Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 20:17

Як живуть там, де спочатку зупинилося містоутворююче підприємство, а потім розпочалися бойові дії

Роман Губа

Нинішню назву цього міста пов’язують з Сіверським Дінцем, найбільшою річкою Донеччини. А до 1972 року воно називалось Ямою. Щоб зрозуміти, звідки така назва, місцеві радять уявити, який вигляд має десятитисячний Сіверськ із висоти. Лежить у низовині, оточений з усіх боків меншими населеними пунктами – дійсно яма, а на дні ями, під землею, лежить доломіт. Корисний і потрібний мінерал. Використовується доломіт у металургії, будівництві, хімічній промисловості, навіть аварійний реактор Чорнобильської АЕС засипали ним. Ще доломіт може годувати усе місто. Не в буквальному сенсі, звісно. Проте досить ефективно. Так і було майже сто років, з 1913-го до 2008-го, поки видобуток доломіту не зупинився.

Спекотно. Біля пам’ятника загиблим у Другій світовій війні з насолодою п’ють квас двоє чоловіків. На одній із стін монумента блищить новий тиньк. Зазвичай такі роботи роблять до 9 травня, але ця дата вже позаду.

«А ми і зробимо до 9 травня, тільки того, що буде, наступного року», – сміються чоловіки. Вони серйознішають, коли згадують літо 2014-го. Місто було звільнене в липні. Останні кілька днів бойових дій були особливо важкими, люди залишились без електрики та постійно перебували під обстрілом. Але жителі Сіверська кажуть, що постраждали набагато менше, ніж досі окуповані Вуглегірськ чи Дебальцеве. Сьогодні від Сіверська до лінії фронту – приблизно півсотні кілометрів.

З одного боку пам’ятника зображені профілі трьох радянських бійців – ймовірно, танкіста, піхотинця та льотчика. З іншого – трьох цивільних – жінки похилого віку, дівчини та чоловіка з характерними вусами та комірцем вишиваної сорочки. Умовно, «козацький» вигляд цивільного пояснюється однією з версій історії міста. Яму начебто заснували козаки.

​ За пам’ятником – будівля школи №1. Це найбільша (навчається приблизно двісті учнів) та найстаріша (з 1927 року) школа Сіверська. Зараз у ній тривають ремонтні роботи, які фінансує Дитячий фонд організації об'єднаних націй (UNICEF). Усього у місті є три школи, хоча раніше було більше. «Оптимізація, людей менше стає», – знизують плечима місцеві. Хоч кількість людей зменшується, проте до Сіверська доїхала частина переселенців з окупованих районів. До цієї школи пішло вісім нових учнів.

На стіні висить портрет коротко стриженого чоловіка. Це поет Володимир Сосюра, якого у багатьох містах Донеччини вважають «за свого». У Ямі він вчився у сільськогосподарському училищі. Будівля цього навчального закладу до наших часів не збереглася. З 1980 року у першій школі створили меморіальний музей поета.

Музей Сосюри – колишня класна кімната, обставлена предметами, листами, фотокартками, які пов’язані з поетом. Біля однієї зі стін – скульптура поета, зображеного в формі червоноармійця з «будьоновкою» на голові. Наче для балансу стіна за скульптурою пофарбована в синьо-жовті кольори. Хоча Сосюру, який свого часу встиг повоювати і за УНР, і за Червону армію, мабуть, це б зовсім не здивувало.

На одному зі стендів каліграфічним почерком під лінійку виведено вірш Володимира Сосюри про Сіверськ.

«Я станцію Яму
не можу забуть,
Хоч днів тих далеких
мені не вернуть...

Юнацьке кохання,
Посадки і мрії,
і все, що у серці
навік пламеніє.

Що сяє мені,
наче зорі з висот.
І все цокотить
доломітний завод»

«Місто лежить, навіть не стоїть на колінах!»

Якщо піднятися на дерев’яний залізничний міст, можна побачити майже всю велику територію ТОВ «Сіверський доломіт» із частково зруйнованими будівлями. На заводському паркані висить побитий іржею щит із написом «Об’єкт під охороною». Поруч стоїть спорткомплекс, який раніше утримувався заводом. Кілька років тому його передали району і зробили ремонт.


«Місто лежить, навіть не стоїть на колінах!, – в розпачі каже заступник міського голови Володимир Грек. – Сіверськ розвивався навколо двох підприємств – Ямського радгоспу і Сіверського доломітного комбінату. Зараз обох цих підприємств немає. Це не бойові дії їх знищили, там жоден снаряд не впав!».

Мрія сіверських чиновників – створення постійно функціонуючої військової частини. Кажуть, що шанси є. Це дозволило б підвищити добробут міста, створити додаткові робочі місця, переконані вони. «І покращило б демографію», – зазвичай додають жартівники.

Дуже нас турбує ситуація з гуманітаркою. Я вважаю, що людям треба давати вудку, а не рибу. Халява розбещує

«Дуже нас турбує ситуація з гуманітаркою. Я вважаю, що людям треба давати вудку, а не рибу. Халява розбещує», – каже заступник голови. Нещодавно у місті створили раду волонтерів, яка має розподіляти гуманітарну допомогу так, щоб її могли отримати ті, хто потребує.

Володимир Грек

Володимир Грек

Грек говорить українською мовою. Сам він родом із Дніпропетровщини, за фахом – історик. Служив в Афганістані. На його підвіконні стоїть рамка з написом «Бывших пограничников не бывает».

У місті є житло, є все – немає роботи

«Люди виживають, як можуть. Хтось пішов у торгівлю – є сотня торгових точок. У місті є житло, є все – немає роботи. Залишаються ті, кому нема куди їхати. А хто може щось робити руками – вже в Києві, Москві, Петербурзі, Італії, Греції», – продовжує заступник голови.

У місті дійсно не вистачає спеціалістів. Очільниця районного Центру дитячо-юнацької творчості, дізнавшись про педагогічну освіту автора тексту, напівжартома-напівсерйозно почала запрошувати на роботу. Частина співробітників центру після початку бойових дій виїхала і назад вже не повернулась.

«Ми маємо робити щось позитивне!»

«Ви підходьте до мого магазину, тільки у мене там вивіски немає, розбили», – телефоном запрошує до себе Олена Руденко, волонтерка та депутатка міської ради.

Руденко говорить швидко, встигнути за її думками складно. Нізвідки з’явлються мапи, схеми, плани. Зараз один із її проектів – це створення міського простору з дитячим майданчиком та сценою. Єдине питання – фінансування.

«Можна ж для людей візуалізувати щось прекрасне? – патетично питає жінка. – Ми маємо робити щось позитивне!»

Перші розробки макету майбутнього міського простору

Перші розробки макету майбутнього міського простору

Невдовзі жінка почала розповідати про організацію концертів для українських військових. З успіхів – виступ українського рок-гурту «Брати Гадюкіни».

«Ви ж не думайте, що в нас армію ніхто не любить», – говорить вона.

Під час бойових дій улітку 2014-го магазин Руденко не закривався, щоб місцеві могли придбати продукти у перерві між обстрілами. Чоловік депутатки служить у Державній службі з надзвичайних ситуацій. Відступаючи, сепаратисти забрали пожежну машину. Таких у місті було всього дві.

«Чоловік вирішив забрати авто. Якимось чином зконтактувався з Мозговим (нині покійний керівник бригади «Привид», що активно брала участь у боях проти Збройних сил України, один з лідерів бойовиків), ті домовились віддати», – розповідає Руденко історію повернення пожежної машини до міста.

Територія доломітного комбінату

Територія доломітного комбінату

Чоловік Руденко вирушив забирати машину на мопеді разом з іще одним відчайдухом, бо таксисти відмовлялись їхати через лінію фронту.

«Машину віддали, обгорілу, побиту, ледь на ходу. Сепаратистам довелося її штовхати, щоб вона поїхала, – сміється Руденко. – Тільки чоловік поїхав, бачить, що знову сепаратисти їдуть за ним. Вирішив не зупинятися, але потім почали стріляти. Виявилося, що бойовики лишили в машині чималий арсенал…».

Поки вона розповідає цю історію, ми їдемо дорогами Сіверська. Жарт про те, що на звільнених територіях дороги розбомбили ще до війни, актуальний і тут. На зустріч нам їде автобус ПАЗ – єдина одиниця громадського транспорту в місті. Він має закільцьований маршрут, якщо виходить з ладу, пасажири ходять пішки.

Клумба на місці постаменту пам’ятника Леніну

Клумба на місці постаменту пам’ятника Леніну

«Люди роз’їхались»

Як і з багатьох інших маленьких міст, із Сіверська виїжджає молодь. Війна тільки активізувала цей процес. Марина працює барменом у Херсоні і зрідка повертається додому до батьків.

«Я виїжджала з Сіверська в нікуди, мала в Херсоні лише віддалених знайомих батьків. Прожила у них тиждень, потім мене «попросили». Зараз орендую квартиру, працюю в барі. Увесь час на роботі, і, може, це й на краще, бо коли маю вихідний, не знаю, чим себе зайняти. Друзів нема», – розповідає вона, йдучи на харківський потяг. Зараз це єдиний пасажирський маршрут через станцію Сіверськ.

«А коли час від часу повертаюсь сюди, то теж нема з ким спілкуватись, окрім родини. Колишні друзі та однокласники чи сімейні люди теж роз’їхались. Знайома в Росії заміж вийшла. Я її не засуджую, це ж любов», – каже вона.

Попри хиткість свого становища, Марина повертатися з Херсону не хоче. Каже, що річ не лише в морі.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG