Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 09:59

Моє завдання – відсутність втрат у підрозділі, навіть поранених – танкіст, «кіборг» Межевікін


Євген Межевікін

Євген Межевікін

«Я намагався опинитися у потрібний час у потрібному місці. І дуже часто (майже завжди) це вдавалося»

Майор-танкіст ЗСУ, «кіборг» Євген Межевікін відзначатиме 9 травня. Учасник боїв у Донецькому аеропорту з позивним «Адам» сказав про це Радіо Свобода. Юнаком він обрав шлях військового, читаючи книжки і дивлячись фільми про Другу світову війну. Народившись у Росії, комбат Межевікін став Героєм України за мужність і майстерність у нинішній війні на Донбасі. Хоча майора цікавлять не ордени, не слава, а якісне виконання роботи, і щоб у його підрозділі «не було втрат, навіть поранених». Євген Межевікін також розповів, чи керує ним у бою ненависть, чи обстрілював населені пункти і завдяки чому Україна відзначатиме ще один День Перемоги – над російським агресором.


Олександр Лащенко: Пане Межевікін, за два дні буде 9 травня. Для Вас як для офіцера це свято? Можна Вас вітати з ним?

– Звичайно, це свято.

– Чому цікаво? По той бік фронту люди, з якими Вам довелося воювати, відзначають це свято з «георгіївськими стрічками». Тобто це для Вас противники. Через цих людей, на жаль, у тому числі загинули Ваші побратими. Ви все рівно будете післязавтра святкувати 9 травня?

– Святкувати обов’язково будемо. Переклад. Навіть якщо наш противник носить «георгіївські стрічки» і також відзначає це свято, ми ж… Скажімо, афганці воюють і на тому боці, і на нашому боці. Так само є ветерани, які живуть на території України, на території Росії, Білорусі та інших держав, які воювали у Другій світовій війні. Тому так розділяти, що якщо хтось це святкує, то ми не повинні, ми повинні відсторонитися від цього… Тим більше це наша історія, це подвиги наших дідів-прадідів, про які забувати теж не треба.

– У Вашій сім’ї брали участь у Другій світовій війні?

– Так, також брали.

– Можете розказати?

– Я, можливо, не дуже хороший нащадок. Знаю, що по татовій лінії два діди і прадід воювали. Один лишився без ока. І по маминій лінії три діди воювали. Виходить, що її дід, тато, брат його... Один загинув на фронті.

– Знаю з тих інтерв’ю, що Ви давали пресі, ще коли були юнаком, обрали військовий шлях у тому числі, читаючи книжки, дивлячись фільми про Другу світову війну. Так?

– Так.

– І обрали саме тоді фах танкіста?

– Ні, не саме тоді фах танкіста. Тоді я просто хотів бути військовим. Тобто ми виховувалися на героїчних подвигах наших солдат, наших цивільних людей, які в тилу допомагали задля перемоги. І тому, не скажу, що хотів стати саме офіцером, просто хотів стати військовим і присвятити своє життя служінню Батьківщині, її захисту.

– А яке училище Ви закінчили? Як починався Ваш шлях? Ви ж зовсім молода людина, до речі. Вам 33 роки.

– Це вже нічого собі!

– Хоча, звісно, як і під час тієї війни, війна України з Росією так складалася, що молоді люди ставали офіцерами. І Ви – яскравий тому приклад. Відразу, швидко.

– У 1999 році я поступив в Харківський інститут танкових військ на інженерний факультет за спеціальністю «інженер-механік, спеціаліст по озброєнню техніки». І у 2004 році закінчив. Далі пішов служити у військо. Це 93 бригада, 25 бригада. І повернувся після травми у 93 бригаду. І вже зустрів війну, яку в 2014 році було розв’язано агресором – Російською Федерацією, у 93 бригаді на посаді начальника штабу батальйону.

– Тобто це вже понад два роки, як почалося. Де Ви прийняли перший бій? Напевне ж, пам’ятаєте це.

Перший бій прийняли зі своїм підрозділом. Були сутінки, не зрозуміли, хто під’їхав, ми не знали, що там стоїть підрозділ. Слава Богу, все обійшлося

– Перший бій ми прийняли під Грушівкою. Це під Красноармійськом. Це Донецька область. Але цей бій вийшов зі своїм підрозділом. Тобто трішки не розібралися у ситуації. Вже були сутінки. Вони не зрозуміли, хто під’їхав, ми не знали, що там стоїть підрозділ. Але тоді, слава Богу, все обійшлося, нормально, розібралися в ситуації. Це був перший бій, перший обстріл. І тоді вже стало зрозуміло, як свистять кулі, що відбувається, вже трішки почали все на власні очі розуміти.

– У 20-х числах мине два роки, як активна фаза боїв за Донецький аеропорт. Спочатку сепаратисти захопили, потім українські військові провели успішно операцію, повернули Донецької аеропорт, а потім почалася та багатомісячна епопея, можна сказати, оборони українськими воїнами, яких навіть з боку противника дехто називав «кіборгами», у тому числі і Вас, оборони Донецького аеропорту. Ви коли саме почали брати участь у боях за Донецький аеропорт, пам’ятаєте?

– Я ще був у складі зведеної роти на БТР. І при першому штурмі Пісок, при звільнені Пісок – це вже була деблокада Донецького аеропорту. Тобто танковий батальйон 93 бригади зайшов в аеропорт, провівши деблокаду, а далі розблокували наступом на населений пункт Піски. З того часу для мене і почалося виконання завдання у ввіреному районі. Це Піски, Донецький аеропорт, Авдіївка. Ось ця ділянка.

– Звісно, Вам ставили це питання (я читав інтерв’ю з Вами) різні ЗМІ. Все ж таки можна назвати кількість бойових машин противника, яких саме Вам вдалося, Вашому танку підбити? Чи складно підрахувати?

Стовідсотково знаємо, 5 танків, 2 БМП і БТРи. Плюс колісні, мінометні розрахунки і боєприпаси. Навіть цю всю техніку, яку ми пошкодили або ж знищили, то не всю ми бачили

– Ні. Насправді це складно підрахувати. Тобто конкретно можна назвати, стовідсотково, що ми знаємо. Це 5 танків, 2 БМП і БТРи. Плюс колісні, мінометні розрахунки і розрахунки такої дрібниці – боєприпаси. І навіть цю всю техніку, яку ми пошкодили або ж знищили, то не всю ми бачили. Тому що, коли ми заходили працювати в певну зону, виходили на певну ділянку, рубіж для виконання задач, то по маршруту слідування ми відпрацьовували всі можливі точки, де міг противник влаштувати засідки або ж якісь мішки. Відповідно, проходячи без зупинок на максимальній швидкості, відпрацьовували по цих ділянках.

І коли вже прибували у задану точку, дивилися – там вже була детонація, був чорний дим, горіло. Тобто кудись попали і добре попали. А потім вже хлопці або кіровоградці, або піхота, 79-а, десантники вже говорили, що ось там, там, там було знищено те і те. Коли було можливо, то дивилися, а коли неможливо було – ну, щось знищили, а що?

– А під час бою саме які Ваші думки, крім того, що Вам треба високопрофесійно виконати Ваш обов’язок? Боязнь виникає? Чи не до того? Можливо, якісь думки, чи правильно я все роблю? Чи коли ведеш бій, то треба все відкинути, тільки ціль попереду?

У перший бій думаєш як вижити. Далі розумієш як треба керувати підрозділом. Якщо ти солдат, то повинен виконати своє завдання і залишитися в живих

– Я вже зрозумів, що це в принципі приходить з часом. У перший бій ти думаєш, не скажу, що чомусь, але думаєш про те більше, як вижити. Далі, коли ти вже розумієш, як це все відбувається, намагаєшся вибудувати логічний ланцюг, що треба робити в бою, як треба керувати підрозділом. Якщо ти солдат, то, зрозуміло, ти повинен виконати своє завдання і залишитися в живих, не дати загинути чи докладати зусиль, щоб не поранили твоїх товаришів, яких ти прикриваєш.

Більше виконуєш завдань, більша моральна втома, психологічна. Пропадає страх, з’являється почуття відповідальності, холодний розум

І чим більше ти виконуєш завдань, тим більша йде моральна втома, психологічна. І вже пропадає страх, з’являється почуття відповідальності, холодний розум з’являється. Тобто ти, коли починається бій, відкидаєш у бік всі думки і просто працюєш. Ти думаєш, звідки може прийти, що може прийти, і як ти маєш діяти в даній ситуації. Тим більше, знаючи обстановку, знаючи, що навколо, які маршрути прямування противника, то це взагалі виходить дуже просто.

– Все це було ж в телеефірі, коли початок агресії, знову ж таки кримські події спершу, потім вже до Донбасу дійшов цей так званий «русский мир». І бачили, коли були тільки перші спроби почати цю АТО з боку ЗСУ, якщо не помиляюся, у районі Краматорська військовий підрозділ з Дніпропетровщини – його місцеві жителі просто оточили, і хлопці віддали зброю.

Минуло буквально скільки? Місяць, зовсім мало – це вже зовсім інші були ЗСУ. Вже показали, що так просто з ними це не вийде.

Як Ви вважаєте, яка була запорука того, що ЗСУ з’явилися нарешті в Україні? Це ж на Ваших очах відбувалося, Ви ж є учасником цього.

– Ви говорите про 25 бригаду, коли їх блокували, не давали пройти і роззброїли. І то там не усіх. Скажу так, там перебільшено. Там були окремі маленькі підрозділи, які не змогли протистояти чи вийти з оточення цивільних. І всі тоді думали і розуміли, що це цивільні.

Тому що я на своєму прикладі приведу. Ми в березні 2014 року відбули у Станицю Луганську на кордон з Росією у складі двох ротно-тактичних груп. Я був в першій ротно-тактичній групі. І нас точно так. Ми приїхали в Станицю Луганську. Там мали розвантажитися і своїм ходом йти на кордон. Нас так само заблокували на станції, де ми розвантажувалися. Місцеві мешканці дуже незадоволені, агресивні, ненавидять солдат, вони говорять: навіщо ви сюди приїхали – ми хочемо бути в Росії, ми любимо Росію! І починали там… Зрозуміло, що їх там ще й накручували. Там були провокатори, які все більше і більше накручували цю агресію.

Солдати охороняли. Тоді у нас були солдати строковики. Солдати охороняли техніку, щоб ніхто (тому що техніка була оснащена, з кулеметами, з боєприпасами) не заліз, не підпалив, не зірвав або що-небудь не вкрав. Вони почали кидати каміння у солдатів, кидатися на солдатів. Ті ж зі зброєю. Я вийшов до одного натовпу, агресивно налаштованого, і сказав: це солдати-строковики, це ваші діти, подивіться, скільки їм років, і подивіться, скільки вам років, вони ж ровесники ваших дітей! Подивіться, у що вони одягнені, запитайте, чи вони голодні чи ситі замість того, щоб зараз тут кричати і намагатися їх принизити або ж вдарити. Що вони вам зробили і що зробили взагалі ті, хто сюди приїхав?

Ми ще трішки поспілкувалися, буквально пару хвилин – з цього натовпу пролунали вигуки: «Жіночки, хлопці, скидаємося по 20 гривень, несемо з домівок хто і що може – годуємо наших солдат!».

Хлопці кремезні і агресивно налаштовані, один вагон закидали камінням, а в другий заносили консервацію, що у магазині купили, хліб

Але там були хлопці кремезні і агресивно налаштовані, які намагалися все рівно змінити цей настрій. Завдання у них якесь було. Тому вони продовжували – один вагон закидали камінням, а в другий вагон нам заносили продукти, консервацію, що у магазині купили, хліб. А у нас сухий пайок вже закінчився, тому що ми дуже довго їздили. І жіночки навіть підійшли, кажуть: у нас день народження – давайте з нами по 5 грам. Я кажу: жіночко, це…

– … це ще березень 2014 року?

– … так, це тоді ще. І в Краматорську ще, от Ви наводите приклад. Тобто люди в принципі не розуміли, що вони роблять, а коли їм починаєш пояснювати… Так, були і агресивно налаштовані, були і нормальні люди, які просто йшли у людей, як на повідку, які щось їм говорили. Тобто вливалася інформація, дуже давно вливалася. І плюс зараз на цьому відбувся сплеск і «підливалося масло у вогонь».

Нам говорили: у випадку чогось – застосувати зброю. Ніхто ж не знав, як застосовувати – це ж цивільні. Серед цивільних було дуже багато людей, які приїхали і за гроші працювали із Росії

І точно так і там. І я не знаю, що ми зробили б. Нам теж говорили: у випадку чогось – застосувати зброю. Ніхто ж не знав, як застосовувати – це ж люди, цивільні. Але зараз ми розуміємо, що серед цих цивільних було дуже багато людей, які приїхали і за гроші працювали.

– Із Росії?

– Так (із Росії – ред.). Я сподіваюся, що дав відповідь на питання?

– Звичайно.

До речі, до цього хочу додати, що коли була більш активна фаза вже бойових дій на Савур-Могилі... До речі, ми записали інтерв’ю теж з українським героєм, воїном Петром Потєхіним, полковником ЗСУ, який тримав в серпні 2014 року рубежі на Савур-Могилі. Знаєте, полковник Гордійчук – Герой України. Але таких боїв було відносно мало. Більшість – це населені пункти. І часто ЗСУ, позиції їх обстрілювали прямо з населених пунктів. Танк Ваш обстрілювали, напевне. Що ж тоді робити? Стріляють прямо з району, населеного мирними людьми, як реагувати? Залишити позиції не можна – сепаратисти підуть далі. Як Ви реагували в таких ситуаціях?

– Перший час ми взагалі не розуміли, що значить стріляти в населений пункт. Багато прикладів, але наведу один. Коли ми стояли під Розівкою, то нас почали накривати з мінометів. До нашого мінометника Валентина я підійшов і кричу: звідки стріляють? Він говорить: стріляють з Розівки. Я кажу: давай координати і туди кілька мін. А він: не буду я – це ж населений пункт. Вони користувалися цим.

Перші місяці взагалі не стріляли по населених пунктах. Лягали і терпіли, терпіли, терпіли. Пішли втрати – неможливо просто бути гарматним м’ясом. Тоді вже доводилося стріляти по координатах, звідки стріляли. Координати були точними. Місцеві жителі допомагали, донецькі

От перші місяці ми взагалі не стріляли по населених пунктах. Ми просто лягали і терпіли, терпіли, терпіли. Але коли пішли втрати – неможливо просто терпіти, бути гарматним м’ясом і тебе просто розстрілювали. Тоді вже доводилося стріляти по тих координатах, звідки стріляли. А координати були точними. Чому точними? Тому що нам самі місцеві жителі допомагали, донецькі, нам давали координати разом з відео, з підтвердженням і звідки стріляють, а потім результати нашої стрільби, що підбили чи не підбили, відійшли вони чи не відійшли. Показували.

В інтернеті дуже багато відео сепарського, коли з району дев’ятиповерхівок стрілянина з «градів», зі ствольної артилерії. На кладовищах, біля церков

Відповідно і в інтернеті дуже багато відео сепарського, коли з району дев’ятиповерхівок ведеться стрілянина з «градів», зі ствольної артилерії. Прикриватися завжди мирними мешканцями не вийде. Тобто у відповідь все рівно щось прилетить. А тим більше тепер, знаючи принцип їхньої роботи, як і на кладовищах ставати, біля церков ставати, а потім показувати по телевізору, що…

– …монастир же ж був у районі Донецького аеропорту зокрема…

– …Так. Так у них у монастирі був склад з боєприпасами і вогневі точки. А потім вони все це показували, що ми розстрілювали звичайний монастир. Словом, «варвари», «звірі» і «фашисти».

– Але у будь-якому разі мета – це саме озброєний ворог по той бік фронту.

– Це однозначно і в першу чергу тільки вони.

– Ви ж народилися в Росії. Це не таємниця. Ви казали в одному з інтерв’ю, що до війни Ваші побратими, значна частина, були проросійськи налаштовані. І тепер війна кардинально це змінила?

Дуже багато років наші політики і спецслужби певних країн ділили країну на частини

– Звісно змінила. Не те, що побратими, всі військові частини, більша частина людей, які живуть на східній Україні, дуже багато років, скажемо так, наші політики працювали і плюс, можливо, спецслужби певних країн, не буду говорити яких, тому що я цього не перевіряв, не скажу, але те, що в нас в країні впродовж тривалого часу ділили країну на від частини, не просто, а електорат ділили.

– У 2004 році ще Помаранчева революція, перед виборами… Пам’ятаєте, звісно, протистояння Ющенко-Янукович. Саме з боку політтехнологів Януковича всі ці, грубо кажучи, «біг-морди» були по всій Україні. «Три сорти» – Західна Україна, Східна Україна. Це ще тоді ж роздувалося – у 2004 році…

Треба було об’єднувати людей

– Це ще раніше було. Не просто ж так у нас на виборах завжди було 56% і 44%. Тобто це ще раніше було. І завдання політиків було – не грати електоратом для свого рейтингу, а треба було об’єднувати людей, треба було пояснювати, все, що завгодно робити, тільки не тримати цю планку, яку вони тримали до самої війни.

– А вони навпаки діяли, за тим ще старим правилом – «поділяй і володарюй».

Всі винні, що така ситуація в країні

– Так. Тут всі винні, що у нас така ситуація склалася в країні.

– Але от ця війна, 2014 року…

Війна дуже багатьом відкрила очі. Багато хто почав гордитися, що вони живуть в Україні. Військові – зрозуміло, почали гордитися, що служать взагалі у ЗСУ. Люди, які пішли добровольцями, у них і так свідомість була на високому рівні, але ще на своєму прикладі показали, як треба Батьківщину любити

– Ця війна дуже багатьом відкрила очі. Багато хто почав гордитися тим, що вони живуть в Україні, тим, що вони… Військові – зрозуміло, вони почали гордитися тим, що вони служать взагалі у ЗСУ. Люди, які пішли добровольцями, то у них і так свідомість була на високому рівні, але ще вони на своєму прикладі показали, як треба це робити, як треба Батьківщину любити, яка готовність до самопожертви заради людей, які живуть на нашій землі, і заради країни, в якій ти народився або ж в якій ти живеш.

І коли зіштовхнулися з ворогом в обличчя, то багато хто зрозумів, що «брати» не можуть вбивати одне одного. Тобто можна під різними гаслами, виправданнями йти, але коли ти йдеш за гроші і з гаслами «Захистимо «русский мир»!», «Захистимо російськомовне населення!», взагалі звільнимо Україну від «фашистів», але при цьому ти працюєш за гроші, вибачте, це пахне чимось…

– У боях зокрема за Донецький аеропорт ставалося так, що Ви стикалися саме з воїнами російської регулярної армії?

Бійці нашого підрозділу взяли у полон шестеро росіян

– Ми як танкісти дуже рідко зіштовхувалися з людьми. Тобто спілкування з полоненими і якщо були загиблі з їхнього боку. Там перевірка документі, ще щось. Словом, у Донецькому аеропорту були бійці нашого підрозділу. Вони взяли у полон шестеро росіян.

– Це 2014 рік чи 2015-й?

– 2014 рік. Хлопці з Кіровограда або добровольчі батальйони, які більше працювали на «передку», безпосередньо стикалися з противником, ходили туди, то вони частіше зустрічалися з підрозділами з Російської Федерації або ж просто з найманцями, які були… Ну, зрозуміло, як все це робиться. Люди, які приїхали з території Росії.

– 2015 року російське непрокремлівське видання «Новая газета» оприлюднило інтерв’ю з російським солдатом, танкістом (можна сказати, Вашим колегою-воїном), із регулярних військ, він був дуже поранений на Донбасі…

– …майже «земляком»…

– … так? А Ви де саме народилися у Росії?

– … Мирнинський район, Якутія…

– … От бачите …

– …ну, я про «земляка» у лапках мав на увазі…

– … я розумію Вас. Цього танкіста, бурята відвідував у шпиталі співак Кобзон і в контрольованому «ДНР» Донецьку, в опіковому центрі при обласній центральній клінічній лікарні його відвідала журналістка «Новой газети», взявши інтерв’ю. І цей танкіст ділиться спогадами про війну на Донбасі, пояснює свої мотиви (напевно, надивився російського телебачення і тому висловлював багато цих ідеологем «русского міра», але зараз не про це)…Я не дослівно цитую, але за суттю – цей танкіст, бурят каже: по той бік фронту був не марсіанин якийсь, а така ж людина (можливо навіть родич або знайомий родичів самого цього російського воїна). У цього танкіста дуже специфічні спогади. А Ви про що думали, ведучи бій? Адже Ви також усвідомлювали, що по той бік фронту – теж людина.

– Головне моє завдання було, щоб у наших підрозділах не було втрат, навіть поранених. Я намагався опинитися у потрібний час у потрібному місці. І дуже часто (майже завжди) це вдавалося.

– А мотиву ненависті, помсти не було у Вас та Ваших побратимів, коли йшли в бій?

– Ненависть, можливо, і хороше почуття на війні, але воно не допомагає. А в бою – поготів. І коли, наприклад, ми взяли полонених і дехто з моїх бійців став лаяти затриманих, я своїх бійців вишикував і кажу: «Хлопці! Кроком руш! Це – військовополонені й зараз вони беззахисні. Якщо хочете щось кричати, показати, то показуйте в бою! Все!» Тобто, в мене не було такої ненависті до тієї сторони. Хоча симпатії, звісно, я теж не відчуваю. Я маю гідно виконувати свою роботу – щоб або прибрати озброєного противника звідси, або знищити. Але як такої ненависті немає.

– Ви самі зараз сказали, хоч і не хвалитеся як справжній офіцер, і знаю із розповідей Ваших побратимів, що танкіст із позивним «Адам» завжди дбав про свої бійців – не було війни будь-якою ціною. Ви. Як людина, яка знає історію Другої Світової («Великої Вітчизняної») війни – при всіх дійсно героях і великих полководцях, що тоді були, основний тодішній метод ведення війни (якщо грубо сказати) «бабы новых нарожают». Я утрирую, звісно – був і Рокосовський, і Горбатов (не лише такі, як Жуков). Ви сповідуєте такий підхід (берегти бійців). І це вдається взагалі у Збройних Силах України, не тільки у Вашому підрозділі поширювати? Адже у росіян все одно за кількістю більше підрозділи.

– Більше. Якщо буде великомасштабний наступ, з використанням авіації, ракетно-бомбових ударів, звісно, яким би ти хорошим полководцем не був, втрат не уникнути. Але слід використовувати будь-яку можливість для виконання задач із мінімальними силами, засобами і намагаючись виключити втрати. Людське життя – безцінне.

– Можна перемогти Збройні Сили Росії? Можна перемогти агресора? Ваш досвід це засвідчує?

– Звичайно, можна. Важко, бо ця країна дуже сильна й армія дуже велика. І принцип у них той же залишися – «нарожают еще».

– Не вмінням, а числом.

– Так. Вони не переймаються за свій особовий склад. Але це звичайні люди, це звичайна техніка і з таким противником цілком можна боротися. Працювати можна.

– Ви зараз навчаєтесь у Національній академії оборони – з Вашим досвідом у цьому є сенс? Адже Ви можете навчити будь-якого генерала.

– Ні, вчитися треба завжди. Тим більше, ті Збройні Сили, які були в нас до війни, дуже багато втратили у теорії. Теоретичні знання ніколи зайвими не бувають.

– Я тримаю зараз у руках книжку й роблю це не просто так. Це книжка – про «кіборгів» – захисників Донецького аеропорту. Тобто, в тому числі й про Вас. Коли у Вас буде час, можете прочитати. Радіо Свобода і видавництво «Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля» презентували книгу «АД-242. Історія мужності, братерства і самопожертви». Я Вам дуже дякую, вітаю Вас зі святом і дарую цю книжку.

  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG