Українській дипломатії бракує кадрів і грошей – Веселовський

Якщо дипломатичну службу не реформували в розпал агресії Росії на Донбасі два роки тому, коли потреба була найгостріша, то навряд чи слід чекати її швидкої та успішної реформи зараз. Таким сумним прогнозом ділиться ветеран української дипломатії, колишній заступник міністра закордонних справ України та постійний представник України в ЄС Андрій Веселовський. На його думку, професійні, віддані своїй справі, дипломати є, швидше, винятком в українській дипломатії, ніж правилом, бо відбір, особливо в часи президентства Віктора Януковича, здійснювався не за цими критеріями.

– Минуло два роки з початку російської гібридної війни проти України, в якій Україні були потрібні всі можливі дипломатичні ресурси для того, щоб довести, що йдеться саме про агресію, а не про внутрішній конфлікт, проте докорінних змін у дипломатичному корпусі, який би мав виконувати це завдання, ми досі не побачили, чому?

– Очевидно, є певна недооцінка значення дипломатичної служби в цілому і ролі посла в закордонній державі. Можливо, ті, хто вирішують ці питання, з цим не погодяться.

– Ми знаємо про те, що Україна, як і балтійські країни, відновлювала свою дипломатичну службу. Цей процес у балтійських країнах відбувався набагато швидше, бо вони фактично відмовилися від послуг радянських дипломатів, а брали на роботу молодих людей і тих, які жили за кордоном. Так, наприклад, дипломатичну службу Естонії очолив наш колишній колега з Радіо Свобода, який потім вже став президентом країни, Томас Генрік Ілвес. Чому це було неможливо в українських умовах?

– Цього не сталося, тому що цього статися не могло з тієї простої причини, що Україна була повністю радянською державою. Українське суспільство було значною мірою на багато-багато відсотків радянським суспільством. Естонське суспільство таким не було. Воно було на незначну частину радянським. Цьому сприяв як національний, етнічний склад, мовна окремішність, і значно менший стаж життя в радянській системі і в системі Російської імперії. Це теж має значення. Бо одне є продовженням другого.

Тому проблеми, які стояли перед українським суспільством, все ще стоять у багато разів складніші, і, я б сказав, системніші, ніж перед, наприклад, естонським.

– Якщо подивитися на дипломатичну службу зараз, її час від часу потрясають якісь скандали. Щойно змушені були в міністерстві звільнити посла у Словаччині, але таких послів залишається ще дуже і дуже багато. І одночасно працюють люди, чиїй енергії можна лише позаздрити. Це – посол України в Австрії Олександр Щерба, посол в Німеччині Андрій Мельник. Хто в цій системі – виняток? Вони чи ті посли, яких треба позбавлятися?

– Ми почали з того, що довго не призначають і мало призначають. З Мельником вийшло швидше, а з Щербою не вийшло дуже швидко. Ось зараз Дмитро Кулеба їде в Раду Європи. Таких людей в системі урядування Януковича давили, вичищали і викидали. Залишилось їх небагато. Вижили вони майже випадково. У нас мало таких людей – це перше. Друге – кожну таку людину відриваємо звідси, з центрального апарату, і, відповідно, позбавляємося її тут, їх же мало і в Україні. Їх не тільки мало в Міністерстві закордонних справ, їх мало в Україні. Отже, це – щоразу виклик.

Відправити Щербу туди – це значить позбавитися Щерби тут. Тільки Дмитро Кулеба скільки хорошого, вдалого, розумного зробив тут, в українській дипломатії, вдома. Тепер його тут не буде. Це серйозний виклик всьому українському суспільству, і Ви це бачите і в інших галузях, у будь-якій сфері.

– Якщо не вистачає добрих кадрів, то в такій країні, як 40-мільйонна Україна, ці кадри десь мусять бути. Чому вони не приходять на державну службу в дипломатії?

– Відповідь дуже проста. 95 відсотків тих, хто вчиться в Київському інституті міжнародних відносин, не йде в Міністерство закордонних справ. Чому? Ті, люди зі знаннями міжнародних відносин, часто міжнародного права чи міжнародних економічних відносин не хочуть іти працювати на 3 тисячі, ні, початкова зарплата буде менша – 2300, 2200 гривень у той час, як у приватному секторі або в інших міністерствах і відомствах, де вища зарплата, вони зразу почнуть з 5-6 (тисяч – ред.). Це мінімум. Якщо він йде в приватну компанію, то він починає з тисячі доларів. Хто ж піде, тим більше молода людина, яка будує сім’ю? Проблема грошова абсолютно очевидна.

– Чи Ви бачите, як цю проблему можна буде вирішити найближчим часом?

– Будемо так говорити: дипломатична служба сильна, якісна нам стала потрібна не сьогодні, не вчора, а два роки тому. Якщо її не вирішили 2 роки тому, то чому б її вирішили зараз? Я не бачу підстав для цього. Я бачу потребу гостру у цьому, але я не бачу, щоб ті, хто вирішують, зараз сказали: «Гм, чорт забирай, це ж неправильно, давайте виправимось!».

Згадайте ухвалення бюджету. Половина залу в бюджетну ніч влаштувала буквально обструкцію у Верховній Раді з тим, щоб не дати Міністерству закордонних справ додати до бюджету 320 мільйонів гривень. Це мізерна сума. І в той же час ми цьому страшенно раділи. Тобто ті 2 мільярди з копійками, які йдуть на фінансування Міністерства закордонних справ, це не на міністерство, це елементарно на утримання наших дипломатичних установ, щоб там людям давати маленьку зарплату, підкреслюю, маленьку, у білоруських дипломатів вона у два рази вища, щоб там утримувати одну, дві машини на всю дипустанову, щоб там утримувати мінімум комп’ютерів зі старим програмним забезпеченням і так далі. І все це по всьому світу тільки так.

– Тобто у цих умовах питання про те, що може зробити держава у тих країнах, де з’являється, наприклад, нова українська діаспора, яка готова допомогти Україні, але також потребує і української підтримки в багатьох речах, навіть ставити не можна?

– Навпаки, саме тому й треба його ставити. Чим гостріше виступає діаспора, чим гостріше виступають, можливо, громадяни зарубіжних країн, які бачать існування і роботу українських дипломатів, тим більше будуть реагувати і усвідомлювати це в Києві. Реакція на зовнішній подразник завжди гостріша, ніж реакція на статтю у газеті «Голос України» чи на повідомлення, там, телеканалу «Інтер», що, мовляв, там погано, бідно і так далі.

Зовнішній подразник інколи стимулює до певних змін, якщо не зразу, то у всякому разі накопичується певне відчуття, що «ми їм завинили». І тому треба це робити обов’язково.

На цю ж тему:

06.06.2016 Реформа МЗС: старі і нові кадри на «дипломатичному фронті» «Посади керівників дипмісій у нас традиційно були предметом торгівлі або ж заохочення «своїх людей»» – Сидоренко далі 06.06.2016 Шлях дипломатії Латвії за незалежності визначила тяглість традицій Після відновлення незалежності в Латвії стежили, щоб до МЗС не просочилося ніщо з «радянського досвіду» далі