Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 08:33

Росіяни і прорадянські. Чого не розуміє Валентина Матвієнко


Валентина Матвієнко

Валентина Матвієнко

Україна не займається дерусифікацією – вона займається дерадянізацією

(Рубрика «Точка зору»)

Російські чиновники осідлали машину часу і катаються на ній в минуле. Я думаю про це щоразу, коли читаю їхні заяви.

Ось, наприклад, спікер Ради федерації Росії Валентина Матвієнко каже про те, що в деяких країнах нагнітається конфронтація щодо Росії, поширюється «русофобія» і здійснюються спроби «ізолювати своїх громадян від великої російської культури» під приводом «їхньої буцімто нелояльності до країни проживання». «Ніхто і ніколи не наводив фактів, прикладів їхньої нелояльності, просування політичних і економічних інтересів Росії на шкоду інтересам країни проживання», – підсумувала спікер Ради федерації Росії.

Якби ця новина побачила світ 2013-го – ми б не здивувалися. Тому що до війни такі заяви звучали постійно. Україна балансувала між Європою і Росією. Захід спирався на єврооптимістів, Москва – на прорадянську ностальгію. У кожного вектора були свої партії і свої адепти.

Три роки тому закон про декомунізацію був неможливий в принципі. Леніни були вмонтовані не стільки в постаменти, скільки в свідомість. «Георгіївська стрічка» символічно дорівнювала прапору ЄС, а «Партія політики Путіна» час від часу з'являлася у виборчих бюлетенях.

Але ж Матвієнко каже все це сьогодні. А на дворі 2016-й. Дві. Тисячі. Шістнадцятий.

Триває третій рік експлуатації Москвою тези про те, що росіяни поза Росією немислимі. Що держава є тим єдиним стрижнем, на який росіянина слід насадити, інакше він – росіянин – стає якимсь покидьком. Уже три роки Москва продає «російськість», як пакетний товар. Мовляв, якщо росіянин, то обов'язково маєш радіти Криму, Донбасу, називати Обаму «мавпою» і вимагати «казачих патрулів» для всіх, хто носить різнокольорові штани. Якщо росіянин, мусиш молитися на цегляні стіни Кремля і на тих, хто в ньому лежить. Якщо росіянин, то в чоботях до індійського океану, українців до нігтя, іскандерами по Лувру і рятівні молебні в ім'я архаїки.

За цей час Кремль зумів маргіналізувати росіян на всьому просторі колишнього Союзу. Він фактично закрив їм навіть потенційну можливість громадської боротьби за свої права. Унеможливив будь-яку їхню участь у політичному житті тієї чи тієї країни. У будь-якій згадці слова «російський» тепер луною звучатиме «кримська весна» і «#путінвведивійська».

Кремль переконав усіх, що будь-яка організація зі словом «російський» в назві – це лише ірредента, прихований агент впливу, орієнтований на Москву, а не на столицю своєї країни. Він звів нанівець усі зусилля тих, хто намагався вписати росіян у ландшафт пострадянських країн; тих, хто вважав, що росіяни можуть брати участь у політичному житті не тільки в ролі «баби яги», яка завжди проти.

Під маркою захисту росіян Москва вдерлася до Криму і на Донбас. Під прапором допомоги російськомовним обстрілювала з «Градів» українську армію. Вона привчала прорадянськи налаштованих людей розмахувати триколорами і носити майки з двоголовим орлом. І ось тепер офіційна Москва намагається говорити, що громадяни України, які потрапили під її вплив, не просувають інтересів Росії на шкоду інтересам своєї країни.

Насправді, більшого русофоба, ніж Кремль, складно собі уявити. Тому що українські росіяни сьогодні змушені здирати із себе всі ті ярлики, які на них навішує Москва. Тому що в цьому парасольковому бренді тепер Віка Циганова і «Хірург», Всеволод Чаплін і Рамзан Кадиров, войовнича гомофобія і радіоактивний попіл, шубосховище і «Russia Today». Кремль примудрився начинити «російськість» кондовою архаїкою, мракобіссям і шовінізмом. І при цьому оголосити п'ятою колоною всіх тих, хто з цією начинкою не згодний.

Україна не займається дерусифікацією – вона займається дерадянізацією. Якщо серп і молот, пам'ятник Леніну і вулиця Карла Маркса для Валентини Матвієнко – це і є «велика російська культура», то це говорить лише про саму російську чиновницю.

Валентині Матвієнко було б корисно запам'ятати, що українські росіяни більше не потребують російської опіки. Вони воюють на сході, стримуючи спробу бойовиків перетворити країну на «Сомалі». Вони волонтерять для армії, займаючись постачанням українських частин. Більше того, російська мова звучить у радіопереговорах української армії, але це аж ніяк не означає, що «етнічний росіянин» в Україні стає «політичним росіянином». Тому що «українець» – це не простір етнічного, а простір ціннісного. Ним не обов'язково народитися. Натомість ним можна стати.

А ті, про кого говорить спікер Ради федерації Росії – це всього лише прорадянські. Вони мріють не про «велику російську культуру», а про свою молодість, яку прожили в тоталітарній державі. Вони хочуть не Чехова і Рахманінова, а безвідповідальності і зрівнялівки. І всі ці люди зовсім не обов'язково мають бути росіянами. Більше того, вони цілком можуть бути уродженцями Запоріжжя – як росіянин Сергій Глазьєв. Або ж можуть носити українські прізвища – як сама Валентина Матвієнко.

Історія зробила свій оберт. Але спікер Ради федерації цього так і не зрозуміла.

Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG