Доступність посилання

logo-print
02 грудня 2016, Київ 20:28

Ми захищали Савур-Могилу, тримаючись за пам’ятниками воїнам Другої світової – полковник ЗСУ Потєхін


«Мій дід отримав орден Бойового Червоного прапора, а батько віддав армії 27 років, одержавши медаль «За бойові заслуги»

Гість передачі «Ваша Свобода»: Петро Потєхін, полковник ЗСУ, учасник оборони Савур-Могили у 2014 році.

Олександр Лащенко: Пане Потєхін, вітаю Вас зі святом! Це, безперечно, для Вас свято, для Вашої родини. Про це ми зараз поговоримо. Але перше запитання до Вас таке. Як Ваше здоров’я? Як Ви почуваєте себе? Чим займаєтеся зараз?


Переклад. Зі здоров’ям у мене нормально. Я служу, захищаю нашу Батьківщину. Все добре.

– А де Ви зараз служите, якщо не таємниця?

Петро Потєхін

Петро Потєхін

– Я служу в десантних військах. Я служу в командуванні Високомобільних десантних військ на даний момент.

– Пане Потєхін, Ви – людина, яка боронила Савур-Могилу.

Нагадаю, хто й досі ще не знає, хоча таких людей обмаль, Савур-Могила – стратегічна висота на Донеччині. І 28 липня 2014 року українські силовики повернули цю висоту. Однак після серпневого втручання вже російських регулярних військ висота знову перейшла під контроль сепаратистів.

І ось так виходить, щороку на 9 травня на Савур-Могилі до цієї війни відзначали свято Дня Перемоги під синьо-жовтим, червоним бойовим прапорами, проходили урочистості. Не знаю, як буде зараз, бо не відстежую новини сепаратистів, можливо, вони знову туди прийдуть. Хоча вони це відзначатимуть, напевне, як таку «перемогу» над Україною, напевне. Якщо це взагалі буде.

Вам це не боляче спостерігати? Ось такий День Перемоги виходить: для Вас це свято і для того боку?

– В першу чергу 9 Травня – це День Перемоги, не закінчення Другої світової війни, над фашистською Німеччиною. Це свято не нинішнього покоління, а покоління, яке, на жаль, відходить. З кожним роком ветеранів стає все менше і менше.

На жаль, нас не розуміють ні з того боку, ні до кінця розуміють з цього. Луганськ і Донецьк – це Україна, була Україна і буде

Так, ми захищали, обороняли Савур-Могилу в 2014 році. Важкий був час. Трималися за пам’ятниками саме воїнам, які загинули під час Другої світової війни. Ця висота була ключовою. За її оборону загинуло дуже багато радянських воїнів. Це меморіал.

На жаль, нас не розуміють ні з того боку, ні до кінця розуміють з цього. Все ж таки я вважаю, що Луганськ і Донецьк – це Україна, це була Україна, і, я думаю, буде Україна. Я переконаний, що це буде Україна.

– Нагадаємо, географічно, якщо гарна погода, можна з Савур-Могили контролювати площу за понад півсотні кілометрів. Водночас це територія, близька до російського кордону. Близько 20 кілометрів. І так вийшло, така гірка іронія історії, що Ви брали участь в цих боях, зазнали поранення, зокрема 19 серпня 2014 року, і водночас у серпні 1943 року там точилися дуже гострі бої між радянською тоді армією і армією гітлерівців, так виходить. Такий символізм. Звісно, цей обеліск був зруйнований під час боїв 2014 року.

– На жаль, коли ми прибули на оборону Савур-Могили, частина пам’ятників вже була знищена, частково знищена, але частина ще стояла, на відкритому майданчику стояла техніка саме часів Другої світової війни. Ми туди прийшли з невеликим гарнізоном, ми її обороняли. На жаль, так, обеліск впав. Слава Богу, що впав в бік головних сходів, де не було військовослужбовців, що ніхто не постраждав.

Один, правда, неприємний недолік, що все ж таки там гинули наші люди і продовжують. На даному етапі – ні, але в 2014 року багато людей з обох сторін загинули на цій висоті. Як і в 1943 році, коли там відбувалися бої.

– Одна з останніх новин цього часу, дуже оптимістичних, у 20 числах квітня вже цього року Ваш побратим, полковник Ігор Гордійчук, Герой України, очолив Київський військовий ліцей Богуна.

Це Ваш побратим, людина, яка теж була дуже сильно поранена, якому вдалося стати, як і Вам, на ноги. Ви вже спілкувалися з ним після того, як він повернувся після лікування зі США?

– Так, дійсно Гордійчука призначено керівником ліцею Богуна. Я з ним спілкувався, спілкувався тільки завдяки інтернету, тому що він перебував на лікування в США. Недавно його привезли, але знову ж таки не на тривалий час. Він знову поїхав туди. І дійсно він постраждав. Як постраждав? Отримав поранення не зовсім на висоті Савур-Могили. А коли вже відходив з цієї висоти з моїми десантниками, які там лишилися з мого невеликого гарнізону, отримав важке поранення. І зараз він знову лікується в Америці. Важкий стан у нього.

– Після 12 днів оборони Савур-Могили полковник Гордійчук відходить. Якщо я не помиляюся. Так?

– Полковник Гордійчук разом з хлопцями покинули висоту Савур-Могили 26 серпня.

– І весь цей час, всі ці дні обстріли з боку російських військ «градами», постійні обстріли…

– … так.

– … і тоді вже Савур-Могила перебувала у глибокому тилу ворога. Так виходить?

– На той момент вона дійсно була у глибокому тилу. Коли я отямився в реанімації і попросив телефон, щоб повідомити, що там є ще…

– …ви вже були у госпіталі Мечникова у Дніпропетровську?

– Так, у Дніпропетровську. Я попросив телефон і повідомив, що там перебувають люди, що їм необхідна допомога. Я почув, що Савур-Могила вже знаходиться далеко в тилу, що допомога не може туди пробитися, і що вони дали наказ цьому невеликому гарнізону покинути висоту і відійти. Це було 26 серпня.

– І Ігор Гордічук не відходив, поки не було наказу.

– Гордійчук не відходив, поки не було наказу. Ось. І цей гарнізон розділився на два напрямки двома групами. І перша, і друга групи невдало відійшли – що перша група потрапила у полон, що група полковника Гордійчука пішла у бік Іловайська, попала там в оточення. Гордійчук отримав поранення, а всі решта десантників потрапили у полон. Знову ж таки потрапили у полон до десантників – їх обміняли. Зараз вони практично усі знаходяться у строю, продовжують захищати нашу Україну.

– Потрапили у полон російських десантників вже регулярних російських військ?

– Так.

– Пане Потєхін, нагадайте, як Вам вдалося опинитися у Дніпропетровську після цього пекла?

– Я зазнав тяжкого поранення 19 серпня. Неможливо було евакуювати, поки не настали сутінки. В районі 10-11 годин до нас прорвалася БМП. Бій не припинявся взагалі. Як почався в районі другої, так і не припинявся до пізнього вечора. Мені сказали, що прорвалася БМП, яка буде евакуювати поранених і вбитих. На жаль, у нас там теж загинули хлопці. Мене евакуювали на БМП в село Петрівське, де потрапив я знову під артобстріл, був вдруге поранений. І звідти мене вже евакуювали в Мечникова. Тому що я взагалі не ходив. Словом, носили мене на ношах. Але мене ніхто не залишив. Хочу усім подякувати, що мене ніхто не кинув! Завжди захищали мене.

– Той період, коли Ви опинилися у шпиталі і випадково зовсім почули, перебуваючи у дуже складному стані, Вам було дуже зле, як медсестра чи лікар взяли слухавку – Ваша дружина з Києва телефонувала. Так?

– Коли був цей епізод, то це навіть було не в Дніпропетровську, а в Амвросіївці. Там мені надали першу невідкладну допомогу. І саме в Дніпропетровську ось цей зловісний чорний телефон підняла медсестра і сказала, що вона не знає такої людину, ну назвала моє прізвище… Мене повз провозили якраз, і я почув цю розмову. Відстань була у два метри. Я сказав, що це я. У мене запитали, чи говоритиму я з дружиною, чи ні. Я сказав, що вона не знає, що я тут перебуваю, вона не може знати.

Дружина сама мене знайшла. Через інтернет вона знайшла. Я не виходив на зв'язок по телефону, тому що на горі був поганий зв'язок. Вона сама обдзвонила лікарні і знайшла саме в цей момент, коли мене везли повз цю кімнату.

– А про це Ваше відрядження бойове на Савур-Могилу Ваша дружина знала? Ви їй повідомили?

– Ні. Я не говорив дружині. Я тільки, коли отримав наказ, повідомив своєму другу. Про це не знав ніхто. Я просто сказав, що якщо зі мною щось станеться, де знаходиться моя форма, і щоб він допоміг моїй сім’ї.

– Ваша дружина присутня поряд з нами. Вона чує у прямому ефірі зараз цю розмову. Можете назвати її, щоб глядачі і слухачі Радіо Свобода знали.

– Так. Потєхіна Тетяна Анатоліївна. Це моя улюблена дружина, єдина і неповторна, якою я дуже горджуся і дуже кохаю!

– Велика їй подяка! І подяка всій Вашій родині!

Дід Ваш воював під час Другої світової війни. І він навіть отримав орден Бойового Червоного Прапора. Ви принесли ці ордени зокрема. Цей бойовий орден, які в тій часи просто так нікому не давали. Я знаю, що Ваш дід, на жаль, помер, коли Ви ще не мали змоги з ним спілкуватися. Але що Ви знаєте, можливо, з переказів про цю війну?

– Що я можу розказати про свого діда? Я знаю, що він був офіцером, що це його орден. Це дійсно орден Бойового Червоно Прапора. Він знаходиться в моїй сім’ї, так як син. Бойові ордени передаються поколінню, де є хлопчики. Ось я є хлопчик. Хоча у мене є рідна сестра. Але орден у мене.

За що отримав мій дід орден? Я не знаю. Тому що померла і мама. Мені цю історію ніхто не розповів. Але я знайду. Я зроблю запросив офіційно в архів. Я думаю, що про все це можна довідатися.

Савур-Могила. Грудень 2014 року

Савур-Могила. Грудень 2014 року

Так само тут медаль «За бойові заслуги» мого тата. Він також офіцер. Прослужив 27 років в армії, прослужив в авіації чесно. Тому це так само його медаль, яку він мене віддав на збереження.

Ну, і мій орден, який мені вручили за оборону Савур-Могили.

– Орден Богдана Хмельницького.

Орден «Народний герой України». Для мене дуже дорога нагорода, її роблять з срібла – пожертв людей

– І орден «Народний герой України». Це для мене дуже дорога нагорода, тому що вона зі срібла. Але не із-за того, що зі срібла, а тому, що її роблять з срібла – пожертв людей. Це не державна нагорода. Це є організація, яка ухвалює рішення.

– Ще у радянські часи казали, що це «свято зі сльозами на очах». Ви, напевне, згадуєте своїх побратимів, які, на жаль, теж не повернулися з Савур-Могили, як інші воїни.

Взагалі ризик життя постійно, адже це постійно з цією професією пов’язано, і водночас людина нормально хоче жити, звісно. У Вас прекрасна родина, Ви хочете далі виховувати своїх дітей. Як поєднати ці два протилежні напрями у житті кожної людини? Це взагалі можливо?

– По-перше, людина сама обирає свій шлях, вона обирає собі професію, вона обирає свої канони, за якими житиме. Я обрав долю офіцера. І обрав цю професію. І навіть не розумію, хто… Принаймні, коли я був маленький і ріс у військових гарнізонах, навіть не знав, що є інші професії. Для мене всі хлопчики мають бути військовими. Хто не військовий – для мене не був хлопчаком. Це значить, дівчинка. Ну, мене так виховували, тому я й пішов у військове училище.

Ніхто не знає, коли його Батьківщина покличе виконувати обов’язок. Нас готували у мирний час, щоб віддали життя, коли треба, своїй країні. Ми це і робили

В ситуації мирній, коли проводилася просто бойова підготовка, навчання і так далі, ми готувалися до цього, ми готувалися до війни, і нам за це платили гроші. І тому ніхто не знає, коли його Батьківщина покличе виконувати свій обов’язок. Любий обов’язок, який перед ним стоїть. Тому, я думаю, інакше не можна. Тобто нас готували у мирний час, щоб ми віддали своє життя, коли треба, своїй країні. Ми це і робили.

Єдине, що хочу ще раз згадати хлопців, які загинули, пішли зі мною на оборону Савур-Могили і загинули. Хто був поранений, хто потрапив у полон, хто лишився у живих. Я хочу, щоб всі згадали про всіх хлопців, які і зараз захищають нашу Україну. Велике їм спасибі! Спасибі їхнім батькам, сім’ям! Кого не повернути – прийміть від мене щирі співчуття! Тому що це велика втрата.

Не жалкуйте про вибір чоловіків, самі робили вибір. Зі мною пішли добровольці, могли відмовитися

Але хочу сказати, що не жалкуйте про вибір цих чоловіків, тому що вони самі робили вибір. І коли я йшов, то я так само дав вибір усім. Зі мною пішли добровольці. Це був їх вибір. Тобто вони не пішли, як мовиться, у змову з совістю, вони прийняли рішення. Вони могли відмовитися. Я нікого не змушував.

– Ви казали не раз у своїх інтерв’ю, згадуючи про ті події оборони Савур-Могили, що Ви повідомили своїм підлеглим: це білет в один кінець.

Завжди треба казати правду. І у ЗМІ не треба ніколи обманювати. Хто боягуз – все життя совість його гризтиме. Є люди, які себе показали не з кращого боку. Повернути час назад, так не вчинили б

– Я не приховував. Тому що я вважав, що завжди треба казати правду. І у ЗМІ не треба ніколи обманювати, тому що все рівно рано чи пізно правда стане відомою. І хто боягуз – значить, він з цією совістю житиме все життя, все життя совість його гризтиме за це, він буде відводити очі, він не зустрічатиметься ні з ким. Є люди, які себе показали не з кращого боку. Я думаю, якби повернути час назад, то вони так не вчинили б. Тому що це камінь, який все життя давитиме на совість. Це знову моя точка зору. Я не знаю.

– Ви справляєте враження спокійної людини, врівноваженої, з почуттям гумору. Але все ж таки, напевне, ця війна, хоч Ви зараз і не берете участь у бойових діях, Вас не залишає (можна Вам поставити таке запитання?) у спогадах, можливо, сниться Вам?

Повернувся, не впізнавав дружини. Вночі прокидався і запитував: хто вона?

– Мені сниться війна. Я не буду приховувати цього. Це може підтвердити моя дружина. Коли я повернувся після першого відрядження, я дуже змінився. Я не впізнавав дружини. Я вночі прокидався і запитував: хто вона? Вона вмикала світло і говорила.

Хто побував на війні, глибоко в душі – її не викинути. Сниться. Бувають моменти, коли хочеться навіть повернути цей час

Але я її не впізнавав. Вона у мене медик. Давала мені різноманітну травичку, заспокійливе. Я вичухався. Потім друге відрядження…

Хто побував на війні, то вона глибоко в душі – її не викинути. Вони сниться. І бувають моменти, коли хочеться навіть повернути цей час. Ось так от.

– Пане Потєхін, Ви почали свій шлях офіцера в училищі у Василькові Київської області. Це ще було, коли Ви поступили, в часи СРСР. Ви складали присягу, коли ще на лейтенанта Ви вчилися. Так я розумію це?

– Так, я закінчив Васильківське авіаційне училище з червоним дипломом в 1994 році за спеціалізацією «Іл-76». Це такий десантний літак. Я все рівно мріяв стати десантником. Я до училища займався в аероклубі саме професійно парашутним спортом. Я прийшов в училище, то у мене було вже більше 200 стрибків з парашутом. Але у зв’язку з тим, що отримав травму перед самим вступом в училище на змаганнях, я не пройшов медкомісію в десантне училище, хоча я готувався поступати туди, хтів поступати на факультет спецназу. Але за станом здоров’я не пройшов.

Хотів став солдатом. У мене було в особовій справі написано, що солдатом ВДВ я відібраний. Але так, як я із сім’ї офіцерів, тато сказав, що це можна зробити згодом, якщо ти цього хотітимеш.

Я навчався добре. Після закінчення училища був відібраний як непоганий на той погляд офіцер у Нацгвардію. Тоді це тільки формувалася. У Нацгвардію відбирали кращих. Мене відібрала комісія. І я розпочав свою службу. На жаль, не в авіації, як навчався, а відразу пішов в піхоту – у Нацгвардію.

– Чому я згадую ці події? Вони цікаві. Тому що це не лише початок Вашого військового шляху, а й тому, що Ви, як я вже сказав, встигли скласти присягу ще Збройним силам СРСР.

– Так.

– Це ж саме робили і Ваші однокурсники, теж курсанти, які разом з Вами вчилися. І частина з них не залишилася потім у незалежній Україні, а служила…

– Набір був в училищі в 1991 році 700 з лишком осіб. Тобто готували на увесь СРСР. І тому представники були з усього СРСР, коли СРСР розпався, то приїжджали представники нових держав, колишніх республік СРСР, і пропонували хлопцям повернутися та захищати їхні молоді держави. Так, багато поїхало до Росії.

– Чому я про це говорю? Ви, мабуть, вже здогадуєтеся. Не виключено, що ці Ваші побратими-однокурсники тепер по той бік фронту. Як Ви до цього ставитеся?

З деякими зідзвонювався, пройшли Чеченську війну. Дехто став каліками. Навіть якщо і зараз стоять по той бік барикад, жодного слова їм не скажу. Давали присягу своїй батьківщині

– Коли була Чеченські війна, я з деякими зідзвонювався. Вони пройшли Чеченську війну. Дехто став каліками. Знову ж таки, не дивлячись на те, що вони закінчили авіаційне училище, попали у підрозділи піхоти і захищали «незалежну Росію» ось в цій війні у Чечні. Декого я навіть зустрічав в Києві. Навіть якщо вони і зараз стоять по той бік барикад, я жодного слова їм не скажу. Тому що вони так само давали присягу своїй батьківщині. Я давав присягу Україні. Я буду захищати свою країну, а вони захищатимуть свою. Такий вибір.

Є кодекс честі. Головне – не перетинати межу порядності, не принижувати людини. Навіть якщо потрапила у полон не знущатися

Ви знаєте, коли під час війни льотчики-аси, що Німеччини чи фашистської Німеччини, як говорять, або за часів Першої світової війни зустрічалися у повітряних боях і так далі – все рівно є кодекс честі. Офіцер, льотчик, неважливо хто – він давав присягу, і я давав присягу. Тому я не скажу нічого поганого. Головне – не перетинати межу порядності, щоб не принижувати тієї людини. Навіть якщо вона потрапила у полон і не знущатися.

– На жаль, з того боку були приклади, коли над воїнами українськими чинили таке свавілля.

– На жаль, один із моїх офіцерів, з яким я служу, потрапив у полон. Він був на літаку Ан-26, який на початку війни збили. Вони скидали вантажі нашим частинам, які перебували в оточенні. Потрапив у полон. Провів 51 день у полоні. Я не називаю його прізвища. Тому що він не хоче давати інтерв’ю.

Полон хто пережив говорить: дадуть наказ – піде, не дадуть – добровільно не піду. Інші говорять: поки не знайду, хто мене принижував, – не зупинюся

Я його розумію, тому що я у полоні не був – я не знаю, як там. Я думаю, що той, хто це пережив, тому що з тими, з ким я спілкуюся, і хто й далі служить, по-різному відносяться. Дехто говорить, що дадуть наказ – піде, не дадуть – не піде, добровільно не піду. Інші говорять, що якщо навіть мене звільнять, поки не знайду, хто мене принижував, – не зупинюся. Тобто кожен робить свій вибір, і кожен, хто був у полоні, схоже, відчував якесь приниження по-своєму.

Ще раз кажу, що хлопці, які були зі мною, попали до російських десантників. Їх поміняли. Вони нічого поганого не сказали. Вони сказали, що ви – десантники, і ми – десантники, то ми вас не віддамо цих хлопця. Приїхав Червоний хрест – вони їх віддали.

– У тому числі й полковник Гордійчук серед них був, так?

– У тому числі полковник Гордійчук опинився в Мечникова. Його не добили, не розстріляли. Чого не можу сказати про хлопців, яких розстріляли під Савур-Могилою. Один із них сержант, який прийшов зі мною, інший – відомий спортсмен, яких похоронили тут.

– Пане Потєхін, Ви ж зараз, звісно, і в Києві буваєте, бачите цивільне життя, як багато хто з моїх інших співбесідників, хто був в зоні бойових дій, кажуть, що люди, кияни та й не лише вони не відчувають, що Україна перебуває в стані війни. Оці політичні пертурбації, адже, наскільки я розумію, Ви намагалися балотуватися до Київради… Це правильна інформація?

– Я балотувався в депутати міської ради, облради. І я є депутатом міської ради. Тільки міста Василькова.

– Я Вас з цим вітаю. Але ж Ви бачите, яка політична ситуація – постійно ці коаліціади, прем’єріади, проблема боротьби з корупцією залишається. Чи не вважаєте Ви, що виходить так, що Ви і Ваші побратими були на межі життя й смерті, дехто, на жаль, загинув, а тут бачимо такі події?

Це вибір кожного. Діти запитають, що ти зробив, коли було країні важко

– Я ще раз хочу сказати, що це вибір кожного. І він з цією своєю ношею буде жити. І коли мине час і будуть у нього діти і запитають, а що ти зробив, чи, де ти був, то йому доведеться відповісти своїм дітям, коли було країні важко, що він зробив саме для країни в цей час.

Я нікого не засуджую. Ще раз кажу, що кожен робить свій вибір, кожен живе своїм життям. Не можна прожити за людину його життя чи змусити любити когось чи не любити, любити цю країну чи не любити.

Війна рано чи пізно закінчиться

Так, дійсно у нас політичні пертурбації, але я думаю, що наше керівництво розбереться і як з одного боку, так і з іншого боку. Ця війна рано чи пізно все рівно закінчиться, і ми будемо жити, як і раніше жили, радіти, їздити один до одного в гості. Все це мине, як і Перша світова війна, як Друга світова війна, як громадянська війна. Все забудеться, все кане в історії.

1812. Французи наступали, гусари захищалися. Увійшло в історію – ніхто не тримає зла. Те ж і Перша світова. Робимо історію на даному етапі. Хотів би, щоб за цю історію не було соромно

Давайте згадаємо про Вітчизняну війну 1812 року. Прекрасна війна. Французи наступали, гусари захищалися, захищали свою країні. Але це увійшло в історію – ніхто не тримає зла ні на французів, ні на кого. Те ж саме і Перша світова війна. Це увійде в історію. І тому ми робимо історію на даному етапі. І я хотів би, щоб за цю історію не було соромно, щоб все було добре.

– І це Ви особливо маєте право на такі слова, які зараз сказали у студії Радіо Свобода.

– А від себе особисто хочу сказати усім ветеранам, які ще живі і бачили Велику вітчизняну війну: величезне спасибі, що все ж таки так само вони зробили свій внесок у цю перемогу! Всім, хто мене знає, хто зі мною служив, хто захищає нашу Україну – від мене особисто велике спасибі усім, хто нам допомагає в цей нелегкий час. Велике спасибі!

– А я дуже хочу подякувати Вам особисто! Хай Вам щастить! Здоров’я Вам і Вашій родині, Вашій дружині і обом Вашим донькам!

– Дякую!

  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG