Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 20:49

Кримчани скоїли помилку, і їм треба допомогти – Геннадій Афанасьєв


Геннадій Афанасьєв

Геннадій Афанасьєв

В його палаті – український прапор і свіжі газети. Хоча це дається йому нелегко, Геннадій принципово говорить виключно українською

14 червня, після двох років незаконного ув’язнення у Російській Федерації, до України повернувся один з політв’язнів – Геннадій Афанасьєв. Він був затриманий у окупованому Росією українському Криму співробітниками ФСБ Росії навесні 2014 року. У Росії 26-річному Афанасьєву інкримінували створення терористичного угруповання у Криму і у 2015 році засудили до 7 років позбавлення волі. Геннадій був фігурантом так званої «справи кримських терористів», за якою засудили також Олега Сенцова, Олександра Кольченка та Олексія Чирнія.

З Геннадієм Афанасьєвим ми спілкувалися у «Науково-практичному центрі профілактичної та клінічної медицини», де він проходив обстеження і лікування. Геннадій був після наркозу. В його палаті – український прапор і свіжі газети. Хоча це дається йому нелегко, Геннадій принципово говорить виключно українською. Також він висловлює подяку всім журналістам, що висвітлюють судові процеси над політв’язнями, і вважає – без цього він не вийшов би на волю.

– Геннадію, що реально можна зробити для тих, хто залишається у російських в’язницях?

Побувавши по той бік системи, я знаю більше, ніж деякі юристи. Зараз я хочу стати до боротьби, щоб звільнити ще 29 політв’язнів

– Коли мене запитували про те, що я хочу робити далі, ким бути, я поміркував деякий час і зрозумів: побувавши по той бік системи, я знаю більше, ніж деякі юристи. Перебуваючи за ґратами, я допомагав писати скарги, відстоювати права кожного арештанта, що звертався до мене. Зараз я хочу стати до боротьби, щоб звільнити ще 29 політв’язнів. У перші дні після звільнення я дивився, що відбувається на Донбасі. Бачив смерть молодих хлопців, чув від лікарів, які страждання вони витримали. Коли я почув, що вони пережили, мені складно вважати, що я якимось чином постраждав. Я відчув, що потрібно робити все, щоб звільнити полонених, реабілітувати, надати їм усі можливі почесті від держави.

Найближчим часом я хочу зустрітися з правозахисними організаціями, волонтерами, активістами, що зарекомендували себе. Наша держава зараз будується на самоорганізації та єдності українців. Я сподіваюся на державні структури, які допоможуть мені стати до боротьби. Моя освіта, знання мови, організаторські здібності, які я використовував у Криму для боротьби з Росією, щоб захистити свою державу, мені допоможуть. Я вважаю, головне – це моя безкінечна вдячність, любов до України, моє прагнення служити, робити все, що можу, для цієї держави і її громадян. А взагалі я – звичайна людина. У звичайному житті займався фотографією. Я все це пам’ятаю. На жаль, в мене вкрали всю техніку. В мене нема мети працювати фотографом. Проте, коли буде можливість, я хотів би самовисловлюватись як митець – безкоштовно, для себе і для людей. Це могло б бути вивчення просторів української природи.

– Геннадію, повернімося у 2014 рік. Де Вас заскочили події лютого-березня 2014? Як Ви зрозуміли, що це російське вторгнення до України?

Всі вважали, що Крим аморфний, що він «російський». Але тільки на акцію до пам’ятника Шевченкові у Сімферополі ми зібрали близько 10 тисяч українців: жінок, дітей, старих, молодих

– Я кримчанин, і, як не крути, перебував під токсичною дією російських ЗМІ. Мені було не дуже зрозуміло, що відбувається на Майдані. Проте я побував у Києві, побачив смерть, героїзм, відвагу людей, що боролися за нашу свободу. Мені запам’яталася дівчина-волонтерка, якій куля влучила у шию, коли вона виносила поранених. Я зрозумів, що не можу лишатись осторонь, я мушу щось робити. Одного разу я прокинувся – а моя Батьківщина окупована, довкола зброя, вояки. На футбольному полі перед моїм будинком приземлився військовий гелікоптер, і це була стандартна ситуація лютого-березня 2014. Можливо, я взяв приклад з тієї героїчної дівчини і подумав, що можу допомогти своїй країні, організувавши волонтерські курси першої медичної допомоги. Знайшов лікарів, транспорт, людей, відкрив рахунок у банку. Люди з усієї країни допомагали грошима, їжею, медикаментами, носили цигарки військовим, щоб підтримати їхній бойовий дух. Всі вважали, що Крим аморфний, що він «російський». Але тільки на акцію до пам’ятника Шевченкові у Сімферополі ми зібрали близько 10 тисяч українців: жінок, дітей, старих, молодих. Довкола були так звані «ополченці», російські вояки, «казаки». Це була пряма загроза, але люди стояли під українським прапором. Тоді ми, кримчани, що зростали на російській мові, у російському середовищі, йшли з прапорами, і в наших душах щось змінилося. Ми відчули себе українцями.

– Як Ви вважаєте, чи могла тоді Україна дати відсіч Росії, зупинити подальшу окупацію й анексію Криму?

– Це була б повноцінна війна. Гадаю, заради Криму Путін і тоді, і зараз міг би застосувати навіть ядерну зброю. Україна самотужки не може впоратися з таким потужним ворогом, якому протистоїть уся світова спільнота. Це підтверджують і дії НАТО, спроби захистити ту ж Литву, Латвію та інші держави, санкції, що демонструють ставлення до Росії. Після 2008-го, після Грузії, стало ясно, що це може повторитись. Україна тоді не могла зупинити анексію. Але колись вона зможе.

«Я захищав свою державу у власному домі»

– Як Ви гадаєте, чому у 2014 заарештували саме Вас?

Я не поїхав з Криму, коли була можливість, тому що хто б залишився, якщо не я? Хто б дав знати українцям, що Крим не здався ворогові?

– Ми не ховалися. Я давав багато інтерв’ю, знаючи, що українських журналістів і представників влади не пускають до Криму. Я не поїхав з Криму, коли була можливість, тому що хто б залишився, якщо не я? Хто б дав знати українцям, що Крим не здався ворогові? Хто б діяв, допомагав людям висловлювати свою позицію, боротися? Хай ми нічого не могли зробити проти військових, але в нас була сила волі, слово, душа, любов до своєї країни. Мені потрібно було бути з моїм народом, з людьми, які в мене тоді повірили. Гадаю, саме тому мене заарештували і висунули такі звинувачення – щоб виставити мене якимось злодієм. Я не розумію, як можна засуджувати людину за те, що вона, бувши у своєму домі, бореться проти російської влади, захищає свою державу. А вони сказали, що я «терорист і зазіхаю на територіальну цілісність Росії». Я цього не розумію – і ніколи не зрозумію.

– У цій справі разом з Вами були троє заарештованих. Чи були Ви знайомі до того, чи товаришували з цими людьми?

– Я знав лише одну людину – Олексія Чирнія. Він прийшов на курси першої медичної допомоги, там ми й познайомилися.

До речі, перепрошую за мою українську, я давно не розмовляв нею, та й зростав у російськомовному середовищі. Але обіцяю, що дуже добре розмовлятиму українською.

– До речі, чому Ви вирішили перейти на українську?

– Я завжди хотів розмовляти нею, але у Криму мало хто розмовляє українською. Я навчався у єдиному в моїй школі українському класі. У мене була вчителька Галина Федорівна із західної України, і вона прищепила мені любов до своєї країни. У початковій школі я навчався у Росії, пам’ятаю, ми там виступали у театрі, у національному вбранні, співали пісень. Мені назавжди запам’яталася пісня «Рідна мати моя», яку я ще трирічним співав батькам. Ця любов лишилася. І для мене зараз дуже важливо розмовляти державною, рідною мовою.

– Чи зустрічали Ви у російських в’язницях інших політв’язнів?

– Я не бачив жодного політв’язня. Ніхто з людей, що були зі мною, не знав, хто я, звідки. Коли мене про це запитували, казав, що я українець з Криму. Коли чули, що я з Криму, України, то все про мене розуміли.

– І яким було ставлення до Вас?

– З боку черкесів, чеченців, грузинів, свідомих росіян була неймовірна підтримка. Вони казали, що пройшли через це, що вони з нами. Один грузин сказав мені: «Україно, в нас з вами хартія, ви – наші брати, і набагато більше, ніж росіяни. Ми будемо з вами до кінця». Зі мною були двоє грузинів, які вивчили український гімн, і ми разом його співали.

«Для в’язничної адміністрації я був «бандерівцем» і ворогом народу»

– А чи було особливе ставлення до українця з Криму з боку в’язничної адміністрації?

Коли мене вели на суд, 20-30 осіб, майже вся конвойна служба, стояла коридором. Я йшов через цей коридор, і мене били у живіт, намагалися наступити на взуття

– Для них я був «бандерівцем», «ворогом народу». Коли мене вели на суд, 20-30 осіб, майже вся конвойна служба, стояла коридором. Я йшов через цей коридор, і мене били у живіт, намагалися наступити на взуття, щоб воно з мене злетіло. У такому вигляді я був змушений заходити до зали суду. До мене ставилися вороже. Мене ненавиділи, постійно насміхалися, вели розмови про те, що «Крим наш», намагаючись зачепити цим мої почуття.

– На всіх судах говорилося, що ви – російські громадяни, навіть показували ваші паспорти Російської Федерації. Вас судили за порушення російських законів. Чи мали Ви насправді російський паспорт?

Приносили на підпис документи з моїми скаргами. Серед цих скарг вклали документ з проханням надати російський паспорт. Це була моя особиста війна, щоденна, за українське громадянство

– Я не підписував жодного документа з проханням надати мені російський паспорт. Мене виводили до єдиного приміщення камерного типу і казали, що треба зробити фото для бухгалтерії. Виявилося, це було фото на паспорт. Приносили на підпис документи з моїми скаргами. Їх було дуже багато, і серед цих скарг вклали якийсь документ з проханням надати російський паспорт. Треба було контролювати кожну свою дію. І ось я звільнився, але у свідоцтві про звільнення я фігурую як громадянин Росії. Це була моя особиста війна, щоденна, за українське громадянство. Я не знав, що робити. У цьому єдиному приміщенні камерного типу оголосив голодування. Сказав, що якщо не буде встановлене моє громадянство, якщо не прийде консул, я буду сидіти вже на сухому голодуванні. Консула, до речі, до мене не пускали до останнього. Та за кілька днів до мене приїхала комісія і сказала – Геннадію, будь-яка держава може назвати тебе своїм громадянином, але це нічого не означає. Ти – громадянин України, твоя держава з тобою. Ти можеш записати відеозвернення до українського народу і сказати, що все це брехня. Не марнуй своє здоров’я, з ним і так усе погано. Я послухався, бо довіряв цим людям. Записав це звернення і трохи заспокоївся.

– Чи давали Вам читати книжки і пресу з України, переглядати телепрограми, слухати радіо?

– В мене майже весь час не було телевізора. Книжки, листи, газети з України вилучалися – нібито вони могли містити інформацію, якої в мене бути при собі не повинно.

– А що Ви читали у в’язниці?

– Останнє, що я прочитав там – Данте Аліґ’єрі.

– Ви не мали інформації про те, що відбувалося в Україні протягом останніх двох років?

– Ніякої інформації. Жодного українського слова, пісні. Я ось учора цілий вечір слухав пісні «Океану Ельзи». Там я виписував багато преси, знайшов добре аналітичне видання – російську «Нову газету», де писали і про політв’язнів, і про актуальні проблеми, аналізували російську ситуацію. Це допомагало мені знаходити спільну мову з тими, хто підтримував Путіна – тому що в мене були аргументи, я знав, які проблеми є у Росії. Тепер цілими днями дивлюся засідання Верховної Ради, слухаю, що каже Надія Савченко.

– І як Ви оцінюєте те, що відбувається у Раді?

– Мені сподобалося, що вчора були ухвалені кілька законопроектів. Вважаю, що ситуацію з бійками в Раді треба припинити, і що всі ці дії можливі через недоторканність. Якщо людина знає, що, вдаривши іншу, вона понесе покарання за завдання тілесних ушкоджень, вона тричі подумає, чи робити це. Те ж стосується образ. Ми всі українці, всі люди – що я, що депутат. І відповідальність має бути однакова.

«Кримчани скоїли помилку, але вони – громадяни України»

– Чи плануєте Ви повернутись до Криму або хоча б поїхати туди?

– Я не можу їхати до Криму. Я знаю багато випадків, коли люди висловлювалися проти російської влади, відбували покарання, звільнялися і не могли пробути на волі більше ніж рік-два: в них знаходили зброю чи наркотики і знов відправляли за ґрати. Я впевнений, що за російської влади у Криму буде тільки в’язниця.

– Деякі українці все-таки їздять на відпочинок до Криму. Що б Ви сказали таким людям?

Крим – це наша земля, чудова земля. Перлина. Туди треба їхати, розповідати, ділитися любов’ю

– Я сказав би, що вони молодці. Ні для кого не є таємницею: у Криму дуже багато проблем через неправильний вибір людей, які там живуть, через дезінформацію. Наведу приклад, який бачив у Севастополі. Перед «референдумом» 16 березня 201-го там з’явилися бігборди з мапою України чорного кольору, посередині була свастика, а внизу напис «Фашизм» идет в Крым. Защитите его». Це чорна пропаганда, негідна будь-якої людини. Люди не мали українського телебачення, вони боялися. Вони вчинили помилку, але вони – громадяни України. Їм потрібна допомога. Кожний українець, який їде до Криму, показує людям, що відбувається, яка ситуація на Донбасі, які зміни є в країні, наскільки єдині зараз люди. У виправній колонії я розповідав історію забезпеченої жінки, що возила покришки і власний одяг на Майдан. Вона мала все потрібне, але вона робила це. Для мене це приклад свідомості й ось цієї єдності. І люди, які їдуть відпочивати до Криму, підтримують його, в тому числі фінансово. Там українці, які вчинили помилку, а, може, вони не мали можливості чи сили вийти і сказати «ні». Уявіть: ви прокидаєтеся – а на кожній вулиці патрулі, люди з автоматами. Що ви зробите? Ви ж не підете на них з голими руками і криками: «Я – українець!». Хто міг – той поїхав, хто не міг – лишився. З хворими, дітьми, вагітними дружинами. Крим – це наша земля, чудова земля. Перлина. Туди треба їхати, розповідати, ділитися любов’ю українців до цих людей. І тоді, рано чи пізно, Крим буде наш.

– А як це може відбутися? Як Україні повернути контроль над Кримом?

– Я вважаю, головне – це виховання українського самоусвідомлення. Вирішення проблем, створення міцної держави. Я бачу, як працює президент Петро Порошенко, як працює та ж уповноважена президента з мирного врегулювання конфлікту на Донбасі Ірина Геращенко – людина, яка обіймає високу посаду, але дуже проста, відкрита, приємна у спілкуванні. Я бачу, що вони роблять для держави. Рано чи пізно війна скінчиться. За допомогою наших партнерів, нашої єдності ми повернемо з полону наших хлопців, а потім і наші території. Рано чи пізно влада в Росії зміниться. Рано чи пізно люди там захочуть бути вільними. Коли у Росії буде свідома влада, гадаю, ми зможемо політичним шляхом, мирно вирішити питання Криму. Тому що війна не потрібна – ані нам, ані росіянам. Вони ж навіть не знають, за що воюють. Вважають, що Україна знищує своїх же мирних громадян, але не хочуть бачити, як у регіони їдуть «двохсоті». Але на місцях же всі про це знають. Я не хочу війни. Я хочу, щоб Крим повернувся до нас дипломатичним шляхом. Я бачу, що світова спільнота саме за таке вирішення справи.

– Спасибі Вам, Геннадію.

Для мене Надя, а також Олег Сенцов – найбільші герої сучасної України. За них треба боротися

– Спасибі вам за вашу підтримку. Спасибі кожному журналістові. Без вас мене б тут не було. Я не був би на волі. Ще одному політв’язневі, Юрієві Даниловичу Солошенку – 74 роки. Без вас він би теж не повернувся додому. Без вас би не повернулася додому найбільша сучасна героїня – Надія Савченко. Хочу вам сказати, що вона герой для кожного російського арештанта. Вона могла дістати більше ніж 20 років – і мало хто в такій ситуації зміг би триматись, як вона. Так боротися з агресором, так відстоювати свої права і свободи, переконувати, що вона – людина, і що вона невинна. Далеко не кожний так може. І кожний арештант у Росії ставиться до Надії з величезною повагою. Знаєте, я вже на волі, але розумом ще не до кінця звільнився. І як арештант я їх розумію. І для мене Надя, а також Олег Сенцов – найбільші герої сучасної України, і за них треба боротися. Я вдячний, що журналісти змогли так допомогти у процесі перемовин і обміну полоненими. Якби це так не висвітлювали, не цікавилися нашою долею, нічого б не вийшло. І я прошу кожного журналіста допомогти мені показати суспільству долі інших політв’язнів. Хлопці пережили тортури, вони у дуже жорстоких умовах у виправних таборах, де б’ють, де знущаються. Вони були зі мною в Лефортово. Вони теж розраховують, що українське суспільство про них знає. Коли вони повернуться, то будуть неймовірно вдячні і зроблять усе можливе для кожного українця.

– Як Ви вважаєте, чи готові росіяни якщо не до повстання, то хоча б до більшої активності? Звісно, в’язні – не найрепрезентативніша вибірка, але все-таки.

– Мені писали росіяни, які боролися за мене. Писали російські журналісти, діячі культури. Це свідчить, що люди не згодні. Але в Росії усе настільки під контролем, так важко, що дихати вільно неможливо. Люди страждають. Вони відчувають дію санкцій, але переважно вважають, що винен світ, а не Росія, що вони – постраждала сторона. Їм дуже важко, і не можна сказати, що всі вони – вороги. Їх теж треба підтримувати, там є люди, які за нас змагаються. Рано чи пізно щось зміниться. Але не зараз. Люди поволі прокидаються, але їм дуже важко. Путін і його команда роблять все, щоб притиснути до землі кожний голос, кожну людину. Якщо ти маєш власну думку, ти опинишся за ґратами.

Оригінал публікації – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG