Марк Міщенко
Рік тому Леонід Кузьмін, організатор Українського культурного центру (УКЦ) в Криму, ходив Сімферополем з українським символом 9 травня – червоним маком на лацкані, посміхався і, незважаючи на звільнення зі школи через політичну позицію, попри арешт після акції, приуроченої до дня народження Тараса Шевченка, в його промовах відчувався щирий ентузіазм. Про те, що змінилося в житті УКЦ за останній рік, Леонід Кузьмін розповів «Крим.Реалії».
– Чи були реалізовані плани, які Ви з командою поставили минулої весни?
– На превеликий жаль, все залишилося приблизно на тому ж рівні, що і рік тому. У нас було дві базові проблеми: постійне приміщення під УКЦ і пошук джерел фінансування діяльності організації. І перша, і друга проблеми на сьогодні залишаються повністю нерозв'язаними.
Мета УКЦ – це просвіта, освіта. У нас є напрацювання з викладачами, які готові проводити заняття з української мови, літератури, історії України, але наразі все впирається в приміщення
З іншого боку, ми намагаємося продовжувати роботу навіть у таких умовах. Збираємо українські книги для власної бібліотеки УКЦ (їх уже понад 800 примірників), проводимо конкурси серед дітей, публічні тематичні заходи. Не варто забувати, що мета УКЦ – це просвіта, освіта. У нас є напрацювання з викладачами, які готові проводити заняття з української мови, літератури, історії України, але наразі все це впирається в приміщення. Кілька місяців тому ми практично вирішили цю проблему за рахунок іншого суспільного інституту, який має офіційний статус у Криму. Вони хотіли підтримати наші починання, але в останній момент усе зірвалося: вже на фінальній стадії підготовки приміщення (ми своїми силами робили там ремонт) нам натякнули, що діяльність УКЦ завадить.
Таким чином щодо систематичної освіти, яку ми хотіли давати в УКЦ, все повернулося в нульову точку. Ми б могли самостійно підібрати приміщення, але немає структур, зацікавлених у фінансуванні нашої діяльності.
– А у Вас є російська реєстрація на півострові?
– Ні, у нас її немає, оскільки підтримка цієї реєстрації – це теж певний ресурс, яким ми не володіємо. Інша сторона медалі – неадекватне сприймання такої реєстрації в Україні. Навіть у моїх колег немає остаточної думки з цього питання, але особисто я вважаю так: якщо щось може полегшити шлях до нашої мети, то цим неодмінно варто скористатися.
– Тобто поки Ви продовжуєте бути неформальним об'єднанням?
– Так.
– А з материкової України Вам пропонували фінансування, хтось цікавився діяльністю в приватному порядку?
– Є певна зацікавленість з боку кримських громадських об'єднань. Загалом, вони і є основними людьми, які сприяли нам весь цей час, допомагали, чим могли.
Держава Україна до нас жодного інтересу не виявила. Ні співпраці, ні підтримки не було
Але держава Україна до нас жодного інтересу не виявила. Я особисто зустрічався з Наталією Попович (постійний представник президента в АРК – ред.) у Херсоні. Було багато сказано про необхідність співпраці заради підтримки української культури, але виявилося, що це порожні слова. Ні співпраці, ні підтримки не було.
Україна багато говорить про Крим, але ніхто нічого не робить. Не зовсім зрозуміло, чим вони займаються. Партії, всілякі фонди й організації активно підгортають гранти, всю свою діяльність концентрують на материковій Україні, немає ніяких проектів у Криму, немає навіть бажання співпрацювати з тими, хто готовий працювати на півострові.
Переселенці – так, рекламні акції, яких кримчани не бачать, – так, а ось безпосередня робота в полі – це нікому не цікаво, від цього всі біжать, як від вогню.
– Наскільки я розумію, були втрати і в самому колективі УКЦ?
– Втрати були. Хтось пішов через реальний тиск, хтось – із міркувань особистої безпеки. Два ініціатори створення УКЦ Олександр Кравченко і Вельдар Шукурджієв поїхали, останній зараз активно працює з теми Криму вже на материку.
– Вам не здається, що формат діяльності центру морально застарів? Адже збирати книги і проводити уроки історії України, коли у кожного є доступ до інтернету, – це минуле століття.
– Так, формально діяльність УКЦ застаріла. Але люди приходять до нас за живим спілкуванням. У сучасному Криму українцям, які хочуть опинитися в своєму мовному і понятійному середовищі, піти нема куди.
У сучасному Криму українцям, які хочуть опинитися в своєму мовному і понятійному середовищі, піти нема куди
З ким можна просто поговорити українською мовою, без кивків і підморгувань обговорити питання, які турбують? Гуманітарна діяльність УКЦ – це інструмент збереження ідентичності. Спілкування не може морально застаріти.
До того ж, ми хочемо публічно займатися просуванням української культури в Криму, ми готові навчати дітей української мови, традицій. Це дуже важливо.
– А чому Ви не покинули Крим за прикладом колег? Напевно, у Вас неодноразово виникали такі думки і можливості.
– Свого часу я боявся, що проти мене порушать кримінальну справу. Прикрутять якусь акцію до екстремізму і судитимуть. Потім я звик до спілкування з правоохоронними органами та представниками спецслужб, звик до дзвінків до і після заходів, до наполегливих рекомендацій, як треба поводитися.
Найбільше замислюватися про від'їзд мене змушує відсутність підтримки наших починань. І якщо я переїду, то не до Києва, а кудись близько до Криму – до Миколаєва або Херсона
Останнім часом, попри рутинність усієї цієї справи, бажання виїхати посилилося. Я розумію, що тут я в освіту повернутися не зможу, тому виникають думки про те, щоб покинути півострів. Але найбільше замислюватися про від'їзд мене змушує відсутність підтримки наших починань. І якщо я переїду, то не до Києва, а кудись близько до Криму – до Миколаєва або Херсона. На материку постараюся повернутися в освіту. Але поки мені цікаво, що буде відбуватися в Криму далі. Інтерес – головне, через що варто тут залишатися.
– А Ви не робили спроб домовитися з місцевою «владою», щоб вони не заважали центру, адже УКЦ займається гуманітарною діяльністю і не має політичної програми?
– Ми пробували по-всякому. Нам прозоро натякнули, що діяльність УКЦ можлива у форматі співпраці з двома підконтрольними російській владі структурами: українською громадою Криму й українською культурною автономією. Але нас це мало зацікавило, адже їхня робота зводиться до показової участі в масових акціях, на якихось культурних фестивалях з піснями і танцями.
З нашими пропозиціями до місцевої влади окрема історія. Була ідея створити стіну пам'яті на честь Андрія Кузьменка в Сімферополі. Адміністрація перекинула цю пропозицію міським архітекторам, ті прирівняли стіну до пам'ятного настінного знаку, послалися на відсутність регламенту установки і поховали ідею. Нібито українських діячів культури тут мають розглядати в особливому порядку – тому ситуація закінчилася саме таким чином.
Також зверталися з приводу безоплатного виділення приміщення під українську бібліотеку – отримали очікувану відмову. Нам пояснили, що вона не потрібна, адже у всіх кримських бібліотеках і так є книги українською мовою.
– За підсумками останнього року, який відзначився українською блокадою півострова, як Вам здається, чим закінчиться конфлікт навколо геополітичного статусу Криму?
– В принципі зараз є тільки два більш-менш реальних сценарії.
Перший – на дії Росії в Криму всі поступово заплющують очі і за замовчуванням визнають владу Москви над півостровом. Хтось повністю визнає нинішній статус республіки, хтось просто перестане порушувати це питання. Але такий сценарій просто заморозить усі наявні проблеми.
Другий варіант – це переговорний процес між Україною і Росією, який допоможе встановити якийсь взаємний контроль над територією. Я зараз говорю не про визначення конкретних осіб у владі, а про порядок управління територією. Якась спільна адміністрація, посередники від ОБСЄ та інших політичних міжнародних організацій.
– А як Ви взагалі ставитеся до нинішнього стану Криму?
Є дві правди, два вогні, між якими і перебувають кримчани
– Сталася трагедія, від якої найбільше постраждали кримчани. Для України ми цікаві, тільки якщо залишимо республіку, в Росії також неможливо повністю реалізувати свої права через проблеми з геополітичним статусом. Плюс пропаганда. Є дві правди, два вогні, між якими і перебувають кримчани.
– Якби машина часу перенесла Вас на рік назад, Ви пішли б тим саме шляхом?
– У будь-якому випадку я займався б громадською діяльністю, як зараз, але пройшов би цей шлях по-іншому. Потрібно було озиратися на порядок денний, ретельніше зважувати свої слова і дії.
Наприклад, не було б українського прапора з відомим написом на торішньому мітингу, через який я потім місяцями спілкувався з співробітниками правоохоронних органів. Толку від цього не було, але ось нашій діяльності на півострові такі дії зашкодили.
Крим потребує підтримки і розвитку української культури, якими б не були часи. Шкода, що ця культура байдужа тим, хто мав бути в ній зацікавлений, шкода, що вона лякає тих, кому має бути байдужою.
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
