Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 17:11

Трагедія депортації заважає адептам Кремля відчувати перемогу у війні як безумовне свято – вона перекреслює весь пафос

Рубрика «Точка зору»

Зараз багато хто напише: «Я знав, що Джамала переможе». Так ось – я цього не знав. Просто сподівався. І до самісінького кінця голосування думав, що головна інтрига в тому, чи втримає Україна друге місце.

І справа ж не в якості пісні та номеру – просто «Євробачення» надто вже складний формат. Різні країни, різні аудиторії, різні уявлення про те, що таке «євроформат», різні ситуативні переваги. Колись бере гору етніка, колись – фріковість, колись – сильний вокал. Вгадати, що буде в тренді цього конкретного року – дуже і дуже складно. Тому я і не належу до тих, хто «завжди знав, що Джамала переможе». Просто сподівався.

42 країни. Голоси від кожної віддає як професійне журі, так і звичайні глядачі. Аудиторія у шістсот мільйонів людей. Цілий виток амбіцій, інтересів, фінансових потоків, репутаційних історій. Формула з тисячами змінних.

І тим кумедніше читати тих, хто пояснює перемогу Джамали інтригами світового закулісся. Тих, хто вірить, що жодної складної системи не існує, а результат голосування визначається з чиєїсь злої волі. Тих, хто вважає, що перемога Джамали – справа рук західних політиків, які вирішили «насолити Москві».

Найцікавіше, що всі ці заяви – лише сеанси самовикриття. По суті, ми присутні на сповіді, коли люди розповідають нам про те, як влаштований, на їхню думку, світ і що в цьому світі вони вважають припустимим. Якби вони самі організовували конкурс, то обов'язково б передбачили можливість класти персональну гирьку на ту чи ту шальку терезів. А оскільки вони звикли міряти світ по собі, то навіть не сумніваються, що в організаторів конкурсу є можливість «ручного налаштування підсумків».

Але цього року їхня реакція на підсумки конкурсу буде особливо жорсткою. Не просто тому, що це Україна. А тому, що це ще Джамала. Яка, до того ж, співає про ту саму подію, яка руйнує головну «духовну скрепу» Росії – Міф про Велику Вітчизняну.

У рамках цього міфу депортація кримських татар була «покаранням за колабораціонізм». І більшість текстів, які пишуть у Росії про цю подію, присвячені не трагедії народу і не темі «вкраденої батьківщини». Навпаки, навіть через сім десятиліть День депортації подається як день каяття. Але не каяття перед кримськими татарами, а як день каяття для кримських татар.

Загальна інтонація проста: депортація, звісно, злочин, але, мовляв, «самі винні». Тому що боролися не тільки в Червоній армії, але ще й на боці вермахту. І якщо кримські татари будуть ретельно каятися, то ми, так і бути, їм пробачимо і, можливо, навіть поспівчуваємо.

І така ось вибіркова пам'ять існує лише для кримських татар. Тому що ніхто в Росії під час покладання квітів до Вічного вогню не каже, що треба пам'ятати не тільки про подвиги російських солдатів, але ще і про Андрія Власова і РВА, про 15-й козачий кавалерійський корпус СС і 29-ту гренадерську дивізію. Більш того, всі народи Союзу сприймаються винятково як переможці, і лише кримським татарам за доступ до цього свята пропонується пройти фейс-контроль через привселюдне покаяння.

Кримські татари стали єдиним винятком з радянського міфу про війну. Щодо інших народів діє негласний принцип: подвиг і героїзм оголошуються колективною нормою, а зрада і колабораціонізм – індивідуальними відхиленнями. А щодо кримських татар вийшло все навпаки: їхні герої оголошуються винятками з правила, а правилом оголошуються ті, хто воював на боці вермахту.

Ба більше – рефреном звучить теза про те, що «відсоток зрадників» серед кримських татар виявився вищим, ніж у інших народів. Але всі, хто в Росії порівнює чисельність росіян і кримських татар, які воювали по різні лінії фронту, забувають одну просту річ: колабораціонізм можливий лише на окупованій території. У Томську чи Владивостоці не могло бути ні поліцаїв, ні добровольчих охоронних батальйонів – німці туди не дійшли, а, отже, місцеве населення не стояло перед таким вибором. Тому любителі вираховувати «коефіцієнт зради» повинні брати за основу чисельність населення, що жило на території, окупованій вермахтом. А це вже дасть зовсім інші пропорції.

Та доводити все це прихильникам «русского міра» абсолютно безглуздо. Тому що саме трагедія депортації заважає адептам Кремля відчувати перемогу у війні як безумовне свято. Тому що саме вона перекреслює весь пафос: виходить, що звільнення півострова від німців не стало торжеством справедливості. Що за звільненням послідувала трагедія. Що Добро, здолавши Зло, саме вчинило злочин. І або треба визнати, що це було не зовсім «Добро», або заявити, що воно зробило не цілком лихий учинок. А другий варіант звучить простіше і привабливіше.

Тому що тоді не треба буде ні перед ким вибачатися. Не треба буде піддавати сумнівам релігійну у своїй простоті хронологію подій. Не доведеться рефлексувати на тему мудрості командування і партійного керівництва. Не посунеться з-під ніг той ґрунт, стоячи на якому, «радянська людина» вважає за краще дивитися на минуле, сьогодення і майбутнє.

А Джамала співає саме про трагедію. Про вкрадену батьківщину. Про злочин, за який ніхто не покаявся. Вона співає про все те, про що в сучасній Росії прийнято мовчати. Причому робить це під українським прапором, нагадуючи всьому світові про те, кому насправді належить півострів.

Непростима чесність, погодьтеся.

Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG