Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 23:35

«Мені лікарі настійливо радили робити аборт» – постраждала білоруска від аварії на ЧАЕС


Знак «радіаційної небезпеки» у одному з сіл Краснопільського району. 24 квітня 2016 року

Знак «радіаційної небезпеки» у одному з сіл Краснопільського району. 24 квітня 2016 року

«Нам тільки через деякий час після Чорнобиля почали говорити про небезпеку від нього»

26 квітня в річницю аварії на Чорнобильській атомній електростанції біля пам'ятних знаків жертвам катастрофи у Білорусі відбудуться жалобні мітинги, організовані провладними громадськими об'єднаннями. Промовці будуть говорити про багатомільярдні вкладення в оздоровлення забруднених земель, розвиток соціальної інфраструктури для тих, хто живе на забруднених територіях. Не забудуть, мабуть, і відзначити виняткову роль держави в подоланні наслідків катастрофи.

Такі мітинги, однак, крім спеціально запрошених, зрідка відвідують ті, хто постраждали від Чорнобиля – звичайні селяни, які продовжують жити на забруднених територіях, або ті, хто змушений був покинути рідні місця.

Ті, хто залишився в зоні радіаційного забруднення або виїхав подалі від небезпеки, в своїх розповідях не забувають відзначити, що мали до Чорнобиля і що втратили через нього. Найчастіше, особливо люди похилого віку, згадують, яким було життя у їхніх рідних місцях, поки не прийшла радіаційна біда.

«Тут будинок був, тут будинок був. Звідси виїхали. А в цій повмирали всі. А раніше село наше було велике і радгосп був. Ми ж тут усі за своє тримаємося, тому і залишилися», – так говорили про минуле та сьогодення жителі білоруського села Дубно – це поселення в зоні з правом на відселення.

«Як не знаєш, то не страшно...»

Люди похилого віку при згадці того, скільки років минуло після аварії на Чорнобильській АЕС, кажуть уже: «Це ж три десятки років...». Разом з тим усі, з ким доводилося говорити про наслідки аварії на ЧАЕС, зізнавалися, що день 26 квітня якось особливо не відзначають. Буденні турботи в «зоні» притупили почуття небезпеки. «Все одно помирати», – говорять тамтешні селяни.

Нам тільки через деякий час після Чорнобиля почали говорити про небезпеку від нього. А тоді, в 1986 році, з простих людей не багато знало, що сталося на атомній станції

«Ніхто з тих, хто живе в селі, цей день не відзначає. Може, чоловік чарку-другу вип'є. І тоді, і зараз нічого поганого ми не відчуваємо. Нам тільки через деякий час після Чорнобиля почали говорити про небезпеку від нього. А тоді, в 1986 році, з простих людей не багато знало, що сталося на атомній станції. Платили нам «гробові», а потім сказали: «Радіації вже немає». І припинили платити... Я вам скажу, як не знаєш про щось страшне, то воно ж і краще. А як дізнався, то гірше стає», – переказує своє розуміння ситуації жителька села Дубно.

У селі Дубно. 24 квітня 2016 року

У селі Дубно. 24 квітня 2016 року

Жительці з іншого Славгородського села Сичин у 1986 році було трохи більше ніж десять років. Про події, які змінили життя тисяч сімей і її теж, жінка мало що знає. Зізнається, що згадується Чорнобиль, як починають про нього говорити: «Я ж тоді була дитиною, і в мене гострих спогадів про ті події не збереглося. Страшного не згадується, слава Богу. Вивозили нас на оздоровлення в Ленінградську область, але ніде краще за рідне наше село не було… Зараз санепідемстанція приїжджає до нас. Перевіряє на радіацію воду, те, що вирощуємо самі: картоплю, буряк. Потім нас інформують, чи можна це все їсти. Випадків, щоб перевищення відзначалося, не було», – розповідає селянка.

Сичин – також село з правом на відселення, тут живе менше десятка осіб. Багато сусідніх сіл давно поховані і встигли зарости бур’янами.

«Позбудьтеся дитини. Переїдемо в «чисті місця» і там народите...»

«Мені пригадується Чорнобиль тільки одним: я в той час ходила вагітною, – розповідає про свій Чорнобиль жителька дрибінського села Рясна. Вона разом з батьками змушена була виїхати зі Славгородського району на початку 1990-х. Її рідне селище Старинка «поховане».

Мені лікарі наполегливо радили робити аборт. Давали зрозуміти, що дитина може народитися нездоровою. Говорили: ви ж розумієте, що може бути. Позбудьтеся дитини. Переїдемо в «чисті місця» і там народите. Багатьох породіль тоді відправляли до Мінська. Деяких малюків відправляли до Мінська, навіть не показавши матері

«Мені лікарі наполегливо радили робити аборт. Давали зрозуміти, що дитина може народитися нездоровою. Говорили: ви ж розумієте, що може бути. Позбудьтеся дитини. Переїдемо в «чисті місця» і там народите. Так я до відселення і ходила вагітною, побоюючись за дитину. І як хлопчик народився, відразу почала дивитися: руки на місці, ніжки... Не переказати словами, що пережила. Багатьох породіль тоді відправляли до Мінська. Деяких малюків відправляли до Мінська, навіть не показавши матері. Ось у мене таким залишився в пам'яті Чорнобиль. Слава Богу, народилася здоровою дитина», – згадала жінка.

Її сусідці, теж переселенці, але з Краснопільського району, далеко за вісімдесят. На запитання, яким згадується їй Чорнобиль і як вона відзначає 26 квітня, відповіла: «Ай, згадуємо!».

«Щорічно ж їздимо на Радуницю (Проводи – ред.) в рідну Росомаху, якої вже немає, на цвинтарі. На них багато людей приїжджає, у кого техніка є. Багато про що говоримо. Не знаю, чи поїду цього року. Сили не ті. Поховають мене, мабуть, тут, але побути там хочеться, – розповідає про свій Чорнобиль жінка. – Наш будинок у селі простояв довше за всіх, але і його закопали. Як Чорнобиля не було б, то може і життя б інакше склалася. Не на чужині. Нас же змусили виїхати, а так люди і жили там».

Напередодні річниці Чорнобильської катастрофи меморіал у Славгороді виглядає забутим. 24 квітня 2016 року

Напередодні річниці Чорнобильської катастрофи меморіал у Славгороді виглядає забутим. 24 квітня 2016 року

«А про радіацію люди знали, – продовжуючи, зазначає співрозмовниця. – Я працювала в колгоспі бригадиром. У нас два роки після Чорнобиля стояли, як їх тоді називали «партизани». Згортали верхній шар землі. А що з того? Радіація ж від цього не зменшувалася. Її більше ставало...»

«Жили на забруднених територіях, переселили – і ми не постраждали»

Переселенці не вважаються постраждалими від Чорнобильської аварії, хоча в умовах підвищеної радіації жили не один рік. У бесідах з журналістом багато з них згадують, як вони помічали, несправедливі ситуації.

«До нас приїжджала продавчиня з райцентру. Відпрацює вісім годин – і додому. Їй дали статус потерпілої, а нам, які жили на забрудненій території чотири роки до виселення, – ні. Виходить, що вона більше радіації набрала», – згадала була один з таких прикладів жителька з уже похованого села Чудяни, де був зафіксований найвищий рівень радіації.

«Усі чотири роки ми працювали на землі. Тільки в останній рік нам почали говорити, що того не можна робити, того, але працювати ж треба було – і корів доїти, і молоко збирати у населення. Який там Чорнобиль був і радіація…», – зазначила жінка.

«Чорнобиль – трагедія, якій учні не приділяють особливої уваги»

«Звичайно ж, Чорнобиль – це трагедія для нас, бо він зламав нам життя», – висловлюється одна з учительок-переселенок.

«У школі ми розповідаємо дітям, що Чорнобиль – велика трагедія. Діти в селищі для переселенців знають про цей день, проте, мені здається, що вони особливої уваги не приділяють цьому дню і наслідкам від нього. У сім'ях переселенців і тих, хто зіткнувся з цією бідою, не говорять про неї. Раз на рік виберуться на кладовище, на Радуницю, та й на рік забули про Чорнобиль...».

Оригінал матеріалу на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG