Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 14:28

Роздуми колишньої москвички, яка переїхала до України


Катерина Макаревич у Києві

Катерина Макаревич у Києві

«У нас відрізняється не тільки сьогодення, а й минуле, тому думати, що і майбутнє може бути побудоване на тих же принципах, що і в Росії, абсолютно нелогічно»

У 2015 році москвичка Катерина Макаревич виїхала з Росії і оселилася в Києві. Про причини своєї еміграції вона розповідала в інтерв'ю Радіо Свобода. Зокрема, вона розповідала, що працювала в Москві продюсером на різних каналах, залишила російське телебачення з політичних мотивів і не погоджується з політикою Путіна. Ми публікуємо розповідь Катерини Макаревич про те, що вона дізналася про Україну за кілька місяців проживання у цій країні.

Одного разу один мій київський друг сказав: «Українці здогадуються, що в Росії живуть люди, які не схожі на них самих, але які до кінця не розуміють. У Росії ж ситуація зворотна: росіяни впевнені, що українці нічим не відрізняються від них самих».

Коли певний час живеш у Києві, розумієш, що в цій негласній суперечці ближче до істини все-таки українці. Ми не просто один слов'янський народ, як прийнято було вважати до відомих політичних подій. Ні. Ми – дуже різні на ментальному рівні.

Цю, здавалося б, просту істину прийняти нелегко, оскільки саме ця міфологема дозволяє деяким російським політикам апелювати до ще одного міфу про «братські народи», закликаючи думати, що рух України в бік Європи є «помилковим», оскільки суперечить самій природі: «Адже ми – один народ! У нас одне коріння!».

Нічого подібного. Коріння, може, і спільне, ось тільки те, що виросло з цих коренів, зовсім не схоже на те, що з'явилося з них же в сусідній країні. Відрізняються не тільки культура і звичаї, але й внутрішні прагнення, переконання, звички і навіть мотивація людей. У підсумку, вважати українців такими ж, як і росіяни, не тільки неправильно, але й політично недоцільно, оскільки саме усвідомлення українцями того, що вони – інший народ, а значить, мають право на власне самовизначення, і є рушійною силою, що спрямовує їх до Європи .

Але про все по-порядку.

Емігрант з Росії, що переїжджає жити до України, проходить, як мінімум, 4 етапи сприйняття української дійсності.

Перший рівень я називаю «ух ти». Його відчувають, в основному, туристи з Росії, які приїжджають на кілька днів в одне з міст України. Саме на цьому етапі людина починає відчувати середовище і здогадуватися, що тут якось інакше дихається. У повітрі дійсно більше свободи, жителі доброзичливіші, відкриті й гостинні. З подивом виявляєш, що на вулицях люди частіше дивляться в очі, навіть усміхаються незнайомцям, що не так багато поліцейських, але від цього порядку чомусь зовсім не менше, а навіть більше. Не відчуваєш тієї агресії, яка була в повітрі там, на Батьківщині.

Виникає відчуття причетності до середовища. Якимось чином сама атмосфера дає відчуття дому й затишку. На цьому рівні людина до кінця не розуміє, в чому ж різниця, чому вона відчуває тут себе інакше, але точно знає, що вона є. Власне, напевно, тому в Україну хочеться повертатися, щоб знову побути вільним і в колі друзів. Так-так. Україна дає відчути себе своїм другом.

Спершу відбувається якесь клацання, коли ти чув про українців тільки те, що вони – «фашисти» і «бандерівці», і очікував побачити тут «розіпнутих хлопчиків» на площах, продавців, які «торгують» снігурами, рабів, що ходять «на прив'язі» зі своїм господарем, а тут – бац, опиняєшся в середовищі українців, і вони тобі усміхаються. Як ні в чому не бувало…

Хоча б тільки заради цього розриву шаблонів потрібно побувати в Україні. Протвережує, знаєте.

Але лише на другому етапі осмислення українського життя, нарешті, можеш сформулювати для себе, в чому ж відмінності. Хоча для цього потрібно пожити тут хоча б місяць або два, занурившись у життя звичайних українців.

Цей етап я називаю «порівняльний». Так чи інакше, починаєш порівнювати життя тут і там. І якщо ділишся своїми спостереженнями з росіянами, то мимоволі помічаєш, що у них виникають своєрідні ревнощі. Навіть якщо взяти за основу, що українці не гірші і не кращі, а просто інші, не всі в Росії готові визнати, що українці, маючи, як і будь-який інший народ, свої недоліки, в чомусь все-таки кращі.

Але заздрити не потрібно, просто треба усвідомити факт, що покоління українців, наприклад, не любили владу. Ба більше, головним у країні завжди був народ. Яка б влада не була, вона знала, що, якщо буде занадто тиснути, від неї залишаться тільки тріски. Останній утікач до Росії Янукович, мабуть, про це забув.

Українці дуже добре розрізняють поняття «держава» і «країна». Якщо в Росії деякі найбільш довірливі громадяни щиро вірять, що Росія = російський президент, то для українців – це нонсенс. Держава для них – це тільки влада. Її можна любити чи ні, але від неї потрібно вимагати і її можна критикувати. Це просто найняті менеджери, яким на певний час надане право керувати державою, але не народом.

І ось на цьому моменті ті росіяни, які вважають, що критикувати державу – означає зраджувати Батьківщину, зазвичай впадають у ступор. Це важко, згодна, особливо якщо постійно тобі «втюхують» думку, що держава = Батьківщина.

Користуючись нагодою, хочу нагадати цим людям, що Батьківщина – місце, де ти народився, це те, що більше ніж держава, оскільки воно приходить і йде, а Батьківщина залишається в твоєму серці назавжди. Можна погоджуватися з діями влади, але не забувати, що головним замовником є не президент, а ти сам! Президент піде з посади, поїде на Кариби витрачати «зароблені» гроші, а ти так і залишишся громадянином своєї країни, і твоє життя буде залежати від того, наскільки якісно цей президент і його бояри керували твоєю країною.

Але ми відволіклися.

На другому етапі починаєш помічати, що і спілкування з українцями відрізняється. З ними не треба вдавати з себе суперрозумника, не потрібно вдаваного пафосу. Простота в спілкуванні – тут головне. Це добре помітно в спілкуванні з продавцями. Існує деяке навіть панібратство, коли продавці сприймають тебе як сусіда, а значить як свого, рідного. До речі, стосунки з сусідами – це окрема тема. Ходити один до одного в гості, обмінюватися приготованими смаколиками – це норма для гостинних українців.

Але важливо не забувати, що існують і свої кола. Є далеке коло – знайомі, з якими українці доброзичливі, люблять поспілкуватися і поговорити, але є й найближче оточення – воно невелике. Українці взагалі люблять спілкуватися в маленьких групах. І щоб потрапити в це коло, потрібно постаратися.

Спілкуючись з українцями, помічаєш і те, що вони емоційніші, ніж росіяни, особливо центральної Росії. Для них характерний розподіл світу на «чорне» і «біле». Звідси, напевно, і пішли вислови, які стали дуже популярними останнім часом серед українців, – «зрада» і «перемога».

Те, що відрізняє українців, так це вміння з гумором ставитися до своїх невдач або взагалі до чогось поганого. Україна переживає зараз не найлегші часи в своїй історії, але продовжує сприймати те, що відбувається як необхідний етап дорослішання. Це викликає повагу.

Але, як і будь-який народ, українці не обділені комплексами. Головний з них – це відомий комплекс «молодшого» брата. Я бачу тенденцію щодо його подолання, але це тривалий процес, і росіянам, навіть якщо вони хочуть щось порадити українцям з кращих своїх міркувань, це потрібно враховувати. Українці завжди були народом волелюбним, а останні події лише зміцнили це внутрішнє відчуття, тому давайте поради українцям, тільки якщо вони вас про це попросять.

Я часто бачила, як поводять себе експерти, що приїжджають з Росії, як вони починають вчити українців жити. Чесно, навіть мені, людині, що народилася в Росії, це здавалося дивним і безглуздим. Чому? Тому що давати поради, як треба робити, можна лише тоді, коли розумієш особливості українського життя, а не тоді, коли оцінюєш українців через призму власної, російської дійсності. Не забувайте, що у нас відрізняється не тільки сьогодення, а й минуле, тому думати, що і майбутнє може бути побудоване на тих же принципах, що і в Росії, наприклад, абсолютно не логічно.

Думаю, це і є однією з причин, чому іноземцям, які приїхали в Україну, щоб допомогти безболісно подолати їй цей перехідний період, не так легко працювати з українцями. Ними не враховується також ще одна важлива деталь. Українці – народ молодий. Самовизначення себе як незалежного народу відбулося зовсім нещодавно в історичному масштабі, тому очікувати від них відмови від своєї, уже звичної за тривалий час, зони комфорту було б дивно.

Виражається це в тому, що українці не завжди хочуть брати відповідальність у свої руки, а готові перекласти її на інших. Я стикалася з цим не раз. Начебто все, домовилися, що працюємо разом, а потім раз, і починають виникати всілякі відмазки, типу ще не час, а давай ти зробиш ось це і це, а там подивимося...

Як мені одного разу зізнався один українець: «Все одно нам доведеться винаходити свій «велосипед!». Мабуть, так, чекати, що європейці або ще хтось запропонує рецепт, який підійде саме для України, все ж безглуздо.

Українці, так чи інакше, повинні будуть винайти свій власний «велосипед», той, який буде ідеально пасувати для українських доріг, той, на якому буде комфортно їхати саме українцям, а не європейцям або росіянам. Але це моя приватна думка.

Якщо говорити про українську політику, то її навіть порівняти не можна з російською. Тут працюють зовсім інші принципи, які й самі українці не завжди розуміють до кінця. Тут однозначно більше свободи, оскільки немає такої вертикалі влади, але при цьому один пов'язаний з іншим, і це теж є причиною, чому зміни відбуваються не так швидко, як хотілося б українцям.

Українці відрізняються набагато більшою емпатією. Виражається це в дуже розвинених горизонтальних зв'язках. Тут всі один одного знають. Новини поширюються миттєво, тому навіть бізнесмени орієнтуються більше на сарафанне радіо, ніж на якісь особливі технології залучення аудиторії.

Думають українці насамперед серцем, а не головою, тому іноді здається, що відбувається щось нераціональне, хоча насправді є логіка. Але інша. Я ще в ній розбираюся.

Наступний етап для емігранта – це трансформація. На цьому рівні людина вже припиняє бути стороннім спостерігачем українського життя і поступово стає його частиною, починаючи сприймати навколишній світ через призму себе як елемента українського суспільства. Це крутий період, оскільки починаєш помічати, як ти сам змінюєшся. Але цей стан і небезпечний. У цей період у людини створюється ілюзія, що вона – вже українець, а тому має такі ж права, що не зовсім правильно. Поясню. Пам'ятаєте, я написала вище про далеке і ближнє коло спілкування? Так ось, на цьому етапі до тебе, нехай і ставляться добре і доброзичливо, але ти ще не в ближньому колі. Про це не треба забувати. Ти станеш своїм, коли українці цього захочуть, а не навпаки.

Не випадково в середовищі емігрантів з Росії прийнято не лізти зі своїми порадами в українську політику. Особисто я не лізу в ці нетрі не тому, що мене там «поб'ють», а тому, що я знаю, що українці і самі все знають. Вибачте за тавтологію. Сенс тоді їм заважати?

Ну, і четвертий етап занурення в українське мислення – це стати українцем. Але до цього я тільки йду, тому не можу поки розповісти, що відбувається в цей момент з людиною.

У будь-якому випадку, українці – народ цікавий. Розуміння, як вони мислять, допомагає інакше поглянути не тільки на політику Росії щодо України, а й навчитися сприймати світ не так, як ти сам. Це корисне заняття, знаєте, особливо, якщо враховувати розвиток тренду на глобалізацію.

Якщо у вас залишилися питання – добре, значить, ви теж зацікавилися тим, які ж українці насправді.

Оригінал матеріалу - на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG