Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 00:32

Мені огидні люди, які в «ДНР» при владі – переселенець із Донецька


Євген Василі

Євген Василі

Власник популярного бару з Донецька розповідає, як йому довелося закрити бізнес і виїхати до Києва

Остап Кармоді

У 2014-му власник популярного донецького бару «Сплетни» Євген Василі, як і сотні тисяч інших жителів сходу України, зрозумів, що ситуація скоро не виправиться і треба виїхати. Але, на відміну від багатьох своїх співвітчизників, він вирішив їхати не на північний схід, до Росії, а на захід, до Києва. І їхати так, щоб на новому місці з самого початку не просити допомогу, а заробляти. Не шукати роботу, а давати її іншим. Василі зумів перевезти з Донецька до Києва свій бар. І через півтора року досяг на новому місці не меншого успіху, ніж на старому. Як жилося малому бізнесові на території, захопленій угрупованням «ДНР», у перші місяці війни і про свій переїзд до Києва Євген Василі розповів Радіо Свобода.

– Думка про переїзд формувалася поетапно. Остаточно сформувалася думка, що бар закривається і його потрібно перевозити, влітку 2014 року.

– У Донецьку є бари і ресторани, які продовжують працювати. З якими проблемами ви стикалися, чому ви вирішили, що все-таки треба переїжджати?

Мені огидні люди, які там перебувають при владі, я ще з більшою відразою ставлюся до військових, які там воюють

– Проблеми насамперед естетичного плану. Я розумів, що я не зможу жити і вести бізнес у тих умовах, у яких ми тоді перебували. І у мене не було ніякого бажання залишатися в місті, де панувало катастрофічне свавілля абсолютно у всьому. Важко грати в ігри, правил яких не знаєш. Їх так досі і немає, власне кажучи, тому там все йде абсолютно в ручному режимі: сьогодні ми хочемо робити так, завтра хочемо робити так. Це по-перше. Друге – це моральна сторона питання. Я всіляко категорично відкидав усе, що відбувається зараз в Донецьку. Для мене це дико, мені огидні люди, які там перебувають при владі, я ще з більшою відразою ставлюся до військових, які там воюють. Я подумав, що мені простіше буде виїхати, ніж терпіти це все.

– А що саме відбувалося, коли Ви вирішили їхати?

– Становлення того режиму, який є зараз, підготовчий етап. Тоді будь-яка людина, яка жила у Донецьку, не була захищена абсолютно ні від чого. Це був початок військових дій, процвітало мародерство, абсолютно безкарні дії могли бути з боку людей, які володіють зброєю. Було страшно.

– Просто могли прийти і вистрілити в людину?

Було кафе невелике, і у них відмовилася платити за рахунком компанія, яка там посиділа, у військовій формі. Адміністратор підійшов: «Хлопці, потрібно сплатити рахунок». Дістали зброю, почали стріляти у стелю

– Були такі випадки. Було кафе невелике, і у них відмовилася платити за рахунком компанія, яка там посиділа, у військовій формі. Адміністратор підійшов: «Хлопці, потрібно сплатити рахунок». Дістали зброю, почали стріляти у стелю.

– Як же працюють ті, хто залишився?

– Кожен випадок індивідуальний. Буває, що змінилися ті, хто керує бізнесом, все кинули і поїхали, на їхнє місце прийшли якісь люди, сказали, що це наше, і тепер займаються. Є випадки, коли люди просто пристосовуються. Людина може пристосуватися до всього і всюди.

– Чому Ви вирішили їхати саме до Києва, а не в Росію, як багато інших? Деякі навіть цілі заводи в Росію вивозили.

Патріотичні почуття змусили мене залишитися в цій країні

– Знову ж етична сторона питання. У мене багато друзів, які живуть у Москві, мої куми живуть у Москві. Але з точки зору конфлікту, який у той момент зароджувався, а зараз переріс у велику війну, я розумів, що мені комфортно буде жити у країні, в якій я народився, якій я довіряю. Напевно, патріотичні почуття змусили мене залишитися в цій країні.

– Це було складно? Адже в 2014-му виїхати з цих регіонів було дуже непросто, та й в’їхати сюди так само.

– Тоді це було простіше, ніж зараз. Зараз перетин блокпостів більш посилений, більш зарегульований. Раніше все було в ручному режимі, пощастить – не пощастить. На вантажний транспорт, який виходив із Донецька, треба було отримувати перепустку. Щоб отримати перепустку, треба було простояти два-три дні десь у так званому «міністерстві», пройти співбесіду, підтвердити документально, що ти вивозиш свої речі. Мені дали паперову перепустку, яку міг би і надрукувати вдома, власне кажучи; якби я знав, я б так і зробив. Далі був етап перетину блокпосту: як з’ясувалося, ці перепустки особливо нікого не цікавили. Якщо пощастило, і там стояли люди, у яких нормальний настрій, то тоді проїдеш, не пощастило – могли конфіскувати те, що ти вивозиш, могли завернути. Могли відправити на якісь роботи. Не знаю, як зараз це відбувається, сподіваюся, все-таки вже нормалізувався, такого поголовного свавілля немає.

Блокпост у Донецьку. Архівне фото

Блокпост у Донецьку. Архівне фото

– Як Вас прийняли в Києві, чи легко було знайти приміщення, чи легко було його винайняти, чи легко було знайти житло?

– Поняття «легко» у кожної людини різне. Однозначно нелегко перевезти бізнес із військової зони, не можна легко побудувати успішний проект у місті, яке ти практично не знаєш. Труднощі починаються вже з пошуком локації, тому що якщо помилишся на цьому етапі, в подальшому вже не вилізеш. Я переглянув понад сто приміщень на початковому етапі. Але людські можливості безмежні, особливо у критичних ситуаціях. Коли тебе притискають до стінки, відкриваються якісь другі, треті, четверті дихання.

– Коли ви квартиру винаймаєте, коли з кимось говорите, не зустрічається ставлення, що, мовляв, через вас, «сволот із Донбасу», вся ця війна? Я бачу багато такого в соцмережах, є люди, озлоблені проти переселенців. Ви особисто на таке натрапляли?

Такого, щоб я йшов по вулиці або їхав на машині з донецькими номерами, а мені вслід кричали «через тебе все почалося», звичайно ж, не було

– Озлобленість – це основний принцип соцмереж, по-іншому в соцмережах існувати не можна. Онлайнове і офлайнове життя – це різні речі абсолютно. Є якісь моменти неприємні, але вони не такого масштабу, як про це пишуть соцмережі, як це намагаються передати ЗМІ. ЗМІ намагаються якимось чином висмикнути щось цікаве, вичавити з людей якусь емоцію. Реальне життя по-іншому влаштоване. Такого, щоб я йшов по вулиці або їхав на машині з донецькими номерами, а мені вслід кричали «через тебе все почалося», звичайно ж, не було. Але я балотувався до Київради, коли були вибори, і там було таке подібне упереджене ставлення, але знову ж таки виключно з боку політичних сил, які були опонентами в цьому процесі, вони це намагалися використати на свою користь і проти нас. Це такі речі, які не пов’язані з реальним життям.

– Тобто кияни ставляться до того, що Ви з Донецька, абсолютно нормально?

– В основному так, але це не означає, що є винятки. Хтось десь траплявся. Так, важко винайняти квартиру, якщо у тебе донецька прописка, можливо, досі це важко зробити, але це не пов’язано з тим, що «через вас усе почалося» – це пов’язано виключно з тим, що, як правило, люди хочуть здати квартиру в оренду довгостроково, а статус вимушеного переселенця для когось означає, що ці люди зараз приїхали, а через місяців два-три поїдуть назад. Є різні люди, різні ситуації. Можливо, комусь услід і кричать.

– Щодо повернутися назад – Ви розраховуєте найближчим часом повернутися назад? Якщо так, то через який час – рік, два, п’ять?

– Ні, однозначно, сенсу не бачу повертатися назад.

– Взагалі?

Мене зараз не пов’язує з Донецьком абсолютно ніщо

– Взагалі. Мене зараз не пов’язує з Донецьком абсолютно ніщо.

– Родичів не залишилося?

– Родичів у Донецьку не залишилося. Не залишилося ні будинку, він зруйнований, ні бізнесу. Я не бачу причин, через які я можу повернутися туди. Єдине, що в мене залишилося, – це приємні спогади, якісь ностальгічні речі, але в разі, коли політики з’ясують відносини, я думаю, що ми просто можемо з сином приїхати, погуляти, побачити друзів. Але виключно в цьому форматі. Жити і працювати там не планую.

– У ваш бар ходить багато переселенців з Донецька. Ви з ними спілкуєтеся? Чи нормально їм вдалося прижитися в Києві, чи знайшли вони роботу за фахом?

– Люди, які ходять у бар, у будь-якому разі бодай якось успішні. Вони можуть собі дозволити прийти, випити ввечері, у п’ятницю зустрітися з друзями. На першому етапі вони становили основну масу моїх гостей, зараз відсоток зменшується. Не тому, що їх стало менше, а тому, що збільшується кількість людей, збільшується впізнаваність бару, тому збільшується кількість киян, які сюди приходять, і частка переселенців, звичайно, стає меншою. Лейтмотив цього всього – треба просто не опускати руки і намагатися. Якщо у тебе є бажання, то нічого неможливого, у принципі, немає.

– Зараз усе більше ознак того, що Путін готовий домовитися. Але чи зможе взагалі Донбас якось існувати після всього того, що сталося, у складі України?

Я вірю в те, що Донбас буде у складі України рано чи пізно

– Я вірю в те, що Донбас буде у складі України рано чи пізно. Ця думка виключно моя, обивателя. Так, в це я вірю. Як це буде відбуватися далі, в якому форматі відносин, я поняття не маю. Якщо це буде відбуватися, це буде відбуватися поетапно.

– Чи була до 2014 року якась сильна ворожість Донбасу до решти України? Чи могло те, що сталося, статися без Росії, без Путіна? Якби не було вторгнення, а був би тільки Майдан, чи міг Донбас «відокремитися» сам?

Все, що там відбувається, – це з’ясування стосунків між двома державами

– Однозначно ні. Все, що там відбувається, – це з’ясування стосунків між двома державами. Все, що було до 2014 року, абсолютно не давало ніяких передумов для того, щоб ця війна почалася. Були абсолютно нормальні відносини, ніякої ворожості між сходом і заходом країни не було – це були виключно гасла, які політики використовували у своїх цілях для того, щоб виграти вибори або протягнути свої закони, ідеологію якоїсь партії. Все, що стосується звичайного побутового рівня, нічого такого не було і статися не могло без Росії. Але я не політичний аналітик або експерт. Думаю про те, як швидше відкрити черговий свій проект.

Повний текст матеріалуна сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG