Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 16:12

«Там головне всім говорити – я за «ДНР», тут – «за Україну» – і все. А насправді я не підтримую ні тих, ні тих»

Понад два роки від початку конфлікту на Донбасі, люди починають остаточно вирішувати, де їм залишатися – на окупованій стороні, або на території, яку контролює Україна. А переїхати їм допомагають водії вантажівок, які самі живуть по обидва боки «кордону».

У перевізника Діми (ім'я змінено з міркувань безпеки) – вантажівка-іномарка, робоча конячка, на якій він вивозить меблі та інші особисті речі замовників із окупованого Донецька. Поплескуючи по керму, каже, що хоч і купив потриманий автомобіль, але тьху-тьху, їздить майже без поламок. Радіє, що не прогадав – міг купити три «Газелі», але вони б розсипалися через місяць.​

Один мінус: за правилами, які Україна ввела понад рік тому, вантажівка занадто велика для перетину лінії розмежування. Але Діма знайшов вихід: для вивезення наймає кілька машин в Донецьку і перевантажує їх вже на підконтрольній Україні території.

У чергову поїздку на Донбас ми їдемо з Дімою разом. Водій забирає мене на київській зупинці метро «Харківська», і ми прямуємо спочатку в Маріуполь, куди йому потрібно закинути кілька замовлень, щоб оплатити собі солярку, а потім в Донецьк.

Дімі – 29 років, у нього блакитні очі, він ходить в темному спортивному костюмі «Адідас» і в такому ж темному пуховику. У нього, як у будь-якого водія, багато різних історій. Але його історії особливі – дії в них розгортаються з обох боків лінії розмежування.

«Я сам дивуюся, як люди довіряють мені своє майно»

«Потрібно терміново передати кілька сумок речей і побутової хімії в Донецьк із Києва», – пише одна з учасниць групи у фейсбуці «Донецькі київські». У коментарях до посту їй залишають кілька імен і телефонів. Так я знайшла перевізника Діму. Ми списалися з ним, потім поспілкувалися по телефону, і він досить легко погодився мене взяти в одну з найближчих поїздок на Донбас.

Дімин коник – квартирні перевезення без супроводу господарів. Люди просто дають йому ключі від своїх квартир і список того, що потрібно привезти, і він їде.

Зазвичай його «замовляють» ті, хто або боїться повернутися до Донецька, або кому не можна – наприклад, колишні співробітники правоохоронних органів, податківці, чиї прізвища знаходяться в списках «спецслужб ДНР».

– Вам ось так запросто дають ключі? – запитую його.

– Та я сам дивуюся, як люди довіряють мені своє майно, – відповідає він.

– Я ось, якби так переїжджав, не знаю, чи віддав би ключі від квартири незнайомій людині. Хоча у них виходу немає.

У Дімі за два роки, що він займається переїздами, на рахунку близько 200 ходок і безліч клієнтів, часто досить заможних донеччан, які передають його контакт із рук в руки.

Перший клієнт – житель елітного району в Донецьку. Для нього Діма вивозив цілу фуру антикваріату. «Я навіть боюся уявити, на яку суму», – пишається собою водій.

За ці два роки перевозив все, що можна собі уявити – від простих меблів, дитячих колясок, прасувальних дощок і кондиціонерів до магазинних вивісок, камінів, картин із зображеннями господарів, майна місцевого невеликого футбольного клубу, ікони, мисливські рушниці та навіть автомобіль-амфібію.

«З машиною була ще та історія, – згадує Діма, – Її господар знайшов мене за рекомендацією. Я приїхав до нього, а він мені: «Ти ж розумієш, що Україна не така вже й велика країна, можна знайти кого завгодно. Якщо ти згоден чесно працювати, то будемо працювати». Але все закінчилося добре – машину я доставив».

– А вантаж 200 пропонували? – цікавлюся.

– Так, пропонували. За дві тисячі доларів до Пітера. Але я не вожу – запах залишається в машині, – незворушно відповідає Діма.

Бувало, перевезення зривалося. Приїхав Діма з вантажниками до одного клієнта додому в Донецьку, щоб оцінити роботу – а там ручка на дверях зірвана, замок розбитий. Пробували відкрити, але так і не змогли потрапити до квартири.

«Людина, по-моєму, попрощалася з речами, – каже перевізник. – Йому сюди заїхати не можна, а ми якщо без нього будемо виламувати двері, то хтось викличе поліцію. Сусіди кажуть, що це «ДНР» приходила, тому що комунальні не сплачували довго. Тільки я не думаю – якби офіційно приходили, то викликали б МНС і в будь-якому разі відкрили би двері. А двері дорогі, хороші».

Цього разу буде вивозити свого старого клієнта – почав працювати з ним ще півтора роки тому. Тоді фурою вивозив італійські та американські меблі з новенького будинку в Донецьку. А сьогодні від цього будинку залишилася тільки коробка, куди поставили дешеві вікна, щоб будівля не розвалилася. Господарі вирішили вивезти все «під нуль» – аж до міжкімнатних дверей, вікон й вимикачів, щоб встановити це в своєму новому будинку під Києвом.

Залишився ще сад, за яким доглядають за гроші. «Колись же все закінчиться. Хоч якось продати», – міркує Діма.

Перевалочний пункт у Дмитрівці

Перевалочний пункт у Дмитрівці

Гра у «чи перевірять на блокпосту документи»

Весь день в дорозі граємо в гру «чи перевірять на блокпосту документи». Ще півроку тому, каже перевізник, його машину оглядали ретельно на кожному кроці. Якось, згадує, «Правий сектор» перевіряв навіть фотографії на телефоні. «А ти що, був на матчі «Динамо-Київ»-«Дніпро»? А чи ти сидів на стороні вболівальників «Динамо-Київ?» – розпитували Діму. Останнім часом на блокпостах йому дедалі частіше просто махають рукою – «проїжджайте».

«До смішного було», – каже перевізник і розповідає історію, як підвозив із контрольно-пропускного пункту працівників спецслужби. Хлопці були в цивільній формі, сумки зі зброєю закинули в кузов. Їдуть і чекають на блокпост – «поприколюватися». «А я їм кажу – якщо зупинять взагалі, – посміхається Діма. – На першому блокпосту військовослужбовець навіть не встав із лави – спека, махнув «проїдьте» і все. На другому посту, вже на під’їзді до Дніпра – те саме. Так і довіз СБУ до центру міста. Вони отетеріли. Адже я ось так міг би спокійно якихось терористів провезти».

Полтаву проїхали, Дніпропетровськ, взяли курс до Волновахи. Стемніло. Їдемо і виглядаємо наш поворот, об’їжджаємо зайців, які кидаються під колеса.

Раптом із темряви вимальовуються троє людей у формі і махають руками, мовляв, зупиніться. Діма захвилювався, загальмував – раптом зі зброєю.

– Підвезіть до Ольгінки, а? – один із військовослужбовців відкриває двері в кабіну і дихає на нас перегаром.

– Так нам на поворот до Волновахи, – намагається м’яко відшити «аватарів» Діма.

– Слухай, ну підвези. Ми військові, можу квиток свій показати, – просить військовослужбовець і дістає гаманець, розгортає документ. – Грошей дамо.

Діма здається. Вояки радісно упаковуються один на одного поруч зі мною, в кабіні. Перевізник в кузов їх не пустив – мало що буває.

– На завданні були? – намагаюся заговорити з хлопцями.

– Ага, спецзавдання, – зареготали вони, щасливі від того, що їдуть.

Поворот ми свій проїхали, через пару сотень метрів – блокпост. Зупиняємося, хлопці висипаються на вулицю, радісно вітають побратима на чергуванні. На розвороті вже бачимо, як «аватари» стоять по стійці смирно, а нацгвардієць із блокпоста вичитує їх, мабуть, за перегар.

Документи до Маріуполя жодного разу не перевірили. У місто ми заїхали десь о п’ятій ранку. Ледве знайшли місце переночувати в якомусь пансіонаті, де раптом виявилася військова база. Однак, хлопці в формі і при автоматах, які чергували в холі, спокійно пропустили нас. Я розбудила адміністратора, зняла найдешевший номер. Діма залишився спати в машині.

«Там головне всім говорити – я за «ДНР», тут – «за Україну»

З раннього ранку мотаємося по Маріуполю – Діма розвозить замовлення і робить останні покупки батькам. Їм під 70 років і вони відмовляються їхати з Донецька, хоча їм стало важко навіть до магазину сходити. Женя думає найняти когось, щоб допомагали людям похилого віку, поки його немає в місті.

Діма купив продукти для батьків у Маріуполі

Діма купив продукти для батьків у Маріуполі

Дімин тато дзвонить кілька разів на день.

– Привіт, тату. Так, виїхав, їду вже, – каже син терпляче і з турботою. – Змішувач купив, труси купив, шкарпетки куплю ще – не знайшов. У Києві такі ж ціни, як і у нас. У Маріуполі все дешевше ... До речі, я вам пропуск зробив – тобі і мамі, щоб пенсію давали. Ну давай.

– Планшет буде скоро вже, не переживай, – продовжує він. – З наступної поїздки. Окуляри – я тебе до офтальмолога зводжу, він перевірить і теж привезу тоді ... А що там, не стріляють? Було голосно, так? Вікна повідкривалися самі? Так може це хтось залізти хотів? Зрозуміло ...

Заїжджаємо в гіпермаркет. Діма затарюється ручками, миючими засобами, їжею, одягом – два величезних пакети. Потім в аптеку за ліками, яких немає в Донецьку або занадто дорого.

Крім батьків, на території, нині підконтрольній угрупованню «ДНР», у Діми залишилися друзі. Багато з них за Україну – залишились, бо хтось будинок тільки побудував, хтось любить Донецьк і не хоче їхати. Тільки один пішов в «ополчення» – Сашка. Помер від виразки. Діма каже, що в Донецьку багато хто підтримує Україну, і йому прикро, що цього не бачить офіційна українська влада. Йому самому часто доводиться чути закиди у свій бік на КПВВ із української сторони, що, мовляв, «ти ж прапором там махав, тепер мучся». І ще додають: «Їдьте в свою Росію, чого ви до Києва їдете».

Між Донецьком і Києвом Діма живе вже два роки. Тиждень проводить там, із батьками і друзями, тиждень – із цивільною дружиною Наталею та новими друзями тут.

– Ви їздите туди-сюди. Як це в голові поєднується?

– Ну там, розумієте, доводиться грати. Там головне всім говорити – я за «ДНР», тут – «за Україну» – і все. А насправді я не підтримую ні тих, ні тих. Я не можу сказати, що я не люблю Росію. Але я в Україні живу. І мені ця ситуація не подобається. Найсмішніше, я не думаю, що ми Європі потрібні. Але я тільки «за», я міг би собі купити «Мерседес» за 3 тисячі доларів.

Перед виїздом до Донецька Діма залишає своє авто, та забирає тільки речі для рідних

Перед виїздом до Донецька Діма залишає своє авто, та забирає тільки речі для рідних

«Якщо нахабно будеш себе вести, тебе запам’ятають»

Дмитрівка під Волновахою – майже кінцевий пункт нашої спільної подорожі. Там Діма залишає свою вантажівку на СТО, викликає таксиста і їде до КПВВ Новотроїцьке за 200 гривень. Бере зі собою тільки пакети з покупками для батьків. Пункт пропуску він проходить пішки, на тому боці його зустрічають друзі на машині.

У тій же Дмитрівці ми зустрічаємося через тиждень. Він – відпочив і задоволений після рідної домівки. Я – втомлена від дороги зі зруйнованої бойовими діями Мар’їнки.

– Ну що, як у вас? – питаю замість вітання Діму.

– Позавчора від нас чимось важким стрельнули.

– Так, а нам прилетіло.

На базі речі перевантажують

На базі речі перевантажують

Ще дві години перевізник стежить за тим, як двоє вантажників, яких він знайшов похапцем у Волновасі – рудий веселун і темноволосий серйозний, обидва напідпитку або з похмілля – перевантажують речі з двох мінівенів до його вантажівки. Частину речей виставили на асфальт – розсортували на купки. Речей виявилося більше, ніж планувалося, і Діма ламає голову, як все вмістити. Вирішує залишити частину нетермінового вантажу на складі, а частину відправити другою машиною. Але все одно вантажівка під зав’язку. Велику плюшеву механічну собаку я везу на колінах.

Діма спостерігає, щоб вантажники запаковували речі в авто дуже ретельно

Діма спостерігає, щоб вантажники запаковували речі в авто дуже ретельно

Виїхали ми майже під вечір, набагато пізніше, ніж планували. Затрималися ще вранці – на блокпосту угруповання «ДНР». Довелося показувати всі документи, вивантажувати частину машини.

Із введенням паспортної перевірки з реєстрацією на виїзді з території, підконтрольній «ДНР», можна в черзі і добу простояти.

– Хоча це ще пощастило. Зараз на виїзді з «ДНР» черги – паспорти почали реєструвати. А Україна культурно себе цього разу повела. Але з цим ніколи не вгадаєш. Є такі, що гроші беруть відразу. А є й ті, що розуміють і можуть навіть машину не дивитися. Особливо, якщо хтось квіти передає в горщиках. Відкривають машину, кажуть, «а зрозуміло» і закривають. Так я вперед і не лізу. Постою, заїду потихеньку.

– А чому так?

– Не знаю, там все так різко змінюється. Якщо ти нахабно будеш себе вести, тебе запам’ятають і скажуть потім – все, вибач. А так, я чесно в черзі простояв, везу чесний вантаж. Треба перевірити – перевіряйте. Всі шукають цигарки і алкоголь.

– Ви ж так часто возите – не боїтеся, що питання у тих, і в тих виникнуть?

– Я ж нічого протизаконного не роблю. Але є багато водіїв, які якось домовляються і возять що завгодно. Але я ж маю право перевозити речі. Просто багато речей.

– Нервова робота?

– Так, у мене вже сивина з’являється. Я потрапляв у ті моменти, коли стріляють. У Новотроїцькому половина людей розвернулася і поїхала. Ми в черзі стояли. Водій в шоці. Я кажу, стій, зараз всі виїдуть, ми проїдемо. Вже вечоріло, могли не встигнути. І розтяжки знаходили, і міни – все. Але потім я перестав лазити у посадки.

Дорогою до Діми часто дзвонять клієнти – «ну що, везете? коли будете? де забирати?». Перевізник терпляче все пояснює. Дзвонять і нові клієнти – терміново просять вивезти речі. Так завжди відбувається, коли посилюються обстріли.

– Як батьки? – запитую.

– Нормально. Нудьгують. Шкарпетки ледь налізли. Потрібні були, звичайно, більші, але не було ж. Тепер з наступної поїздки – планшет.

Механічній собаці не вистачило місця у кузові

Механічній собаці не вистачило місця у кузові

Ночуємо цього разу десь під Полтавою, на дорозі біля якоїсь заправки, в машині. Він на кермі, я – спершись на гігантську механічну собаку.

Не кожен перевізник може похвалитися такою кількістю клієнтів, як Діма. Але він думає, що ж далі, бо втомився від поїздок. «Відчуття в мене, що закриють «кордон» зовсім», – передрікає перевізник.

Тому зараз серйозно придивляється до бізнесу з перевезень у Києві – хто на ринку, які ціни, яка якість послуг. Для Діми наближається «момент істини» – яку нову машину купити. Або вантажну, щоб продовжити їздити до Донецька, або вже легковик – для Києва.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG