Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 10:14

Костянтинівка – остання залізнична станція, яка приймає пасажирські потяги у напрямку Донецька

Роман Губа

Починати репортажі з потягу чи вокзалу вважається моветоном, але не у випадку з Костянтинівкою. Це – остання залізнична станція, яка приймає пасажирські потяги у напрямку Донецька. Звідси до нього – ще близько шістдесяти кілометрів, але проїхати залізницею їх уже неможливо. Якщо комусь треба в Донецьк, Іловайськ, Харцизьк чи інші окуповані міста, мусить все одно їхати до Костянтинівки. У вагоні усі їдуть поруч – і ті, хто виходять на звільненій території, і ті, хто їдуть в міста, які контролює угруповання «ДНР», і українські військові. Це – своєрідний «Ноїв Ковчег» Донбасу, який об’єднує незалежно від політичних позицій.

«А як дістатися до Донецька, якщо потяг туди не їде?» – питає у своїх попутників у вагоні жінка середнього віку. «Хіба Ви не знаєте, Ви хіба вперше?» – трохи здивовано відповідають їй.

Пасажирка – громадянка Білорусі. Кілька днів тому з Донецька на телефонні дзвінки припинила відповідати її стара матір, тож донька терміново вирушила в дорогу. Про правила перетину лінії розмежування жінка нічого не знає, бо за два роки конфлікту жодного разу не була в Україні.

«Можна хабар дати, може, запустять», – радить їй сивий чоловік. Сам він укотре їде перевірити, в якому стані його покинута квартира. Каже: в цілому, у місті не страшно – якщо не стріляють.

«Тобі куди їхати? Донецьк, Макіївка?» – Костянтинівський таксист виявляється підготовленим: постійно возить сходом закордонних кореспондентів. «Наступного разу телефонуй завчасно», – радить він.

Тобі куди їхати? Донецьк, Макіївка? Можна з оператором, камерою – все, як треба, по грошах домовимось

«Можна з оператором, камерою – все, як треба, по грошах домовимось», – додає водій, усміхаючись майже беззубим ротом. Років йому не більше сорока.

Вводити у репортаж таксистів теж не заведено, але Гріша (так його звати) вже майже досконало засвоїв професію фіксера – тобто помічника журналіста на незнайомій території. Фіксер Гріша особливо любить київський потяг, бо він везе таких очікуваних представників закордонних ЗМІ.

«А, якщо ти до нас, то краще взагалі забудь це місце на мапі, – каже він. – У Костянтинівці робити нема чого».

Зелений

Журналіст газети «Провінція» та громадський активіст Володимир Березін ще з 90-х років боровся за те, щоб місту Артемівськ повернули історичну назву Бахмут. Сам він звідти родом, але живе в Костянтинівці.

Всі місцеві депутати там були в стресі, коли СРСР розпався

«Всі місцеві депутати там були в стресі, коли СРСР розпався. Тоді я висунув таку ініціативу, що треба повернути історичну назву, а вони її з переляку підтримали, – сміється він. – Потім оговтались, переграли все назад, як нічого не було».

Артемівськ зрештою таки став Бахмутом – щоправда, через чверть століття.

Володимир каже, що він за переконаннями «зелений», еко-активіст. В середині 90-х активно займався природоохоронною тематикою, їздив світом, вивчав досвід колег. В нульові виступав проти видобутку сланцевого газу в регіоні. Навесні 2014 року на якийсь час виїжджав із міста, через побоювання за свою безпеку.

Йдемо однією з центральних вулиць. На стінах будинків – кілька мозаїчних панно на космічну тематику. Це – залишки «космічної мрії міста»: колись місцевий завод «Автоскло» виробляв ілюмінатори для повітряно-космічних сил СРСР. Нижче від мозаїк – надпис російською мовою: «СССР – родина». Ще трохи нижче – припис: «Дураков».

​ «Це в нас така війна на стінах і парканах», – каже Володимир. Поруч, біля ліхтаря, височіє невеличка металева ракета. На ній надпис: «Волю Надії». Поруч – український прапор. «Патріотизація» ракети – теж справа рук Березіна.

Чоловік розповідає: довелося прожити багато років без особливої підтримки, пережити вимушене переселення, перш ніж те, що він вважає українським, стало популярним. Хоч і не для всіх.

«Лабутени»

Окрім уламків космічних мрій у Костянтинівці можна побачити статуї левів. Вони – трохи схожі на ті, що стоять у Львові. Але ніхто зі співрозмовників так і не розповів, звідки вони тут з'явились.

​ Костянтинівка – відносно нове місто. Засноване в другій половині 19-го століття, статус міста Костянтинівка отримала лише у 1932 році. Сьогодні воно переживає переродження. Та радянська Костянтинівка, яка робила рубінові зірки для Кремля і на скло для літаків, залишилась хіба що на мозаїках будинків та пам’яті людей старшого віку. Промисловість не витримала ринкової економіки.

Головний герой Костянтинівки 21-го століття – український військовий. Герой і позитивний, і негативний. Навесні 2015 року у Костянтинівці БМД насмерть збила восьмирічну дівчинку. Того ж дня у місті близько ста осіб запалили шини біля гуртожитку, де живуть військові, побили кілька вікон, перекрили вулицю біля місця пригоди й перекинули автомашину ДАІ. У Міноборони пізніше заявили, що водій БМД був напідпитку.

За столиком невеличкої піцерії у Костянтинівці сидять двоє військових середнього віку. Вони голосно сміються: по телевізору показують кліп гурту «Ленінград» про «Лабутени».

«Ви вперше його дивитесь? – запитую дещо здивовано. Пісня – як оригінальна, так і «пом’якшена» її версії – впродовж кількох тижнів трималася у репертуарах радіостанцій, музичних телеканалів, не сходила з соціальних мереж. – Кліпу ж уже місяці чотири, не менше».

«Так? Ми не бачили, – відповідає серед них старший за віком. – Якось не до цього було». Він допиває свій коньяк і разом із товаришем іде геть. На годиннику – близько десятої ранку.

Сфера послуг

Грім посеред ясного неба у Костянтинівці – так тут звучать вибухи. Їх чутно або з полігонів у Дружківці, де проводить навчання українська армія, або зі сторони Донецька, де час від часу активізуються бойові дії. Так, «на око», і не скажеш, звідки лунає. Місцеві ж на такі вибухи взагалі не реагують: вже звикли.

Біля Свято-Стрітенського собору з синіми, як берети десантників, куполами стоїть пам'ятник радянським солдатам, загиблим в Афганістані. Чи то через авторський задум, чи з якихось інших причин скульптура жінки, яка в жалобі, пофарбована так, наче вона висить у повітрі.

​ Світлана народилась та виросла в Костянтинівці. Якийсь час жила з батьком в Донецьку. Тепер знову повернулася у рідне місто. Працювати їздить у Краматорськ.

«Тільки тато мій лишився в Донецьку. У нього хороша посада, не хоче її полишати», – розповідає вона.

Чоловік Світлани нелегально працює в Росії. На її думку, така робота – єдина можливість заробляти так, щоб вистачало на сімейне життя.

«Тут мова не про політику, а про виживання. У нього є свої політичні погляди, а там він працює на будівництві. Треба якось годувати дитину», – каже жінка.

Одна з її мрій – відвідати Західну Україну. Але чоловіка на це поки що вмовити не вдається. «Він дуже не любить «западенців», так він їх називає», – розповідає Світлана.

Під час цієї розмови ми п’ємо львівську каву та їмо шоколад. Таке у Костянтинівці придбати зовсім нескладно.

Переселенці

Костянтинівку звільнили від проросійських сепаратистів у липні 2014 року: місто пробуло в окупації більше, ніж два місяці. Зараз Костянтинівка – прихисток для переселенців, тобто тих, чиї міста поки що звільнити не вдалося.

Наталія Шевченко переїхала з Макіївки. Там вона залишила квартиру, а у Донецьку – роботу. У Костянтинівку переїхала разом із дитиною.

Наталія праворуч. Фото з особистого архіву

Наталія праворуч. Фото з особистого архіву

Зараз Наталія працює у благодійному фонді, який допомагає переселенцям у вирішенні юридичних питань. Додому вертатися поки що не планує.

Мені тепер назад у Донецьк не можна – я там у «чорних списках»

«Мені тепер назад у Донецьк не можна – я там у «чорних списках». Але не дуже й хочеться», – розповідає вона.

У вільний час жінка займається волонтерством. Один із проектів Наталі та її однодумців – «Недільний автобус»: час від часу переселенці безкоштовно подорожують Донецькою областю. Так вони можуть більше дізнатися про свій регіон.

Галина – переселенка з Дебальцева. У Костянтинівку вона переїхала минулого року. Розповідає, що залишалася вдома до останнього – доки не стало вже зовсім тяжко. Зрештою, близький друг запропонував їй пожити у нього. Тепер він – її чоловік. Його родина допомогла Галині знайти в місті роботу.

«Я їхала сюди не через політичні погляди, а для того, щоб убезпечити себе. Обстріли мого міста були з усіх сторін, я б там не вижила», – каже жінка.

Таких, як Наталія та Галина, у місті, за різними даними, близько 60 тисяч. Приблизно стільки ж жителів було в Костянтинівці до війни.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG