Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 18:44

У Славутичі розпочався третій фестиваль кіно та урбаністики «86»

У місті Славутичі 6 травня стартує третій міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86». «Коло поколінь» – таку назву має основна програма фестивалю, а подією-відкриттям стане фільм американської режисерки Голлі Морріс «Чорнобильські бабусі». Радіо Свобода поговорило зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан про чорнобильські міфи, зв’язок із землею й те, як змінився Славутич відколи у ньому з’явився «86».

– Цього року виповнилося 30 років з дати вибуху на ЧАЕС. Ідея фестивалю «86» від початку була в тому, щоб підійти до теми Чорнобиля з іншого боку. Ми дивимось на неї не лише як на травму, а і як на певну можливість і виклик. 30 років – період, за який змінюється покоління, такий собі інтервал. «Коло поколінь» – про нове покоління, яке зараз дорослішає, починає заводити дітей, бізнес тощо. Ми намагаємось з’ясувати, з одного боку, що це за покоління, а з іншого – що таке покоління взагалі, як різні покоління комунікують між собою.

Найбільше нас надихнув фільм-відкриття, за яким ми слідкували вже три роки. Це «Чорнобильські бабусі» Голлі Морріс про бабусь, яких виселили з зони відчуження, й які потім самостійно туди повернулися. Це було нелегально: у фільмі вони розказують, як пробиралися якимись поліськими хащами. Це покоління людей має дуже сильний зв’язок із землею, з місцем. Ми натомість вже зовсім інші. Також один із наших улюбленців у програмі – це фільм «Лупіно» про острів на півдні Франції, про ту особливість підліткового періоду, коли ти вже дорослішаєш, але світ дитинства ще підсвічує цим своїм магічним світлом.

І ще у нас буде проект фотографа Нільса Акермана, який отримав премію «Найкращий швейцарський фотограф» за серію фото про молодь Славутича. Якось він приїхав до міста фотографувати архітектуру, але потім познайомився з тамтешніми людьми й три роки поспіль повертався в Славутич фотографувати життя його мешканців, а саме – молодь і підлітків. Виставка в процесі роботи дуже трансформувалася. Ми показуватимемо її в закинутому кафе «Пінгвін», і вона, зрештою, говорить саме про місця для молоді, про молодь як просторове явище.

– Тема прив’язаності до місця виринає щоразу, коли ми говоримо про Чорнобиль. Зв’язок із землею – це властивість окремих, скажімо, малих або постколоніальних народів, чи це загальнолюдська риса?

Надія Парфан

Надія Парфан

– Нещодавно я побувала на Кубі й була вражена тим, скільки схожого в неї з Україною. Хоч це країна із зовсім іншою історією, культурою, ментальними установками, відчуттям часу, зв’язок з місцем дуже особливий і подібний. Я згадувала «Землю» Довженка – мені здається, він усвідомив цей зв’язок одним з перших. Мені здається, ми досі не пережили цю травму колективізації, коли людям, забираючи землю, переламали хребет. Вже в Україні я відкрила для себе радянський фільм «Я – Куба». Він знятий уже в 50-х, але він також про пафос зв’язку з місцем. Одна з історій там про те, як кубинські селяни обробляють цукрову тростину, і у них теж забирають землю й не дають працювати. Так, це постколоніальна історія. Адже чим є колонія? Це місце, територія, яку беруть. А імперія – це суб’єкт, який іде в місце: бере його, підкорює, віддає.

Але ця прив’язаність до місця має також справу з цивілізаційними процесами. В першому світі люди стають дедалі мобільніші, вони пересуваються і мають достатньо засобів, щоб комфортно почуватися в будь-якому місті. Грубо кажучи, якщо в тебе є гроші, ти знаєш мови, подорожуєш, знаєш великі й маленькі культурні коди – тобі байдуже, де ти. А якщо ти мало подорожуєш і маєш мало можливостей – для тебе дуже важлива твоя локальна компетенція, знання міста, коріння. Якщо тебе звідти вирвати, робишся дуже вразливою. Це те, що відбувається, скажімо, з біженцями. Людей на Близькому Сході їхнє місце вигнало, а нове не прийняло, і це теж характеризує не лише постколоніальний світ, а просто якусь глобальну нерівність.

– Щороку на роковини катастрофи на ЧАЕС помічаєш, що ця подія досі має дуже сильний особистий відгук в людях. Чому так?

Чорнобиль – це велика міфологема, архетип глобальної катастрофи, який відклався в колективній пам’яті багатьох

– Для мене вже давно Чорнобиль не про Чорнобиль. Ця тема, з одного боку, має вимір особистої історії – кожна людина може її розказати, навіть якщо народилась пізніше. Це щось, із чим усі начебто пов’язані, причому не лише в Україні. Будь-де в світі люди кажуть: «Так, ця радіоактивна хмара осіла над нашим районом, селом, містом». Це велика міфологема, архетип глобальної катастрофи, який відклався в колективній пам’яті багатьох. Слухати фантазії про Чорнобиль набагато цікавіше, ніж самі факти. Для України це, все-таки, дуже знакова подія, може, навіть щось потужніше за розпад Радянського Союзу. Або ж цілий період з 1986-го до 1991-го визначає нашу сучасність. Це історія не лише 25 тисяч славутичан. Є люди, які були змушені виїхати з Прип’яті, люди в інших атомних містах, які порівнюють себе з Чорнобилем. Ця історія ще триває.

– І мені здається, що ми сприймаємо її, як суто українську.

– Так, Ольга Брюховецька (кінознавця – ред.) дуже гарно це відрефлексувала. Вона порівнювала образ Чорнобиля в білоруському, російському та українському кінематографі й показала, як кожна країна після розпаду Радянського Союзу націоналізує цю травму. Також існує дискурс віктимності: мовляв, ми постраждали і можемо претендувати на щось. Але ж інші країни також долучалися: передавали гроші на будівництво саркофага, відправляли науковців.

– Як змінюється образ Чорнобиля в кіно?

– Найбільш домінантний – це фантастичний образ, який мало пов’язаний з реальним Чорнобилем. Це образ такої страшної пустки, де є щось жахливе, але його навіть не видно. Мається на увазі радіація – реальна і уявна. Мені здається, перший світ має дуже багато таких фантазій. Є ціла субкультура людей, які вірять у триголових чорнобильских дітей. Найвідважніші навіть наважуються приїхати й їх побачити. Мені якось писав французький журналіст і дуже просив відвезти його в зону відчуження і показати цих монстрів. Було дуже тяжко йому пояснити, що в реальності все трошки інакше.

Але існує й критичний погляд на Чорнобиль. Наприклад, фільм «Російський дятел» – це стрічка-провокація, тест на іронію, критичне мислення й дистанцію. Він про те, що Чорнобиль для нас тут, в Україні, Росії й Білорусі – це параноя, велике незнання. «Чорнобильські бабусі» – інший фільм за настроєм та інтонацією, але він теж дещо руйнує цей наратив жаху. Цим жінкам по 90 років, і вони нормально почуваються, тож, можливо, проблема не в радіації.

Чим більш технологічними ми стаємо, тим більше починаємо розуміти, що природа – це невід’ємна частина нас

Також є корпус фільмів, пов’язаних з життям природи. Це дуже цікаво: велетенська техногенна катастрофа створила умови, в яких природний світ проявляється в чистому вигляді, і більше ніде ми цього не можемо спостерігати. А зараз чим більш технологічними ми стаємо, тим більше починаємо розуміти, що природа – це невід’ємна частина нас.

– Цього року на «86» вперше з’явилася національна конкурсна програма – «Пальма півночі». Яка її концепція?

– Все, що робить «86», спрямовано на те, щоб простимулювати національне кіно й дати можливості для розвитку. Просто те кіно, яке ми любимо і в яке віримо, в Україні досі не бачили або бачили дуже мало, його бракувало для цілого конкурсу. Особисто я думала, що для появи цієї програм нам знадобиться років п’ять. Утім, з’явилась мода на документальне кіно, підвищується візуальна культура. І що дуже важливо для мене, з’являється різноманіття, є різні школи, напрямки.

Ми намагаємося розвивати авторське й експериментальне документальне кіно

Ми намагаємося розвивати авторське й експериментальне документальне кіно. Цього року в нас в програмі є деякий крен в експериментальне кіно. Ми ставили собі умовну квоту на відсоток експериментальних фільмів. Ми вибираємо їх і шукаємо способи їх подати – це дуже кропітка робота. Але про них стає дедалі легше говорити. Ми були вражені фільмами, які нам надіслали в національний конкурс – люди відважно беруться за нові форми й методи. Мені здається, це відрізняє наш конкурс від інших подібних. Ми намагалися підтримати сміливців.

– Одна з цілей фестивалю «86» була в тому, щоб розвивати спільноту Славутича. Як змінилося місто за ці три роки?

– Так, ми налаштувались на зміни і були готові їх чекати. Я приємно вражена тим, як швидко вони відбулися. «86» підтягує різні ініціативи до міста. Наприклад, минулого року туди прийшли хлопці, які зробили Enlight – публічний простір на сонячних панелях. Загалом місто дуже привітне до альтернативної енергетики. У цьому просторі тепер проводять різні заходи і показують кіно, і це одна з наших локацій цього року. Туди також підтягнувся львівський Центр міської історії, там почали відбуватись академічні події. Це звернуло увагу славутичан на їхню культурну спадщину – тепер вони нею не лише пишаються, але й захищають. Але найцікавіше – це процеси в місті. Там з’явився дует художників Крольковських, вони живуть у Славутичі, займаються фотографією і, за їхнім висловом, лагідно навертають людей у авангард. Також у нашій команді з’явилися люди зі Славутича. Це, наприклад, Дмитро Корчак, який навчався у Львові, а потім повернуся в Славутич. Дмитро працює з молоддю, досліджує цінності містян. Тобто, активізувалися низові ініціативи громади, і з’явився культурний потенціал.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG