Жителі «прикордонних» районів Донбасу на свій страх і ризик щодня долають лінію розмежування. Їх мотивує улюблена робота, обов'язок перед людьми і бажання повернути колишнє довоєнне життя.
Уранці у приміщенні зубної клініки одного з містечок на кордоні з окупованим Донбасом майже порожньо. У коридорі сидить пацієнт. Ще один – на прийомі у лікаря. За дверима чути, як працює бормашина. На сьогодні це єдина в місті лікарня, куди можуть звернутися місцеві жителі.
Стоматологія працює в містечку з 1990-х років, але 2014 року її довелося закрити через бойові дій на Донбасі. Однак уже через місяць після підписання мирних угод у Мінську лікарі Тамара і Марія, чиї будинки опинилися на окупованій території, вирішили відновити свою роботу, незважаючи ні на що.
«Якби ми від жовтня минулого року не відкрили нашу стоматологію, тут би взагалі нічого не залишилося. Це наше бажання, добра воля», – каже Марія.
«Обов'язок перед людьми. Ми розуміємо, що в нас є потреба, тому й працюємо», – додає її колега Тамара.
«Намолена стежка»
Роботу клініка починає о восьмій ранку. Тобто між сьомою та восьмою щодня жінки йдуть через лінію розмежування. Працюють до полудня і повертаються додому. Вони проходять через два блокпости – український та «деенерівський». Шлях через лінію розмежування забирає всього десять хвилин, але йти доводиться під прицілом снайперів. Такі стежки є повсюди уздовж лінії розмежування – вони для тих, хто мешкає на одному боці, а працює на іншому.
«Ми коли йдемо, нас попереджають: «дівчата, обережно, снайпер», – розповідає Тамара. – Ми йдемо, хрестимося, напевно ж, бачать нас – не знаю, і читаєш «Отче наш» і «Богородицю». Там уже стільки намолено на цій стежці!»
«Йдемо. Головне, не дивитися по боках, не роздивлятися. Під ноги дивитися. Це не місце для прогулянок, звичайно», – каже Марія.
Довгий час місцеві жителі користувалися саме цією дорогою, але українська сторона її закрила через те, що там процвітала контрабанда. Людей стали пускати за списком – тільки тих, у кого будинки залишилися в зоні між двома блокпостами.
Людей, які ходять щодня через блок-пости (крім Тамари і Марії, є ще декілька), зазвичай знають в обличчя. Але коли у військових відбувається ротація, тоді починаються проблеми. Або дорогу можуть перекрити колючим дротом.
«У понеділок якось ми йдемо на роботу – не пускають українці, – розповідає Тамара. – Кажу їм: я громадянка України. Чого ви мене не пускаєте? Я йду на роботу, я не просто так сюди йду. Відповідають: у нас наказ».
«Я їх можу зрозуміти – на лобі не біжить рядок, хто я і що. Це ж гібридна війна – людина може їм посміхатися, а потім наплести щось на іншій стороні. Але ми нормальні люди, які не будуть язиком бовкати», – додає жінка.
Бійці на блок-посту угруповання «ДНР» «ходаків» теж знають. Але, кажуть жінки, там постійно провокують, намагаються вимагати хабар. Особливо коли люди везуть із собою додому на велосипедах покупки – продукти, промтовари.
«Є там один командир – він нас весь час підколює за те, що говоримо українською. Як побачив нас, каже: «Ну що, дівчата, заспіваймо гімн України», – розповідає Тамара.
«А вони ж росіяни. І чеченці, і буряти стоять, – уточнює Марія. – Вони не надто місцевих хочуть ставити, щоб кумівство і контрабанда не процвітали».
«На другий ранок ми йдемо, – продовжує розповідь Тамара. – Ну що, заспіваймо, каже він. Я кажу йому у відповідь: ну, що, Філіпе Кіркоров, співати сьогодні будеш? Ти хоч баночку постав, гроші збирати. Пацани, молоді солдати, попадали зі сміху. Він нас матом обклав і каже: хоч палицю ковбаси дайте. Я сказала, що не дам нічого, і пішла. Більше після того не чіпав нас».
«Я вже казала сама собі: закрий рота, Томо, а то коли-небудь пристрелять у спину, – додає жінка. – Ну, значить, така доля, якщо так трапиться. На все воля Божа. Тому що дістали. Як би ми не ставилися до Росії, ніхто не ганьбить їхній гімн. Будьте людьми».
Іноді все-таки доводиться ночувати не вдома – коли на лінії розмежування посилюються обстріли і стежку закривають. На цей випадок у клініці є невелика кімнатка з ліжком.
«Я вважаю, що всі жителі «сірої зони» повинні стати учасниками АТО, – каже Марія. – Ми з Тамарою - обслуговуючий персонал. Це передова, вважайте. Ми ось учора перетнули цю лінію – і все, через годину почалися обстріли».
«І тоді це було волонтерство, і зараз»
Ця стоматологічна клініка для Марії і Тамари – спочатку просто робоче місце, а тепер і справа життя. Жінки спочатку спеціалізувалися на лікарській допомозі у невеличких містах і селах, де завжди не вистачає фахівців. За два десятки років у них сформувалася своя база пацієнтів. «Ми дуже дорожимо своїм робочим місцем», – кажуть жінки.
При цьому зарплата у них зовсім невелика – 2 тисяч гривень, тому що клініка державна. На сучасне обладнання грошей не виділяють – лікарі працюють на бормашинах 1990-х років. Коли ми ходимо по кабінетах, Марія показує й бормашину ще від 80-х, правда, вже в неробочому стані.
«Це бюджетна організація, яка кинута на виживання, – зітхає Марія. – «На плаву» самі. Он чеки лежать. Закупив матеріали – є чим працювати. Взагалі, ми раді, що просто працюємо».
Відновлювали клініку лікарі після перемир’я теж за свій рахунок. Коли в містечку робили зачистку, у клініці вибили двері, вікна, забрали батареї. А від ударів «граду» в поліклініці розбило східці, а перед будівлею зяють кратери.
Жінки кажуть, що якби не вийшли на роботу восени 2014 року, то кабінети б обнесли. Тоді їм довелося самостійно закривати розбиті вікна плівкою і ремонтувати розірвані від морозу крани. Допомогу МОЗ надав зовсім недавно – встановили, нарешті, на вікнах скло.
«Уявляєте, всю зиму під пакетами працювати, – каже Тамара. – Якщо вітер або бомбування, все відривається. Приходиш – знову тут мороз. Вмикаєш цей «дуйчик» і мороженими руками щось робиш. Нам управління не дозволяло вмикати опалення - казали, що це величезні рахунки і таке інше».
«Ми як безлюдний острів. Усі знають, що ми є, але ніхто не допомагає. Працюємо на чесному слові, на старих запасах, на чому тільки можна. Медтехніки через страх до нас не приїжджають, тобто полагодити обладнання, якщо поламалося, не можемо. І тоді це було волонтерство, і зараз», – скаржиться Марія.
Єдиний, хто їм зараз допомагає, – це євангелістська церква, яка також займається волонтерством у регіоні. Збирають гроші, проводять спільно акції видалення та лікування зубів для парафіян.
Без певного місця проживання
Як українська сторона, так і угруповання «ДНР» вимагають від жінок визначитися. «Не хочете працювати в «ДНР», влаштовуйтеся на українській території», – кажуть одні. «Досить ходити туди», – заявляють інші. Але лікарі поки хочуть, щоб залишилося, як є.
«Коли був мир, нас у Донецьку не хотіли, – пояснює Марія, – Тому що працевлаштуватися в Донецьку, самі розумієте… Тоді ми були не потрібні. А тепер потрібні стали. Але, вибачте, тепер ви нам не потрібні».
«Розумієте, якби українська держава сказала: ось вам, дівчатка, житло на цій стороні, живіть. Ніхто ж нічого не надає. Закрили трасу, розвертайтесь. Ось і вся розмова», – каже Тамара.
Іще один важливий аргумент проти того, щоб жінки переїжджали, – їхні будинки, які побудували ще їхні батьки і діди.
«Це якби квартира була, а то будинок. Як ти будинок кинеш? – питає Тамара. – Все подарувати, віддати? Ти тільки з двору – мало того, що обнесуть, вони відтіля стріляти почнуть. Рознесуть ущент будинок». До того ж, у Тамари на окупованій території сім’я – чоловік, сини.
Марія каже, що якось хотіла приїхати на територію, контрольовану владою України, з валізою речей – так її не пустили бойовики. Жінки кажуть, що угруповання «ДНР» почало шантажувати майном людей, які стали виїжджати. У чому стоїш – іди, а речі не можна з собою.
«А хто буде працювати «на галерах» за пачку каші, з кого податки дерти, за світло хто буде платити? Хто? – каже Марія. – Якби надавали на українській стороні житло, люди б, напевно, з’їхали всі. Тому що хорошого там мало». За словами Тамари, в якої колишній чоловік працює на шахтах на окупованій території, шахтарям там платять 5–10% від заробітної плати, а місяць узагалі сиділи без зарплати.
Гарного мало і на територіях, підконтрольних українській державі, вважають жінки – вони, наприклад, не розуміють, як можна підвищувати вартість комуналки, а зарплати залишати ті ж самі. Яка тут боротьба з корупцією може бути?
«Я колись іще в мирний час мала необережність прийняти «на загальних підставах» працівника райздоровуправління, – згадує Тамара. – Взяла ж гроші, як з усіх. Зробила роботу, після чого мене в обід викликали на килим до центральної лікарні. Мовляв, як я посміла взяти гроші з працівника райздоровуправління. А чим він відрізняється від тих бабусь, дідусів і всіх інших, які ходять сюди?»
«Люди не бачать світла в кінці тунелю ні там, ні тут. Якщо вже оголосили вибори на Донбасі, що це, як не здача і сепаратизм із боку нашого уряду», – запитують лікарі і кажуть, що чекають, поки щось у Києві зміниться, тому що «риба гниє з голови».
«Хочеться тиші і спокою»
У стоматологічній клініці невеликий, але дружний жіночий колектив. Декілька лікарів (окрім Тамари і Марії є ще один) і медсестри. Останні вдячні лікарям, що ті, незважаючи на війну, вирішили все-таки відкрити клініку, то і в них тепер є робота.
Сьогодні в персоналу лікарні невеличке свято. На стіл ставлять одеське сухе червоне зі старих довоєнних запасів. У магазині неподалік купили торт. Заварюють чай та каву.
«Давайте за мир у всьому світі. Так уже хочеться тиші і спокою», – піднімає перший келих Тамара.
«За мир! Усі люди брати», – відповідають медсестри і цокаються пластиковими чарками.
За столом спочатку говорять про війну. Другий тост – за любов.
Лікарі не довго сидять – їм скоро додому. А медсестри, які живуть тут, іще залишаються – чаювати і розмовляти. Близько дванадцятої Марію і Тамару забирає таксі і везе на блок-пост. Завтра субота, вихідний...
