Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 11:47

Щодня я прокидався і засинав із думкою і молитвою про те, щоб повернутися – Солошенко


Юрій Солошенко

Юрій Солошенко

«Поки не скінчиться ця путінська ера, нічого хорошого однозначно не буде»

14 червня до Києва з Росії спецбортом Міністерства оборони України доставили двох політичних в'язнів – Юрія Солошенка і Геннадія Афанасьєва. Президент України Петро Порошенко, як і під час повернення Надії Савченко, особисто зустрів колишніх ув'язнених в Росії, провів їх до «Науково-практичного центру профілактичної і клінічної медицини», перед ґанком якого по черзі виступили президент і обидва звільнених «заручники Кремля». 74-річного Юрія Солошенка засудили до шести років ув’язнення за звинуваченням у шпигунстві. Його справа була засекречена. Подробиці того, як пенсіонера, колишнього директора оборонного заводу «Знамя» виманили в Росію, щоб створити чергову справу проти українця, він розповів Радіо Свобода.


– Я – Солошенко Юрій Данилович. Народився 6 травня 1942 року в Україні, на Полтавщині. Закінчив Харківський державний університет, радіофак, був розподілений на полтавський завод «Знамя» Міністерства електронної промисловості СРСР, на якому пропрацював все своє життя. Закінчив роботу на посаді генерального директора. Нашим основним замовником було Міністерство оборони Союзу, потім Міністерство оборони Російської Федерації. Я працював з ними досить плідно, взаємовигідно, і для нас це був єдиний замовник, контракти ми з ними укладали на невеликі суми, але цього вистачало, щоб платити щороку зарплату працівникам заводу, це було важливо в 90-х роках. Директором я став в 1999 році і працював з тим самим Костянтином Колеговим, який мене чомусь... Я здогадуюся, за що він вирішив заховати мене в тюрму. Цей колега був начальником відділу в управлінні генерального замовника Міністерства оборони Росії. Ми з ним постійно працювали. Спочатку ми укладали договори безпосередньо з Міністерством оборони і через російське казначейство отримували розрахунки, потім Костя вирішив удосконалити схему. Це його ініціатива, тому що, коли працює державне підприємство з казначейством, звідти висмикнути нічого неможливо. Тому він організував так званий «інститут других постачальників», через яких він як представник Міноборони Росії купував продукцію військово-технічного призначення.

– Це ще до припинення контактів з обміну військово-технічною продукцією між Україною та Росією у 2015 році?

– Між Росією і Україною існувала угода про передачу продукції військово-технічного призначення 1993 року, вона у мене є, і я її використовував як доказ того, що все було легітимно. Але справа не в тому, що я хотів щось продати або купити, а, як сказав мені мій слідчий: «Питання вашого затримання вирішувалося на рівні керівництва ФСБ і Генеральної прокуратури». І я потім переконався, що так і було.

Приводом для мого запрошення і приїзду до Росії саме 5 серпня 2014 року слугував дзвінок від того ж Колегова
Костянтин Колегов

Костянтин Колегов

Приводом для мого запрошення і приїзду до Росії саме 5 серпня 2014 року слугував дзвінок від того ж Колегова. Він дзвонив постійно, пропонував свої вироби, вів переговори, я весь час відповідав, що нам це нецікаво і непотрібно. Це все є в листуванні, в записах телефонних розмов – жодного телефонного дзвінка з моєї ініціативи не було, весь час вони наполягали. Я з Колеговим працював понад десять років, ніколи не думав, що може бути якийсь підступ. Він подзвонив і попросив: «Є вироби нашого виробництва, але з неліквідів, невідомо якої якості. Ось якби ти підтвердив їхню кондиційність і допоміг би нам розібратися з цим».

– Ці вироби мали стосунок до ракетного комплексу С-300?

– Коли мене заарештували, слідчий каже: «А можна я замість цих виробів запишу інші». Я кажу: «Не можна, тому що я збираюся будувати свій захист саме на тому, що ці вироби ніякого стосунку до С-300 не мають». Але це не дало ніякого результату.

Колегову я тоді сказав: «Якщо є обладнання, я можу приїхати і протягом дня можу подивитися ці 11 приладів». Я взяв квитки туди і на той же день зворотний. Вони обіцяли оплатити мої послуги. Увечері він дзвонить мені і знову питає: «Ну ви ж приїдете, ми вас чекаємо». Я вже потім, коли аналізував, зрозумів, що вони мене спеціально вели. Виїхав, нормально, в Бєлгороді – паспортний контроль. Дівчина перевірила паспорт, віддала, взяла міграційну карту, пішла. Повертається: «Дайте Ваш паспорт ще раз». Я пішов у купе і чую, як вона дзвонить і передає мої паспортні дані кудись. Думаю: «Щось не те, такого ніколи не було. Очевидно, мене ведуть, а чому не розумію, нічого не зробив».

– Ви раніше стикалися щодо себе зі стеженням, наглядом з боку спецслужб?

– Я за радянських часів і з КДБ працював, але такого віроломства не бачив і навіть гадки не мав. «Ну, – думаю, – ведуть. Тікати з поїзда зараз, а що я зробив? Я їду в джинсах і сорочці, в кишені – 3070 російських рублів та зворотний квиток. За що мене брати?». Я глибоко не став замислюватися. Я, напевно, дуже довірливий – головний мій недолік. Працював з людиною і ніколи не припускав, що можна так підло вчинити. Коли доїхали до Москви, я вже і забув про це. Потім згадав, вимагав, щоб допитали цю прикордонницю, але ніхто на це не відреагував.

Зустрів мене від Колегова колишній полковник російської армії Дем'янов і запитує: «Ви так і приїхали?», – «Так і приїхав». Може, вони думали, що я приїду з кимось або привезу якісь гроші, тому що колись була розмова, коли діяла міжурядова угода, про магнетрони (електронний прилад, що генерує мікрохвилі при взаємодії потоку електронів з електричною складовою поля НВЧ, застосовується в локаторах і НВЧ-печах – ред.). Магнетрони, а не клістрони (електровакуумний прилад, який застосовується у радіолокаційних телескопах, планетних і астероїдних радарах – ред.), які мені потім ставили за вину. Вони обіцяли, але потім я зрозумів, що чи крадені, чи пастка, ми від них відмовилися. Він так здивувався, що я без нічого приїхав, сіли в машину, поїхали до нього в офіс. Приїхав в офіс, там вироби якісь лежать. Він мені якісь пакети дає. «Тут ковпачки для ваших приладів», – щось таке сказав, тільки візьми в руки пакет. Я не брав в руки, набрав номер директора, з яким я працював, щоб сказати, що приїхав, і привітатися. І тут за всіма законами детективного жанру – всі двері навстіж, «всім залишатися на місцях», ФСБ. Я думаю: «Що таке, напевно, цей Костя десь прокрався». Я подумав, що це за ним прийшли, а я сюди випадково потрапив, мене відпустять. Точніше, навіть не подумав, що мене будуть затримувати. А вони прямо до мене, «обличчям до стіни, ноги ширше за плечі». Ходять по ногах. Забрав два телефони у мене, поклав в пакет, який мені намагалися вручити, і дає мені цей пакет і каже: «Візьміть свої телефони». Я взяв, дивлюся, там, крім телефонів, якісь папери. Я відразу їх кинув: «Це не моє». – «Як це не ваше?!», – Їх тут фотографують, як годиться. Я кажу: «Це не моє, я не знаю, що там, крім телефонів». Мені: «Це ваше».

Насправді, ніякого розслідування, ніякої справи не було, тому що вони знали, що нічого розслідувати. Я двічі писав заяву: «Прошу мене допитати з адвокатом», – ніхто не відповідає. Третій раз попросив допитати на поліграфі. А слідчий запитує: «Навіщо?»

Насправді, ніякого розслідування, ніякої справи не було, тому що вони знали, що нічого розслідувати. Я двічі писав заяву: «Прошу мене допитати з адвокатом», – ніхто не відповідає. Третій раз попросив допитати на поліграфі. А слідчий запитує: «Навіщо?», а я йому: «Ну бо ви мені не вірите», – «Ні, – каже. – Я вам вірю, але якщо я напишу вам виправдувальний висновок – це рівнозначно тому, що я піду до відділу кадрів звільнятися».

– Слідчий так просто Вам розповідав про те, як фальсифікуються справи. Чому, як Ви думаєте?

Вони впевнені, що їм все зійде з рук. До мене більше півроку не допускали консула. Позбавили мене адвокатської підтримки всякими хитрощами. Вони настільки нахабно і впевнено себе поводили, відчували, що їм все зійде з рук. І я зрозумів, що слова про те, що моє затримання вирішувалося на високому рівні, – так воно і було

– По-перше, тому що вони впевнені, що їм все зійде з рук. До мене більше півроку не допускали консула. Я вимагав консула, а мені кажуть: «Він відмовляється від вас і не хоче з вами зустрічатися». Позбавили мене адвокатської підтримки всякими хитрощами. Вони настільки нахабно і впевнено себе поводили, відчували, що їм все зійде з рук. Я написав понад 40 клопотань і заяв. Я ні на жодне з них не отримав відповіді. І коли я написав скаргу в Генеральну прокуратуру, мені прийшло, що «вам всі відповіді дали», що «від консула ви відмовилися самі», і взагалі все з точністю до навпаки. І я зрозумів, що слова про те, що моє затримання вирішувалося на високому рівні, – так воно і було. Вони знали, що як не вчинять – будуть праві, аби не виправдали мене. Вони спокійно поводилися. Десять місяців я писав клопотання, заяви про те, що я не винен, відправляв на саму гору, в тому числі і на ім'я Путіна, і в Адміністрацію президента Росії, і Бортнікову – директору ФСБ. А мені кажуть: «Що ви пишете, над вашими заявами сміються. Ми теж писати вміємо».

Спочатку опер мені сказав: «Якщо ви візьмете російське громадянство, ми переведемо вас в статус свідка, будете під захистом закону, і можемо сім'ю вам перевезти»

Слідчий каже: «Звичайно, вмирати краще вдома, ніж тут». Тоді мені не захотілося вмирати зовсім, і я подумав: «Не дочекаєтеся»

Спочатку опер мені сказав: «Якщо ви візьмете російське громадянство, ми переведемо вас в статус свідка, будете під захистом закону, і можемо сім'ю вам перевезти». Я їм кажу: «Як ви собі уявляєте, я – тут, сім'я – там. І з якого дива?» – «Ну ми напишемо виступ, ви виступите». – «Я завжди сам собі писав виступи і спічрайтерів не потребую». Так ми з ними і не домовилися, вони на мене махнули рукою, довели до переможного завершення свою роботу. Я намагався щось пропонувати, а мені слідчий каже: «У вас не таке становище, щоб ви диктували свої умови». І мимохіть додав: «Звичайно, вмирати краще вдома, ніж тут». Тоді мені не захотілося вмирати зовсім, і я подумав: «Не дочекаєтеся». Хоча було по-всякому.

Потім настав час суду. Мене викликає слідчий, ми паралельно з його помічником читаємо всі мої розмови з... не знаю, як їх назвати... з Колеговим і Дем'яновим. Нічого там такого, що підтверджує звинувачення, немає. Я ще кажу цьому хлопцеві: «Сашо, дивись, тут якраз все підтверджує мою правоту і невинність». Він мені: «Так, якби це тільки від нас залежало». Такий не поганий хлопець, теж в майбутньому буде опричником.

Бувало, по місяцю не запрошували на слідчі дії, а під кінець сказали: «Якщо ви визнаєте себе винними, ми змінюємо запобіжний захід на домашній арешт і вам буде вирок умовний». Вони і справді розуміли, що я не шпигун. Слідчий говорив: «Ну треба б, звичайно, трохи дати». Я зрозумів, що мене провокує на хабар. Там такі хабарі, які для нас незбагненні, але хотів, щоб я сказав, що готовий дати

Потім прийшов адвокат, я запитав його про гарантії, а він мені каже: «Та які гарантії, їх немає». Діти укладали з ним угоду і гроші йому платили. За бездіяльність

Бувало, по місяцю не запрошували на слідчі дії, а під кінець сказали: «Якщо ви визнаєте себе винними, ми змінюємо запобіжний захід на домашній арешт, і є у нас товариш, друг нашого відділу – заступник голови Московського міського суду, він домовиться і вам буде вирок умовний». Я відповідаю: «Не можу вам повірити, ви не така висока шишка. Нехай керівництво мені щось скаже». Приходить начальник слідчого відділу Растворов Ігор Юрійович. Теж до мене так: «Юрію Даниловичу, у мене батька так звуть, теж 42-го року. Ну яке там шпигунство, ми все розуміємо». Ну вони і справді розуміли, що я не шпигун. І ще сказав: «Якщо не підпишеш, ми ще на півроку продовжуємо слідство, за ці півроку підготуємо ще кілька статей, і все почнеться спочатку, і будеш ти сидіти стільки ж, скільки сидів би за вироком суду». А я знаю такі випадки, коли роками сидять в «Лефортово». Ще слідчий говорив: «Ну треба б, звичайно, трохи дати». Я зрозумів, що мене провокує на хабар. Я не думаю, що дійсно розраховував, що я буду його давати, тому що там такі хабарі, які для нас незбагненні, але хотів, щоб я сказав, що готовий дати. А там чергова стаття. За якою статтею мене судити – контрабанда або хабар, якщо не погоджуся. Коли Растворов пообіцяв мені знову, я відповів: «Давайте тоді домашній арешт і на суд швидше, щоб вже не нудитися в камері». Він не говорив про гарантії, але говорив, що ніяких сумнівів немає. Розповідав, що коли заступник суду запитав, скільки років, і йому відповіли – 73, він сказав: «Та нема питань, звичайно». Я погодився. Але поки що не підписав, вони поїхали до мого товариша в Митищі, він написав їм розписку, що надасть квартиру мені для домашнього арешту. Вони приїхали, показали розписку, мовляв «ми займаємося». Я впізнаю Мішин почерк. Але сказали, що через свята не можуть мене відвезти туди, а ось через тиждень обов'язково. Кажуть так, ніби я вже вільна людина, з такою впевненістю, що я засумнівався, що це можливо взагалі. Але тим не менше договір начебто зробили, хоч і без підписів. Через тиждень Растворов зі мною зустрічається, і каже, що знову обговорив зі своїм другом, заступником голови міського суду варіанти, і що ніяких сумнівів немає, буде умовне покарання. «Але в крайньому випадку, ми підготуємо клопотання про помилування, і після суду ви відразу вийдете». Ну добре. Чесно кажучи, мені так набридли ці клітки і безвихідь, бачу, що б'юся головою об стінку і ніяких перспектив. Все це без адвоката. Потім прийшов адвокат, я запитав його про гарантії, а він мені каже: «Та які гарантії, їх немає». Діти укладали з ним угоду і гроші йому платили. За бездіяльність.

Слідчий так надихнувся, написав такий обвинувальний висновок, що я почав його читати, і таке страшне, що я сам би себе розстріляв за це

Слідчий так надихнувся, написав такий обвинувальний висновок, що я почав його читати, і таке страшне, що я сам би себе розстріляв за це. Я навіть не став дочитувати, підписав і віддав, бо якщо дочитав, то, напевно, і підписувати не став би. Ну, писали все, що можна: «Навмисне, з метою нанесення шкоди безпеці Російської держави». Таку нісенітницю. Звинувачує мене в тому, чого не могло бути, тому що не могло бути ніколи. Ми ці вироби виробляли 40 років, я їх усі таємниці знаю, і де вони стоять і все. Я йому і оперу кажу: «Ви хоча б знайшли якісь вироби, яких немає в Україні, і інкримінували мені. А якщо ці вироби випускаються на Київському заводі «Генератор», навіщо мені красти для них документацію?». І знову своє: «Давайте я напишу, що ви цікавилися не магнетронами, а клістронами». Клістрон використовується в системі С-300, а магнетрон – в «Буці». Магнетрон – не таємно, а цей секретний, тому їм було цікаво було вести мову саме про клістрони.

– Слідство взагалі розбиралося в техніці та електроніці?

– Розбиралися в цьому так, як ця шафа. Мало того, в першому томі я прочитав довідку управління контррозвідки ФСБ Росії про те, що ці вироби за програмою імпортозаміщення освоєні в Києві, і на це виділено з бюджету України 4,2 мільйона гривень. Ну, я думаю, це те спростування. Розумній людині хіба не зрозуміло, що без документації відтворити цей виріб ніяк не можна. Ще одне підтвердження моєї невинності.

Я прочитав перший том, потім мене стали приводити, але читати нічого не дають. Привели, посидів там, а водять, щоб в СІЗО відзначали, що мене на якісь заходи виводять

Коротше, я підписав, справа йде до суду, готуємося, читаємо матеріали справи. Перший том я прочитав сумлінно. Без адвоката, хоча я наполягав, щоб мій адвокат був. Мені відповіли: «Я вас почув, але ваш адвокат ще не увійшов у справу». Як він повинен увійти – зліва-направо? Я прочитав перший том, потім мене стали приводити, але читати нічого не дають. Привели, посидів там, а водять, щоб в СІЗО відзначали, що мене на якісь заходи виводять. І 11 вересня призводять і ажіотаж такий: «Давай бігом, бо треба терміново везти її в прокуратуру. Часу немає, підписуй, ти ж знаєш». Три томи – я і не читав жодного рядка. Подумав: «Все одно напишуть те, що захочуть», тому що я вже переконався: моя думка ніякої ролі не відіграє. Підписав. 16-го числа здали справу в прокуратуру, 18-го вже затвердили, а 19-го я вже отримав повідомлення, що справа направлена до суду, а через якихось три дні все пішло в такому темпі, що всі дивувалися – ніколи так не робилося. Я подумав: «Може, і справді так поспішають мене звільнити». Свята простота.

Першого жовтня – перше засідання суду. На п'ятнадцять хвилин зібралися, познайомилися і розійшлися. Другого, третього і п'ятого. П'ятого жовтня запрошують свідків для надання показань. Перший приходить Колегов. Адвокат його запитує: «А чому ви не попередили Солошенка, що цього не можна робити, а відразу написали заяву в ФСБ?». Він каже: «Я заяву не писав». А державний обвинувач, дівчина, каже: «А як же в справі є ваша заява?». Йому, напевно, соромно було переді мною, сказати: «Я – стукач, написав на тебе в ФСБ кляузу, брехню». Він відповідає: «Я подумав, що якщо я відмовлю Солошенку, а він, маючи широкі зв'язки, дістане ці матеріали, завдасть шкоди Росії, то я вирішив, що його краще закрити». – «А чому у вас така неприязнь?». Дослівно відповів: «Мені тітка сказала, що в Україні така влада прийшла ворожа». Полковник російської армії – тітка йому сказала, і він вирішив боротися з цією владою. Я вважав нижче своєї гідності з ним говорити, навіть слова йому не сказав. Тому, коли Дем'янов щось белькотів, адже брехати не так легко, напевно, я говорю: «Нехай говорить голосніше». Дем'янов мені: «У мене такий голос просто». – «Це не голос такий, а просто правду говорити легко і приємно, а брехати навіть негідникові не так просто». Суддя мене зупинив.

Слухали мене в суді дуже уважно, погоджувалися, кивали головою, а в кінці написали, що те, що я говорив, суд сприйняв критично

Слухали мене в суді дуже уважно, погоджувалися, кивали головою, а в кінці написали, що те, що я говорив, суд сприйняв критично. На цьому справа і закінчилася. Правда, вони собі в заслугу ставлять те, що дали мені замість 10 років, скільки мінімально встановлено і скільки прокурор просив, а суд дав шість. Через вік, напевно.

Приходили кореспонденти, телебачення – нікого не пускали. Навіть консула не пускали. Якби там була преса...

У мене процес йшов під двома літерами «с» («совершенно секретно» – ред.), Тому нікого не пускали до мене. Приходили кореспонденти, телебачення – нікого не пускали. Навіть консула не пускали. Якби там була преса...

– Ви відмовилися оскаржити вирок?

– Відмовився. Це марно, тільки затягування часу. Думаю: «Швидше б вирок набув чинності, і почати вже боротися». Я все ж сподівався, думав, що це Путін набирає заручників, обмінний фонд. Воно, власне, так і було. Растворов мені говорив: «Ми вас нікуди не віддамо. Навіть якщо не вийде з умовним покаранням, ми організуємо клопотання про помилування. Місяць ще тут почекаєте і поїдете додому». Після суду я його вже не бачив і не чув. Написав Растворову заяву, без відповіді.

Юрія Солошенка зустрічають на Батьківщині

Юрія Солошенка зустрічають на Батьківщині

Консул домігся, щоб мене перевели в «Матроську тишу». Перед цим зі мною зустрічалася Елла Памфілова (російський омбудсмен – ред.) і сказала, що до суду допомогти не зможе. 10 грудня вона зустрічалася з президентом і обіцяла моє запитання там обговорювати. До 10 грудня я сподівався, що Памфілова піде і донесе президенту, що невинний дід тут страждає. Показують по телевізору: сидить Елла Памфілова розмовляє з Володимиром Путіним про щось. Тут відкривається «кормушка»: «Солошенко, з речами на вихід».

– У цей момент, коли зустріч Памфілової і Путіна по телевізору показували?

Посадили в «столипінський вагон». Мені дали в супровід медичну сестру, тому що я хвора людина, що не завадило їм мене відправити
Валерія Лутковська зідзвонилася з Памфіловою, та подзвонила уповноваженому Нижньогородської області, організували кампанію, прийшли до мене в лікарню. Вся колонія на вуха встала. Це відвідування відразу змінило ставлення до мене: відразу на «ви» перейшли, по імені-по батькові, все, як годиться

– Так. Мої сусіди по камері мені кажуть: «Ну все, ти додому». І я так подумав, розцілувалися, попрощалися. Мене відводять в «накопитель», де збираються ті, кого відправляють на етап. А куди – ніхто не знає. Думаємо, що в Мордовію. Посадили в «столипінський вагон». Мені дали в супровід медичну сестру, тому що я хвора людина, що не завадило їм мене відправити. Вночі погано стало, сидимо на голові один в одного, всі курять. Сестра підходить: «У мене тонометра немає, того немає». – «А навіщо ти мене супроводжуєш, що мені дивитися на тебе, чи що? Від цього легше не стає». Майже добу їхали. Коли приїхав до Нижнього Новгорода, вивели і запитують: «Хто тут в супроводі медика?» – «Я». Мене окремо і повезли в лікарню СІЗО, де я був півтора тижні. Після лікарні мене – в транзит, в п'яту колонію. Мені стало погано, я звернувся до лікаря, і мене помістили в лікарню. Валерія Лутковська зідзвонилася з Памфіловою, та подзвонила уповноваженому Нижньогородської області, організували кампанію, прийшли до мене в лікарню. Вся колонія на вуха встала. Це відвідування відразу змінило ставлення до мене: відразу на «ви» перейшли, по імені-по батькові, все, як годиться.

– Хто Вас підтримував весь цей час?

Кожен день я прокидався і засинав з думкою і молитвою про те, щоб повернутися. Я відчував і логічно прийшов до того, що поки Надю Савченко не звільнять, до нас черга не дійде. Я так само весь час думав: «А раптом Путін щось придумає іще». Я боявся, що мене не відпускають саме через те, що я тут розповім, яке там беззаконня

– По-перше, діти писали листи. Коли я вже потрапив у колонію, була можливість нишком зателефонувати, ось ви знаєте, як це робиться. Так там усі знають, і начальство знає. Заступник начальника мені каже: «Підете в загін, вам там розкажуть, як подзвонити додому». Але якщо попадешся йому, він стане робити вигляд, що цього не можна. А хлопці в такому випадку беруть і б'ють телефоном у стінку, тому що вважається западло щось віддавати вертухаям. А потім поставили в лікарні телефон, телефонував додому. Кожен день я прокидався і засинав з думкою і молитвою про те, щоб повернутися. Я відчував і логічно прийшов до того, що поки Надю Савченко не звільнять, до нас черга не дійде. Коли її звільнили, я відчув, що це можливо. 25 травня я прочитав, чи в «Новій газеті», чи в РБК, що наш президент сказав: «Тепер я можу це говорити, що питання Солошенка і Афанасьєва вирішується». Але я так само весь час думав: «А раптом Путін щось придумає іще». Наш президент сказав, наш бореться, а він – ні. Я подивився на цих двох (Олександра Александрова і Євгена Єрофеєва – ред.) – Вони йому й не потрібні. Може, йому й не треба, щоб вони поверталися. Які цінності у нього, щоб він мене на когось обміняв. Я боявся, що мене не відпускають саме через те, що я тут розповім, яке там беззаконня. А воно дійсно так, і розповідати про це потрібно для того, щоб всі знали, за що сидять хлопці, які там ще залишилися, і що потрібно робити, щоб вони повернулися додому. Це наше завдання.

Я вдячний всім, хто підтримував мене, хто боровся. Тим, завдяки кому я перебуваю тут і сподіваюся скоро зустрітися зі своєю сім'єю. Ті, хто страждає там, вони вимагають нашої уваги, допомоги і підтримки

Я вдячний всім, хто підтримував мене, хто боровся. Тим, завдяки кому я перебуваю тут і сподіваюся скоро зустрітися зі своєю сім'єю. Але ті, хто страждає там, вони вимагають нашої уваги, допомоги і підтримки. Я так вдячний всім, хто мені листи писав. З Канади, Росії, України. Дівчата з «Центру громадських свобод» з такими гарними українськими іменами написали мені. Підтримували, я їм дуже вдячний.

– Вас підтримували в Росії?

Ставлення до мене в СІЗО, я чесно скажу, було хороше. Співчували. Не те, щоб співчували, але розуміли і теж були, м'яко кажучи, здивовані, яким чином я опинився

– Так, «РосУзник» писав. Я зберіг всі листи. Правозахисниці приходили постійно. Зоя Свєтова, Елла Памфілова приходила в камеру. Ставлення до мене в СІЗО, я чесно скажу, було хороше. Співчували. Я не буду говорити хто, тому що вони відразу потраплять під ковпак ФСБ. Вони не те, щоб співчували, але розуміли і теж були, м'яко кажучи, здивовані, яким чином я опинився.

Я 46 років працював на заводі, в основному на Росію. І в ті часи, коли неможливо було це робити – не було ні енергоносіїв, ні матеріалів, – ми жодного контракту не зірвали. І ось так мені «подякували».

Зі мною сиділи разом у камері освічені люди. З ними з усіма ми домовилися підтримувати зв'язок, що вони приїдуть до мене в гості. З одним сусідом по камері я вивчив гімн України, ми напівголоса його співали

Зі мною сиділи разом у камері освічені люди. З ними з усіма ми домовилися підтримувати зв'язок, що вони приїдуть до мене в гості. Вони мріють про те, щоб приїхати в Україну. З одним сусідом по камері я вивчив гімн України, ми напівголоса його співали. Одному я прочитав чотиривірш:

Щоб жити – ні в кого права не питаюсь.

Щоб жити – я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

Є нормальні хлопці, їх там багато

Він попросив написати його на титульному аркуші в його щоденнику. Є нормальні хлопці, їх там багато.

– Навіщо тоді взагалі ця справа знадобилася? Тому що очевидно, що Вас спеціально намагалися виманити в Росію.

Пропаганда дуже сильно працює і, на жаль, на деякі уми вона має вплив. Не може ніяк ця імперія змиритися з тим, що частина Радянського Союзу покінчила з минулим і йде своїм шляхом. Боюся, що без радикальних заходів Крим не повернути

– По-перше, для інформаційної війни. Коли мені запропонували громадянство і виступити, зрозуміло, що вони збиралися використовувати. Я ж бачив, що коли хтось погоджувався з Донбасу, перебіжчик, навіть не арештант, і збирався дати інтерв'ю, виступити, з яким задоволенням вони його підносили і коментували. Пропаганда дуже сильно працює і, на жаль, на деякі уми вона має вплив. За це садити треба. Не може ніяк ця імперія змиритися з тим, що частина Радянського Союзу покінчила з минулим і йде своїм шляхом. Обов'язково у них потрібно дозволу запитати: «А можна нам до Європи, дозвольте, Володимире Володимировичу». Уже цього не буде ніколи. Але боюся, що без радикальних заходів Крим не повернути. Він сам там ляже кістьми, але не віддасть. Після того, який шабаш вони влаштували в першу і другу річницю, святкують свій злочин і радіють з цього приводу, звичайно, він не перед чим не зупиниться. Дуже підступна людина.

Ось ці 13 відсотків, які в опозиції, а 87 – підтримує; нехай Володимир Володимирович не спокушається: ніяких їх немає, мені щось зустрічалися тільки з 13 відсотків. Треба віддати належне вашій мужності та ваших колег. Знаходяться і правозахисники, які не соромляться піднімати голос і говорити правду. Я не політик, але це крик душі.

Я збирався зробити заяву для преси, але після інтерв'ю необхідності вже немає.

– А що Ви хотіли сказати в зверненні?

Беззаконня і вседозволеність, особливо Федеральної служби безпеки. В кожному, навіть найменшому кабінеті, портрет «залізного Фелікса» на одній стіні і бронзовіючого Вови – на іншій

– Я хотів сказати здебільшого про систему в Росії, про свавілля, беззаконня і вседозволеність, особливо Федеральної служби безпеки. Розумієте, відчуваєш безвихідь, коли ти розумієш, що екран чорний, а вони кажуть – білий, або навпаки. І ти їх не переконаєш. Поняття Фелікса Дзержинського про чисті руки, гаряче серце і холодну голову не працює. Хоча в кожному, навіть найменшому кабінеті, портрет «залізного Фелікса» на одній стіні і бронзовіючого Вови – на іншій.

Коли немає перспективи і надії, що ось сьогодні погано, а завтра моїм дітям і онукам буде краще, – це дуже тяжко. Поки не скінчиться ця путінська ера, нічого хорошого однозначно не буде

Розумієте, коли немає перспективи і надії, що ось сьогодні погано, а завтра моїм дітям і онукам буде краще, – це дуже тяжко. Поки не скінчиться ця путінська ера, нічого хорошого однозначно не буде. Владу він зміцнив і не віддасть її. Тому, що буде далі, ви, можливо, і побачите, я – ні. Всі покоління сподівалися на краще. Зараз всі ці Кисельови, Толсті запитують: «Що нас так не любить ніхто»? А що ж вас любити, якщо ви брешете відчайдушно і нахабно?.. Це нескінченна розмова.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG