Чому Україні потрібна приватизація, і чому вона досі не доведена до кінця? Про це пише колишній український міністр Айварас Абромавичус. Чи маніпулює Київ міжнародним законодавством, забуваючи про справжніх жертв конфлікту на Донбасі? А це вже журнал Foreign Policy дивиться за лаштунки нещодавнього обміну в’язнями України з Росією. І в чому секрет популярності Путіна? Це запитує керівник програм у московському Центрі Карнеґі, і дає відповідь: бо більшість росіян його підтримує.
Колишній міністр економіки і торгівлі в українському уряді Айварас Абромавичус вважає, що державні підприємства залишаються Ахіллесовою п’ятою української економіки. Про це колишній урядовець, який пішов зі своєї посади через незгоду з керівництвом України, розповідає на сторінках аналітичного видання Атлантичної ради, американської дослідницької організації, що займається питаннями закордонної політики.
На думку Айвараса Абромавичуса, існування державних підприємств є джерелом політичної корупції, кумівства та таємних домовленостей. Щоб розірвати це порочне коло, він пропонує приватизувати ці компанії. А їх небагато немало, на папері – 3350, із них справді працюючих – 1824. Більшість з них збиткові. У 2014 році найбільші 100 компаній з цього списку мали спільні збитки на суму понад чотири мільярди доларів. Але вже наступного року збитки державних компаній різко скоротилися – до приблизно 750 мільйонів доларів. Чому? Тому що «Нафтогаз» покращив своє фінансове становище, а решта компаній стали вести справи більш прозоро.
Але процес приватизації далі затягується з низки причин. Одна з них – юридична, відсутній процес, який би був прозорим, чесним та конкурентним. Відповідне законодавство не було ухвалено навіть у першому читанні попри 16 спроб. Ухвалення закону блокували олігархи, а потім була урядова криза. Серед інших причини – Державний фонд з приватизації не має коштів для того, щоб найняти фахівців, які б підготувати великі компанії до продажу, а його понад 2 тисячі працівників не мають відповідної кваліфікації.
Найгірше, на думку колишнього урядовця, є те, що важливі рішення у цій галузі так і не були ухвалені. Він пропонує план, як це зробити зараз, але побоюється, що і політичної волі для цього немає досі. В цій ситуації, на його думку, єдиним способом підштовхнути Київ до рішучіших дій, був би тиск з боку Міжнародного валютного фонду. «Так воно є в Україні, що найкращі речі відбуваються лише тоді, коли їй підштовхують з-закордону», – вважає Айварас Абромавичус.
Aivaras Abromavicius: Моя перша подача для @AtlanticCouncil
Про інший аспект української політики розмірковує Ісаак Вебб, аспірант Стенфордського університету на сторінках журналу Foreign policy. Його зацікавив обмін, який нещодавно відбувся між Україною і Росією, в результаті якого додому повернулася захоплена на Донбасі українська льотчиця Надія Савченко, а до Росії поїхали двоє росіян, Олександр Александров та Євген Єрофеєв. Їх так само захопили на Донбасі і судили за звинуваченням у тероризмі в Україні.
«Ці процеси над військовослужбовцями мають значне юридичне значення, бо це вперше з часів Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі в 1946 році, який-небудь суд – внутрішній або міжнародний – засудив відповідачів за «злочин агресії», – пише майбутній науковець на сторінках американського видання. На його думку, цей процес свідчить про те, що український уряд «спритно інструменталізував внутрішнє та міжнародне права в своїх політичних цілях».
Він вважає, що посади російських офіцерів були надто низькими, щоб вони могли відповідати за акт міжнародної агресії, а процес був занадто політизованим. Аспірант Стенфордського університету також зауважує непослідовність у діях Києва, адже він представляє себе жертвою російської агресії, і одночасно не називає війну війною. Ісаак Вебб при цьому говорить, що Київ зосереджується на злочинах агресії проти України і порушення її суверенітету, але значною мірою ігнорує міжнародне право, не переслідуючи за воєнні злочини, що були скоєні проукраїнськими і сепаратистськими силами.
Linda Kinstler: політика за обміном полонених
Керівник програми «Російська внутрішня політика та політичні інститути» московського Центру Карнегі Андрій Колесников розмірковує про таємниці виживання Володимира Путіна. На сторінках «Проекту синдикату» він розповідає, що рейтинг Путіна суттєво піднявся після анексії Криму, який росіяни розглядають як частину своєї імперії. Тож режиму вдалося повернути росіянам відчуття статусу «великої держави». Росіяни швидко призвичаїлися і до санкцій та антисанкцій, заради збереження свого бажаного статусу, вважає Колесников.
А Путіну вдається втримувати баланс сил серед еліт таким чином, щоб люди, які справді прагнуть змін, виглядали як антипутінські інтригани. Дискусія про «зрадників» нині займає уми росіян, поки влада готується до вересневих парламентських виборів. На думку Колесникова, влада далі є стабільною, і не виглядає, щоб їй щось загрожувало, принаймні до президентських виборів 2018 року.
Stephen Sestanovich : Чому росіяни підтримують Путіна? Інтригуюча відповідь: бо більшість з них його підтримують.
