молдови, придушенням російської економіки, міжнародна ізоляція несподівано стала першою доконаною подією. Путін почав відмовлятися їздити, як нещодавно в США на саміт з ядерної безпеки. На своїй підсумковій прес-конференції Барак Обама підкреслив позитивну роль Росії, хоча і висловив жаль з приводу того, що останнім часом Володимир Путін, як він висловився, робить наголос на зміцнення військової могутності, а не на економічний розвиток країни.

Захід продовжує, як казали у давнину, панькатися з Росією і Путіним, намагаючись лавірувати між військовим протистоянням і вічним пошуком розуму на одній сьомій земної суші. Ніхто не хоче воювати, вважаючи стрілянину і бомбардування крайнім способом вирішення проблем. На відміну від Путіна, який, навпаки, витрачає російський державний бюджет на нові військові операції, вважаючи, як і останні 100 років, що Росію не треба поважати, її треба боятися. Залишається тільки зрозуміти, що боятися країну, економіка якої прив'язана до долара і залежить від цін на нафту і газ, вже ніхто не стане.

Путін зараз схожий на скривдженого пацана з того самого ленінградського підворіття – у нього забрали рогатку, дали копняка під зад і наостанок ще й пригрозили: будеш паскудити далі, залишишся без штанів. І навіщо тоді кудись їздити, якщо над тобою сміється весь світ?

Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал – на сайті «Крим.Реалії»

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG