Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 03:01

Окрадений Великдень. Як ми з батьком стали в СРСР «опозиціонерами»


(©Shutterstock)

(©Shutterstock)

Життя в СРСР: яким воно було?

Тетяна МакКой

(Рубрика «Точка зору»)

Я родом з тієї доби в історії України, коли «совєти», не питаючи людей, спочатку порозвалювали церкви, а потім милостиво «дозволили» – часто в пристосованих приміщеннях, та й ті краще було б обминати тим, хто хотів зберегти свою роботу й заробіток для сім’ї. Школярів, яких було помічено на службі з пучечком верболозу в тремтячих від страху руках, наступного понеділка соромили на шкільній лінійці... Як і тих, до речі, хто посмів принести до школи крашанки.

Коли я подумки озираюсь на ті дикі часи, в мене холоне душа. Світ був поставлений з ніг на голову, і замість біблійних істин у ньому панував непіддатливий тверезому розуму «науковий комунізм». Я, студентка Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, марно намагалася визубрити його на «п’ятірку». Ми були дітьми свого часу: росли без церковних хоралів та ікон на покуті, зате з частими «постами» і голими ліктями, якщо батькам не було чого «взяти» додому з роботи, компенсуючи таким чином низькі заробітки. Мій батько працював на цегельному заводі, отож «постів» у нашій хаті було більше, ніж годилося б за православним календарем. Свят, як ось і Великодня чи Трійці, чекали, як зішестя самої Богородиці, бо це був момент (хай Господь простить за таку прозаїчність) наїстися. У нас не було ні сімейного походу до церкви, про які розповідав нам батько, згадуючи своє дитинство й Троїцьку церкву, збудовану в 1800 році останнім гетьманом Лівобережної України Кирилом Розумовським (унікальна за своєю архітектурною та історичною значимістю, церква була зруйнована й розграбована в 1930-х, коли «хрестовий похід» Радянської влади на християнство докотився й до нашого Яготина, що на Київщині в Україні); ні благословення батюшки з кропилом над кошиком з наїдками; ні щирих молитов, в яких закладена така цілюща душевна терапія...

Та наш батько, Павло Дмитрович Василенко, не міг із цим змиритися. Маючи вроджений хист до малярства, у вільний від роботи час він малював людям картини – переважно копії з ілюстрацій до «Кобзаря» Тараса Шевченка (батько ласкаво називав його «Кобзариком»), полотен В. Васнєцова, І. Рєпіна, К. Маковського та інших класиків російського реалізму, що плекали свій талант у лоні України. Малював як не за банку молока з кавалком сиру, так за десяток курчат, каченят, індиків або клумак краденого комбікорму... Люди мусили красти, але не були злочинцями, тягнулися до мистецтва, хотіли мати власні «третьяковки» в своїх домівках, відбудованих після війни до крові натертими мозолями. Мій батько був прямо причетним до цього. Заодно навчаючи і нас, своїх дочок, житейським мудрощам та Христовим заповідям. Одне тільки малювання місцевої Троїцької церкви чого варте було!

Олійне полотно з яготинською Троїцькою церквою авторства Павла Василенка, яке експонується в Яготинській картинній галереї (фотокопія з електронного архіву авторки)

Олійне полотно з яготинською Троїцькою церквою авторства Павла Василенка, яке експонується в Яготинській картинній галереї (фотокопія з електронного архіву авторки)

Усе в хаті стихало, і починалося святе дійство. Наш суворий, гартований війною і голодним повоєнням батько малював з таким світлим обличчям, що я, мабуть, віддала б зараз усе на світі, аби тільки побачити ще раз той щасливий і мало не святий лик. Манюсінька чорно-біла фотографія оживала на полотні барвистими мазками, у збільшених (без проекторів та інших див сучасних технологій!) пропорціях, а збоку батько примальовував ще й хлопчика – мабуть, себе в своєму дитинстві... До нас примовляючи: «Ця церква ще Шевченка знала...»

У повісті Тараса Григоровича Шевченка «Близнюки» (1855 рік) ми й справді знайшли рядки, де про «нашу» церкву йшлося: «Скажи, голубко, что это у вас там на базаре стоить?» Вона і говорыть: «Церков». – «Церков, – думаю соби, – чи не дурыть вона нас?» Только смотрю, и крест наверху, на круглой крыше. «Господи, – думаю соби, – уж я ли церков у Киеве не видала, а такой, хоть побожиться, так, я думаю, и в Ерусалиме нет».

На одному із своїх полотен, присвячених історії Яготина, місцевий художник Микола Малинка зобразив молодого Тараса Шевченка, який любив під час гостин у князів Рєпніних бувати між людьми, слухати місцевих кобзарів на ярмарку біля церкви – 1961; Яготинський державний історичний музей (фотокопія з електронного архіву авторки)

На одному із своїх полотен, присвячених історії Яготина, місцевий художник Микола Малинка зобразив молодого Тараса Шевченка, який любив під час гостин у князів Рєпніних бувати між людьми, слухати місцевих кобзарів на ярмарку біля церкви – 1961; Яготинський державний історичний музей (фотокопія з електронного архіву авторки)

Малював церкву та дзвіницю багатьом, бо люди хотіли мати в себе цей епізод місцевої історії на полотні, вперто не хотіли позбуватися причетності до православ’я, хоч як його з них не видавлювали. Однак тільки одна сім’я – Володимира Лавріненка з села Червоне Заріччя (віднедавна введене до меж Яготина) – зберегла картину від 1960-х до наших днів. Його покійний батько Олександр Лавріненко був незрячим. Батько розповідав мені, як цей чоловік, обмацуючи ще із запазом свіжої фарби полотно, намагався щось вгадати під своїми чутливими пальцями: «Де тут кумпол, Павлуша?..» Усе можна відібрати в людини – зір, церкву, прадавні традиції, але душу не виймеш. Завдяки цьому збереглося в сім’ях і слово наше чисте, і кутя дочимчикувала в горщику до наших днів, і рум’яне пасхальне яйце щасливо вписалося в кольорову гаму календарних дат.

На Великдень мій батько, придбавши радіолу «Рекорд», ще й став слухати згодом «ворожі голоси» з-за океану. Не маючи й гадки про те, що існує на світі церква з її молитвами, причастям, хоралами півчих та чарівливими настінними розписами, ми просиналися вдосвіта в неділю від такого могутнього... такого заполоняючого церковного співу, що ставало не до сну. Спів проривався короткою хвилею: «Христос воскресе-е-е...» і стихав під шкварчанням, харчанням, свистом і мало, вибачте, не плюванням... На зросійщеній мові тодішньої України це називалося безневинно «помєхами». Мовна палітра в мого батька була така ж багата, як і малярська, і він відпускав у такі моменти «художества» на зразок: «От п-падлюки!!! Оп’ять глушать...». Та Бог милостиво прощав йому лихослів’я; на хвилину шкварчання стихало, і проривався дикторський голос: «Ви слухаєте «Голос Америки» із Вашингтона». Вимова була чистою, без акценту... Не вірилося, що то й справді був голос з-за «ворожого бугра». Касирки на київському вокзалі криво всміхалися, коли просили не «білєта», а «квитка», а ось ці «вражі голоси» на Великдень слухав би – і не наслухався... У хвилини, коли харчання трохи стихало, батько закличним жестом руки, немов боявся сполохнути казкову жар-птицю, запрошував і мене послухати. Отак, припавши до радіоли, мов спраглі до джерельної криниці серед випаленого спекою степу, ми входили в свій особистий мікрокосм Христового Воскресіння.

Тоді ми ще не знали, що мимовільно належали до «тихої опозиції», яка мліла ночами над короткохвильовими радіоприймачами, слухаючи новини, приховувані у власній країні під грифом «нє для пєчаті», а також дещо із «самвидаву», дещо з вуст дисидентів і, звичайно ж, «розтліваючий совєцьку молодьож» американський джаз. І так тривало до літа 1987 року, доки «Голос Америки» не перестали «глушити»; трохи згодом діждалося цієї благословенної миті й Радіо Свобода... Та спочатку, ще за Брєжнєва, мій батько «знахабніє» так, що стане відкривати кватирку, підсунувши радіолу ближче до вікна. Вікно виходило в нас на вуличку (Чехова), якою з раннього ранку вже починали снувати люди: хтось до автобуса, хтось до колодязя – і так збиралася під вікном купка, бо сусідка, Оксана Москалець, обпершись на тинок, змовницьки сповіщала кожному, що «Павлуша» ось-ось включить Америку. Перехожі зупинялись, прислухаючись до церковного співу з кватирки; дехто навіть спізнювався на автобус, що курсував інтервалом раз на годину... Хата наша стояла на горбі, а вуличка пролягала низом, і «прихожани», мов заворожені, ловили занебесні звуки... хтось хрестився... хтось утирав сльози... Моменти тріщання в приймачі батько заповнював коментарями: «Глушать, аглоєди!.. Якби не глушили, так можна б прямо отут і заутреню справить...»

Згодом я стану студенткою, і до арсеналу «холодної зброї» зарахують в СРСР не тільки вербові гілки та крашанки, а й глибоке декольте на жіночих грудях та безневинні джинси. Загартована на злих вітрах студентської юності, я осмілію настільки, що моїй бравій університетській приятельці Ніні Овсійчук (після одруження – Бортник) із Західної України пощастить затягнути мене на Різдвяну службу до Володимирського собору в Києві. Вслухаючись у знайомі хорали та роздивляючись фрески на стінах, я мимоволі згадувала батька, його невизнаний талант художника-самоука й нічну варту біля радіоприймача на Великдень... Вони з матір’ю так і не побували в київських храмах. Зате до храму своєї душі впускали тільки чисте й світле.

На початку 1990-х пішли Яготином чутки, що церкву відбудують ті кандидати до Верховної Ради щойно створеної незалежної України, за яких яготинці віддадуть голоси. На жаль, цей, далекий від справжньої духовності, «контракт» не відбувся. Відбудова церкви затягнулася не на роки – на десятиліття. Проект відбудови перекидали з одного відомства до іншого, її то вважали пам’яткою архітектури, то ні, а ініціативи церковної громади просто ігнорували. Нарешті, голова міськради Наталія Дзюба добивається, щоб юридичні права на недобудовану церкву таки передали громаді Київського Патріархату. Напередодні цьогорічного Різдва Христового будову освятив Святійший патріарх Київської і всієї Руси-України Філарет. Церква, мов бджолиний вулик, гула від людських молитов...

Відновлена Троїцька церква в Яготині була освячена 2 січня 2016 р

Відновлена Троїцька церква в Яготині була освячена 2 січня 2016 р

На жаль, не було серед них моїх, спочилих у Бозі, батьків... Зате висіли на її стінах ікони, писані рукою моєї племінниці – Юлії Мостової. Одній їй серед семи батькових внуків передався його хист до малювання; вона, як і її дідусь, сама, майже навпомацки, навчилася малювати олією на полотні, і перша виставка її робіт уже відбулася цієї весни в Яготинській картинній галереї...

Юлія Мостова з директором Яготинського державного історичного музею Іваном Шуллою на виставці своїх робіт в місцевій картинній галереї

Юлія Мостова з директором Яготинського державного історичного музею Іваном Шуллою на виставці своїх робіт в місцевій картинній галереї

Коли в 1990-х доля занесла мене до Америки, я, звичайно, поспішила знайти в Сан-Франциско українську православну церкву, де сподівалася ще раз почути церковну службу – живцем, так би мовити, і без «помєх». Описати свій емоційний стан тієї миті навіть не беруся. Знаю, що, доки правилося, я вмивалася тихими слізьми, і сусідка праворуч мовчки підсовувала мені паперові серветки, а старенький дідусь ліворуч поділився зі мною пляшкою води. Ніхто не допитувався, що болить мені... Не лізли в душу «тіточки» – авангард нездорового інтересу в СРСР. І це теж був він – голос Америки... Це була вона – леді Свобода.

Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG