Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 14:06

Чорний червень 41-го: Латвія вшановує жертв депортацій


Людей депортують до Сибіру. Латвія, 1941 рік

Людей депортують до Сибіру. Латвія, 1941 рік

Виповнюється 75 років із дня, коли в Латвії були репресовані і вивезені в вагонах для худоби до Сибіру майже 15,5 тисяч жителів

Рига – Цього року виповнюється 75 років із дня трагічних подій червня 1941 року, коли в Латвії були репресовані і вивезені в вагонах для худоби до Сибіру майже 15,5 тисяч жителів, у тому числі 3751 дітей віком до 16 років. Багато з них ніколи не повернулися на Батьківщину.

Каспарові Пуце в червні 1941-го було тільки сім місяців. Звісно, дорогу на заслання він не пам’ятає, але дитяча пам’ять зберегла роки проживання в Сибіру та повернення десятирічним до Латвії.

«Досі я пам’ятаю смак латвійського хліба, коли повернулися з мамою на Батьківщину. Батько загинув у засланні», – розповів Радіо Свобода Каспар Пуце.

14 червня в Латвії відзначають День пам’яті жертв комуністичного терору. На думку голови Клубу політрепресованих Даугавпілса Александра Валюмса, 14 червня 1941 року – це також день знищення латвійської інтелігенції.

«Дві скибочки хліба – це була вся наша їжа»

«Після ухвалення пакту Молотова-Ріббентропа між СРСР і Німеччиною до Латвії восени 1939 року увійшло 23 тисячі радянських солдатів. Страшні події назрівали. В результаті угоди між Латвією і СРСР, укладеної під тиском Радянського Союзу, 17 червня 1940 року Радянський Союз окупував Латвію: о 13:00 танки увійшли до Риги з боку Литви, а о 15:00 – із боку Пскова. Вже на третій день, я сам усе це бачив, почалися арешти латвійських чиновників і поліцейських. У лютому 1941 року стали готуватися списки кандидатів на депортацію, а це – цвіт нації: офіцери латвійської армії, ополченці, просто заможні і патріотично налаштовані люди. А за кілька днів до 14 червня 1941 року на головні залізничні станції Латвії надійшли вагони з ґратками», – розповів Александр Валюмс.

Радянські війська вступають у Ригу. Липень 1940 року

Радянські війська вступають у Ригу. Липень 1940 року

Починаючи з 14 червня 1941 року, декілька днів поспіль із ризької залізничної станції Торнякалнс до Сибіру вирушали ешелони, заповнені людьми. Їм дозволяли взяти із собою тільки те, що вони зможуть забрати, інше майно було конфісковано на користь держави.

«Ми були вдома вдвох із сестрою. Рано-вранці 14 червня до хати увійшли озброєні чоловіки і сказали, що нам слід іти. Як виявилося, маму вони вже забрали. Я встигла взяти тільки дві скибочки хліба – це була вся наша їжа, яку встигли взяти», – розповіла Радіо Свобода Ілґа Лея.

Прощальні листівки на залізничних коліях

Люди були загнані в заздалегідь підготовлені товарні вагони для худоби, в яких вони потім провели довгі тижні і місяці. Багато людей загинуло в дорозі, особливо діти, хворі та літні люди. Чоловіки, загальною кількістю близько 8250, були розлучені зі своїми сім’ями і заслані у трудові табори ГУЛАГу. Жінки і діти були доставлені в так звані «адміністративні поселення» як члени сімей «ворогів народу».

«Коли сьогодні онукам розповідаю, як тоді все відбувалося, вони навіть не вірять: невже з людьми могли так поводитися? Але я добре пам’ятаю: 14 червня 1941 року, 4:30 ранку, сільська садиба. Бачу, як садом розгулюють озброєні люди. Всіх членів сім’ї розбудили і зачитали постанову Верховної Ради СРСР про нашу висилку у віддалені райони Радянського Союзу, конкретно – в Ачинськ Красноярського краю. Три тижні у вантажному вагоні добиралися до кінцевої адреси. Про початок війни дізналися в дорозі, на Уралі. Чим займався в Сибіру? Був бондарем у ліспромгоспі. Як до нас ставилися? По-різному: парторгани нас вважали ворогами народу, але багато людей, як мені здавалося, ставилися з розумінням», – згадує Яніс Зіліс.

Жодного слова про ці події не було згадано в латвійських газетах, контрольованих СРСР. Близькі не мали ні найменшої можливості дізнатися, що трапилося з тими, кого депортують. Жодна установа, включаючи міліцію, не могла надати інформацію або допомогу. На залізничних коліях були розкидані прощальні листівки, написані депортованими своїм родичам – лише деякі з них дійшли до своїх адресатів.

«Події червня 1941 року – це справжній геноцид»

На честь вшанування депортованих на станції Торнякалнс у Ризі встановлено пам’ятний камінь і товарний вагон того часу, який є наочним свідченням однієї з трагічних сторінок в історії Латвії.

«Тисячі жителів Латвії, в основному – латиші, але багато було євреїв, росіян та представників інших національностей, – були вивезені у віддалені регіони Сибіру і Далекого Сходу, в основному – у Красноярський край. Після прибуття на місце призначення люди вчилися виживати, залишалися голими і босими, без засобів до існування. Додому повернулася менша частина, сталося це 1956 року, після смерті Сталіна. Події чорного червня 1941 року – це справжній геноцид щодо латвійського народу», - зазначив політрепресований Генріх Чужанс.

Структурний аналіз, проведений Центром документації наслідків тоталітаризму, засвідчив, що майже 23,5% всіх депортованих були селянами, 19% – школярами, 13,7% – домогосподарками. Найбільше депортація торкнулася чоловіків 40–60 років, а також жінок віком 30–40 років. 32,3% депортованих були у віці до 20 років, 17,4% – до 10 років. По дорозі до місця заслання народилося сім дітей, 28 осіб померло. Загалом із усіх депортованих у 1941 році загинули 4884 людини, тобто 34%.

Депортації не повинні повторитися

За статистичними даними політичних репресій комуністичного режиму і жертв депортацій стоять людські долі, але самі репресії й депортації більше не повинні повторитися, заявив на конференції «75 років депортацій 14 червня 1941 року» президент Латвії Раймондс Вейоніс.

Раймондс Вейоніс

Раймондс Вейоніс

Він нагадав, що Латвія в результаті протизаконних депортацій втратила значну частину жителів. «Люди змушені були покинути свої будинки, і багато хто не повернувся. Зараз публікуються дослідження з таблицями і графіками, які дозволяють зрозуміти, наскільки важким був той час, про який ми завжди будемо пам’ятати», – підкреслив глава латвійської держави.

Голова Саейми (парламенту) Інара Мурнієце на конференції заявила, що проти латвійського народу скоєно злочин, який не має терміну давності.

Міністри юстиції країн Балтії, Польщі та України засудили депортації 1941 року

В опублікованій заяві міністрів юстиції країн Балтії, Польщі та України зазначається, що Росія, яка стала правонаступницею Радянського Союзу, досі не зробила жодних кроків для компенсації збитків, заподіяного жорстокими злочинами.

«Історія не може бути ні змінена, ні забута. Тим більше, що сьогодні все ще є живі свідки скоєних злочинів. Ці депортовані в Сибір люди, які пережили неймовірні фізичні і душевні страждання, заслужили пам’яті, справедливості і активного засудження вчинених злочинів», – мовиться у спільному комюніке, опублікованому Міністерством юстиції Литви.

Автори заяви звертають увагу на той факт, що й сьогодні офіційна риторика Росії не змінилася: злочини заперечуються, а радянське минуле і тодішні лідери – в пошані.

Наслідки депортації для Латвії

У Латвії були проведені дві масові депортації під час радянської окупації : в 1941 році і в 1949 році. Менші депортації в тюремні табори ГУЛАГу, а також у місця примусового заслання здійснювалися також і в інші часи. Безліч латишів були заслані в так звані «фільтраційні» табори та табори військовополонених після Другої світової війни.

Експерти зазначають, що депортації позбавили Латвію її національної еліти, а народ – тісних зв’язків зі своєю землею. Був штучно створений дефіцит робочої сили, який заповнювався за рахунок іммігрантів із інших регіонів Радянського Союзу.

Таким чином, депортація виконала також роль колонізації і русифікації країни. Не будучи явним геноцидом, депортація створила умови, які поставили Латвію і її народ на шлях втрати своєї культурної спадщини, а також національного самоусвідомлення.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG