Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 05:03

Голлі Морріс: «Рідний дім – сильніший за радіацію»


Чорнобильська зона відчуження

Чорнобильська зона відчуження

Американський режисер зняла документальний фільм про чорнобильських бабусь і закохалася в зону відчуження

Навіть через 30 років із часу аварії на Чорнобильській атомній електростанції – зона відчуження не перестає притягувати до себе увагу усього світу. Американська режисер й мандрівниця Голлі Морріс вперше потрапила до Чорнобиля п’ять років тому й загорілася ідеєю зняти фільм про непересічних українських жінок-самоселів, які прийняли для себе рішення повернутися в рідні домівки у зоні відчуження. Так виникла документальна стрічка «Чорнобильські бабусі».

Її українська прем’єра відбудеться незабаром в рамках Фестивалю кіно та урбаністики «86», що відбудеться в місті Славутичі у травні цього року. Морріс сподівається, що героїні її документального фільму – чорнобильські бабусі, будуть в гарному здоров’ї та зможуть приїхати на показ. Поки що ж вона демонструє стрічку в США.

Ми зустрічаємося з Голлі Морріс в її нью-йоркській квартирі. При вході на господиню чекає собака у валізі, а на кухні режисера книжки про мандри уживаються по сусідству з каструлями. Голлі Морріс, багаторічна ведуча американської телепрограми «Мандрівник світами» (Global Trekker), чекає на дзвінок із Африки. В житті вона відвідала безліч країн – перейшла із караваном Сахару й одягнула чадор, щоб побачити Іран. Але чи не найбільше в серце їй запали прості українські бабусі з Чорнобиля. Саме після відвідин чорнобильської зони Голлі Морріс взялася за зйомки документального фільму про них.

«Ось тут є Ганна – вона одна з головних героїнь. У фільмі вона дбає про свою сестру Соню, яка все життя була інвалідом. Її нема тут на фото… А ось це – Марія. Вона чудесна! Вона дуже пишається своїм садом і всією тією картоплею, яку вирощує. Марія дуже весела», – каже Морріс.

«Чорнобильські бабусі» – стрічка про жінок із зони відчуження, які поверталися в хоч і забруднені радіацією, але такі рідні будинки. Аби дістатися до домівок, люди проповзали попід колючим дротом і йшли пішки. Серед тих, хто вирішив повернутися й три головні героїні стрічки – бабусі Валентина, Марія й Ганна, які знають одна одну змалечку. В фільмі вони пригадують разом колишніх чоловіків, печуть млинці й п’ють горілку.

«Пили ми водку, пили горілку, ще й мед будем пить, а хто з нас буде сміятися, того будем бить», – хвацько заводять співи героїні стрічки на камеру. Режисер жартує: спершу може навіть здатися, що чорнобильські бабці не знають, що таке сум. Але насправді приїзд знімальної групи для них часто означав можливість зустрітися й відсвяткувати життя так, як уміють тільки вони в чорнобильській мертвій зоні.

Режисер документального фільму каже: однодумці, які вирушили разом із нею зі США знімати кіно в Чорнобилі, знайшлися швидко. Але, як і більшості документалістів, їй спершу бракувало коштів. Врешті команда таки зібрала їх в інтернеті, й від грантодавців.

«Загалом ми провели в зоні близько 16 знімальних днів, а потім ще додатково знімали поза її межами. Однією з головних учасниць нашої знімальної групи була Марина Орєхова, яка живе в Києві. Вона була нашим перекладачем й продюсером, а також мала дуже гарний зв’язок із нашими героїнями, що дуже допомогло», – пригадує Морріс.

Голлі Морріс зізнається, так само як і чорнобильських самоселів, її особисто зона відчуження притягувала як магніт, й змушувала повертатися знову і знову.

«Це дуже красиве місце, – каже вона. – Чорнобиль барвистий і якийсь дуже самотній… Він зовсім не схожий на той апокаліптичний страшний пейзаж, який виникає в нашій уяві, коли ми про нього думаємо чи говоримо. А можливість провести час із мешканцями зони, з цими людьми, які мають неймовірні історії, робить його ще більш цікавим.

Фільм став історією про дім. Він показує, що в кінцевому результаті сильнішою є не радіація, а батьківщина

Саме через унікальність доль мешканок Чорнобиля, фільм, що спершу задумувався як історія про ядерну катастрофу, перетворився на щось зовсім інше.

«Найбільш несподіваним для мене було те, чим врешті-решт став цей фільм, – зізнається режисер. – Я думала: о, ну так, це ж буде історія про Чорнобиль і радіацію. Отже це буде така сумна історія, в якій можна буде поговорити також про контроверсійність ядерної енергетики. Але мені здається, що фільм став історією про дім. Він показує, що в кінцевому результаті сильнішою є не радіація, а батьківщина. І для мене ця думка, що дім є сильнішим за радіацію, була свого роду відкриттям».

Після показу документальної історії про чорнобильських бабусь у США публіка реагує по-різному. Американська молодь через стрічку часто вперше відкриває для себе тему Чорнобильської катастрофи, а українці, які живуть за океаном, пригадують і своїх бабусь. Вони як ніхто розуміють, що то значить щоранку прокидатися й жити не «вдома».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG