Старе сімейне фото і нинішнє – без одного з членів родини – українського воїна, загиблого на Донбасі. Такий проект втілюють волонтер Мар’ян Присяжнюк і французький фотохудожник українського походження Юрій Білак. Фотогалерея має назву «Жива пам’ять». Участь у ній вже взяли 18 сімей із 15 міст України.
Замість п’яти – четверо, замість трьох – двоє...Такою є реальність, а фотографії мають відобразити її, говорить автор і організатор проекту Мар’ян Присяжнюк.
«Ми беремо стару родинну фотографію, де, скажімо, стоїть п’ять людей і робимо нову фотографію, де вже стоїть чотири людини. Також ми придумали, щоб сім’ї обирали якийсь предмет, який їм найбільше нагадує людину, яка загинула на фронті. Хтось обирає куртку батька, бо якщо куртка висить, то, здається, що батько вдома. В Черкасах мама обрала собаку, тому що собака найбільше нагадує про сина», – розповідає Присяжнюк.
Проект є одним із способів боротьби зі збайдужінням суспільства до щоденних людських втрат, пояснює його автор.
«Війна триває не тільки на Донбасі, адже сім’я із Мукачева цю війну відчула на собі. Ми об’їздили 15 міст від Заходу до Сходу, і були як в Мукачеві, так і в Маріуполі. Також я брав сім’ї з окупованих Донбасу та Криму. Це сім’ї, які нині живуть в Києві та Франківську», – розповідає Присяжнюк.
Організатор проекту каже, що таким чином хотів показати, що люди, які мають інші політичні погляди, можуть жити в Донецьку чи Луганську.
Ідея створення проекту з’явилася у Мар’яна Присяжнюка два роки тому, коли він став волонтером.
Чоловіка вразила історія загиблого бійця, добровольця батальйону «Донбас» – Олега Ковалишина з позивним «Рейдер».
«Я побачив фотографію Олега, я б ніколи в житті не сказав, що це військовий. Він був високий, худорлявої статури, у нього був дуже поганий зір, окуляри з великим мінусом. Олег відредагував понад 17 тисяч статей української Вікіпедії, написав понад 200 статей. Через цю війну ми мусимо втрачати таких людей», – говорить Присяжнюк.
«Чекаю день, коли ти повернешся і скажеш: «я вернувся, я живий». І більше ніколи не поїдеш в те пекло. Чекає Даня (це ім’я нашого собаки), чекає мама і чекаю я. Ти завжди був і будеш нашим героєм», – цей, просякнутий кров’ю, лист вкотре перечитує 15-річна Настя, його вона надсилала своєму батьку на Схід.
Микола Жук загинув торік під час боїв за Дебальцеве, пізніше у його нагрудній кишені і знайшли цей папірчик.
«Наш тато був кадровим офіцером. 1 вересня 2014 року він поїхав на Схід і 25 січня 2015 року загинув. Він жодного разу за увесь час не був у відпустці, казав, що поки всі його солдати сходять у відпустку він не приїде. Але йому не судилося приїхати», – розповідає дружина загиблого Олена Жук.
Аби взяти участь у проекті, родина Миколи Жука їхала з Мукачева до Києва.
Наш тато був кадровим офіцером. 1 вересня 2014 року він поїхав на Схід і 25 січня 2015 року загинув. Він жодного разу за увесь час не був у відпустціОлена Жук
Дружина каже, що готова подолати сотні кілометрів, оскільки це чи не єдина можливість зберегти пам'ять про загиблого чоловіка-героя.
Пам’ятати обличчя, а не цифри
Французький фотограф, українець за походженням Юрій Білак працював в Україні під час Майдану, відтоді кілька разів їздив на Схід. Особливо фотографа вразили історії добровольців.
«Я вражений, що всі сім’ї, які ми відвідали, то не був якийсь специфічний вибір, але всі люди, я відчував це, ще коли фотографував у зоні війни – найкращі. Ви готові віддавати все аж до вашого життя, незважаючи на те, що маєте сім’ю, дітей, то для мене велика повага і я відчуваю гордість», – говорить фотограф Юрій Білак.
Знати героїв в обличчя і не допустити того, щоб жертви перетворилися в статистику – таке головне завдання ставить собі фотограф і додає – саме, щоб зберегти пам'ять про цих людей, він погодився на участь у цьому проекті.
У транспорті у Франції є місця для інвалідів. То я хочу, щоб в Україні таке місце десь існувало для цих загиблих, щоб ми назавжди їх запам’яталиЮрій Білак
«У транспорті у Франції є місця для інвалідів. То я хочу, щоб в Україні таке місце десь існувало для цих загиблих, щоб ми назавжди їх запам’ятали і ніколи не забували, бо час йде, ми забуваємо і вони знову попадають у якусь статистику. Через Мінські угоди про цю війну вже не чути у Франції. І це сумно, бо друзі, які знають, що я українець, що я їду сюди, мені кажуть: хіба у тебе досі триває війна? Я кажу: ну так, кожного дня люди гинуть».
«Якщо ви не будете говорити, люди не будуть знати», – додає Білак.
Також проект має на меті зібрати докупи історії десятків родин під обкладинкою однієї книги. І це не лише фотоісторії. Їх напишуть відомі українські митці. Нині до проекту вже долучилися Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Олег Скрипка, Сашко Положинський, а також гурти DakhDaughters і «Козак Систем».
Виставки фотографій проведуть у найбільших містах України, а також Європи та США. Нині організатори збирають кошти на їх реалізацію.
