Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 23:57

Хоча законодавство України передбачає право на освіту для всіх, у реальності більшість старих будівель не пристосовані для людей на візку

Анна Якутенко

(Примітка редактора: Ця стаття є частиною спецпроекту «Журналістика толерантності», створеного Kyiv Post та пов’язаною з ним неприбутковою організацією The Media Development Foundation. Проект висвітлює проблеми та виклики, з якими доводиться стикатися представникам сексуальних, національних та інших меншин в Україні. Це стало можливим за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та громадської організації Internews. Зміст матеріалів необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та «Інтерньюз»)

Щоб дістатися до аудиторії на третьому поверсі, мама Марії Докійчук, 19-річної студентки Києво-Могилянської академії, має тягнути візок угору майже 60 сходинками.

У старій радянській будівлі немає жодного ліфту, пандусу чи підйомника для людей на візку. Тому, аби її донька отримала освіту, Наталя Докійчук має супроводжувати свою Марію – паралізовану нижче пояса з народження. Разом вони долають важкий підйом як мінімум п’ять разів на тиждень.

Із майже 2 тисяч студентів Києво-Могилянської академії лише двоє користуються візком. Для них і для всіх майбутніх студентів з інвалідністю родина Докійчуків та викладачі закладу намагаються зібрати 115 тисяч американських доларів, аби встановити підйомник у чотирьох будівлях академії.

Історія Докійчуків не поодинока.

Хоча українське законодавство передбачає право на освіту для всіх, у реальності більшість радянських будівель не пристосовані для людей на візку. Бракує ліфтів, пандусів та спеціальних туалетів, якими може користуватися людина на візку.

«Навіть у Києві лише кілька університетів повністю забезпечують доступ до освіти», – розповідає Валерій Сушкевич, уповноважений президента України з прав людей з інвалідністю. За його словами, бувають випадки, коли адміністрація вищого навчального закладу відмовляє людям через інвалідність, хоча це суперечить антидискримінаційному законодавству.

Але Юлія Сачук, голова громадської організації «Генерація успішної дії», яка захищає права осіб з порушенням зору, пояснює, що в таких випадках важко довести, що людині відмовили саме через інвалідність.

Сачук жаліється, що лише декілька університетів України пропонують заняття з перекладом мовою жестів та підручники шрифтом Брайля.

«Офіційно, ніякої дискримінації і обмежень не існує, – зазначає Сачук, – Але є непряма дискримінація, тому що умови однакові не для всіх».

У школах ще гірше

Сачук говорить, що хоча умови у вищих навчальних закладах для людей з інвалідністю далекі від ідеалу, ситуація у школах та дитячих садках навіть гірша.

Із 167 тисяч дітей з інвалідністю, лише трохи більше від 62 тисяч навчаються у спеціалізованих школах-інтернатах, реабілітаційних центрах та інклюзивних класах. Більшість навчають дома батьки або вчителі, які до них навідуються.

Сачук зауважує, що спеціалізовані школи для людей з інвалідністю зазвичай надають неякісну освіту.

«Більшість вчителів – це люди середнього віку, виховані Радянським Союзом, – говорить Сачук, – Вони говорять дітям, що вони каліки».

Оскільки держава не в змозі забезпечити якісну освіту для дітей з інвалідністю, деякі батьки обирають приватні навчальні заклади – звісно, якщо можуть це собі дозволити.

Олена Колесник, мама 8-річної Олександри, думає над тим, аби відправити дочку до районної приватної школи. Олександра – незряча. Поки що дівчинка навчається у спеціалізованій школі-інтернаті у Києві. Але її мама не задоволена школою, тому що вона ізолює її дочку від суспільства.

Сачук говорить, що багато дітей з інвалідністю не можуть потрапити на навчання у звичайні школи та дитячі садки.

Колесник погоджується, додаючи, що районний садок відмовився брати на навчання її Олександру, коли їй було чотири роки, тому що у них не було спеціально навченого персоналу, аби доглядати за дівчинкою. А мама студентки Марії, Наталя Докійчук, говорить, що їй довелося переконувати директора школи, що її донька, яка користується візком, «не буде створювати проблем».

Прийняття соціумом

Сушкевич говорить, що багато батьків протистоять тому, щоб у класі з їхніми дітьми навчалася дитина з інвалідністю. Згідно з опитуванням, яке проводив у 2015 році Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), тільки 13 відсотків батьків готові прийняти дітей з інвалідністю як членів родини або близьких друзів.

Крім того, діти з інвалідністю часто страждають від булінгу та ізоляції.

Покращуючи ситуацію

Проте, ситуація з освітою для дітей з інвалідністю дещо покращується, говорить Сушкевич.

Згідно з даними Київської міської ради, у Києві 18 шкіл мають інклюзивні класи. Крім того, Сушкевич очікує позитивних змін від нового міністра освіти Лілії Гриневич, яка працювала над покращенням закону про дошкільну інклюзивну освіту у 2013 році.

Деякі педагогічні ВНЗ запровадили обов’язкові курси, які готують викладачів до навчання дітей з інвалідністю в інклюзивних класах. Наприклад, Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова навчає тифлопедагогіці, тобто готує викладачів для роботи з незрячими учнями, а також має факультет сурдоперекладу. Крім того, в Україні є кілька приватних університетів, які пропонують навчання людям з інвалідністю. Найбільший з них – це Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», який розташований у Києві.

Але Україна має пройти ще довгий шлях до доступної освіти.

«Міністерство освіти не повністю контролює якість інклюзивної освіти, тому процес виходить стихійним і, у багатьох випадках, неефективним», – говорить Сачук.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG