Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 10:54

Окупований Крим. Коли є стратегія і коли її немає


Плакати учасників протесту проти агресії Росії. Мілан, 9 червня 2015 року

Плакати учасників протесту проти агресії Росії. Мілан, 9 червня 2015 року

Неможливо звільнити Крим і Донбас, не звільнивши Київ, Львів, Дніпро, Одесу, а разом із ними й усю Україну від корупційних банд зрадників і злодіїв на всіх рівнях управління державою

(Рубрика «Точка зору»)

За Конституцією Крим (АРК і Севастополь) є складовою України. Фактично ж із так званої «русской весни» 2014 року – ні. Виходячи з цього факту, нині існує лише дві послідовні тенденції у ставленні до втрати Криму Україною (все інше – еклектична суміш цих двох). Перша у своїй основі має прагнення зробити всі необхідні висновки з того, що сталося, проаналізувати дії і бездіяльність української влади на кримському напрямку, збагнути специфіку тактики і стратегії Росії в 2014 році (і не лише тоді, а й перед цим і після цього), сформувати українську програму деокупації втрачених територій. Друга тенденція полягає в тому, щоб відмовитися від усіх рефлексій з цього приводу, мовляв, втратили, то й втратили, і не варто заглиблюватися в це питання, проїхали, треба займатися справами…

Проте штука в тому, що багато чого з кримського арсеналу «русской весни» було використано на Донбасі, в Одесі, в Харкові (на щастя, в двох останніх містах – невдало) і ще може бути використано в інших регіонах України. У Криму Росія продемонструвала те, що формується в її геополітичних «лабораторіях», показала, як то все працює в «польових умовах», як функціонують схеми, в які роками вкладалися гроші, інтелектуальні й кадрові ресурси, чому надавалася потужна інформаційна й ідеологічна підтримка.

Російська стратегія й українська тактика

Увесь період незалежності Україна у взаєминах із Російською Федерацією постійно переважно програвала, бо діяла лише тактично, не маючи стратегії, далекосяжної перспективи, працюючи тільки «тут і тепер». Натомість Росія діяла стратегічно, точно знаючи для чого і навіщо вона витрачає кожний рубль, опікується населенням південного сходу України, вкладає фінанси в усілякі спільні з Україною культурно-гуманітарні програми, і чим уся та «інтеграція» має нарешті завершитися.

На відміну від української верхівки, інтереси якої не виходили за межі «купи-продай», російські істеблішмент зберіг досвід п’яти століть хижої імперської державності, геополітичної хтивості, нестримної експансії тощо. А в Україні панувала система тотальної боротьби за контроль над грошовими потоками, утримання особистої і кланової влади за будь-яку ціну, за розподіл державного бюджету в партикулярних інтересах. Цим виднокрай абсолютної більшості українських політиків обмежувався.

Російська верхівка ще більш крадійкувата і корупційна, ніж українська, але 500 років державницьких традицій – то не жарти… В Україні ж, за точним визначенням знаного соціолога Євгена Головахи, панувала «моментократія», тобто прагнення жити інтересами одного дня, найближчої перспективи як у напрямку майбутнього, так і в напрямку минулого. Все це робило Україну об’єктом і жертвою європейської і світової політики…

Плоди тривалої підготовки

Захоплення Криму відбулося для Російської Федерації так фантастично легко не тільки завдяки боягузтву і психологічному паралічу постмайданної влади в Києві, що прийшла на Печерські пагорби не боротися за національні інтереси, а насолоджуватися життям, але й завдяки 22 рокам ретельної і всеосяжної підготовки. Не треба обманювати себе – мовляв, то був експромт Путіна, який захотів використати сприятливий момент. Ні, Росія почала готуватися до реколонізації Криму й цілої України ще в 1991 році, вже тоді активно формуючи стратегію свого переможного повернення.

Усе, що Росія протягом цього періоду робила на кримському півострові, було спрямовано на досягнення стратегічної мети – приєднання цієї території до Російської Федерації. Економіка, політика, культура, інформація, освіта – все, чого торкалася Москва, геть усі зусилля Росії у Севастополі й Криму були підпорядковані цьому великому задуму.

Це тільки недолугі завсідники Печерських пагорбів у Києві наївно і безвідповідально вбачали в шаленій активності Росії на українському півдні виключно «дружбу, братство, жуйку» та ще спільний з ними, любими, бізнес.

Нині ейфорично святкуючи перемогу, реколонізатори Криму радісно прохоплюються і відкрито визнають (а кого соромитися?), для чого всі ці роки росіяни та їхня кримська креатура робили те, що робили. За повідомленнями ЗМІ, депутат від Севастополя Татьяна Щербакова, виступаючи в Лівадії на Південному березі Криму на конференції «Руский мир: проблеми і перспективи», заявила: «Вкладання коштів Російською Федерацією в освіту і культуру Севастополя відіграло велику роль у приєднанні Криму до Росії». Їй неможливо заперечити. Для того й вкладали за абсолютної байдужості, ба більш, дружнього нейтралітету офіційного Києва, політика якого на кримському напрямку була контрпродуктивною і самогубною як за Кучми, так і за Ющенка, не кажучи вже про Януковича.

Звісно, не через некорисливу любов до науки й мистецтва вкладалися сотні мільйонів у створення в Криму філій російських вишів (лише у Севастополі, місті з населенням 370 тисяч, таких відкрили понад десяток!), телеканалів-рупорів Москви, великої кількості антиукраїнських газет тощо. Фабрика зачищення мізків працювала понад 20 років із максимальною напругою. Офіційний Київ навіть не намагався їй заважати, а патріотична громадськість у протистоянні ідеологічному нашестю не могла замістити собою силу державних структур, маючи вкрай обмежені ресурси. Та й число патріотів зростало не такими темпами, як мало б: Київ за весь час не спромігся відкрити в Севастополі жодної (!) української школи…

Росіяни на півострові не вигадали нічого екстра-підступного, вони просто мали підкріплену ресурсами стратегію, що ефективно спрацювала.

Які ж висновки?

Маючи будь-які контакти з Росією, треба завжди зважати на її стратегію, що здебільшого суттєво відрізняється від офіційних заяв. Водночас, треба обов’язково мати власну стратегію і жорстко втілювати її в життя, не боячись казати «ні», не боячись демаршів і провокацій з російського боку. Наприклад, культурно-освітню та інформаційну окупацію Криму з 1991 до 2014 року можна було не допустити, просто не дозволяючи створювати в Криму російські центри впливу, бо, приміром, усі філії російських університетів на півострові мали офіційні київські ліцензії, без таких ліцензій вони не могли працювати. А надавши такі ліцензії і отримавши московського хабара, київські чиновники телефонували в Севастополь і дуже критикували тамтешнього начальника управління освіти за те, що він, мовляв, дозволив функціонувати російським вишам… Це ще одне підтвердження того, що корупція є, крім усього іншого, геополітичною загрозою Україні. Нині ми бачимо «вуха» цього явища в «дивній» і доволі невдалій для нас війні на сході…

Корумпована держава і корумпована влада не здатні вести правильну політику, спрямовану на захист національних інтересів. Тому неможливо звільнити Крим і Донбас, не звільнивши Київ, Львів, Дніпро, Одесу, а разом із ними й усю Україну від корупційних банд зрадників і злодіїв на всіх рівнях управління державою. Саме вони є найбільш небезпечними для України союзниками Путіна всередині країни. А вже новій чесній і патріотичній владі буде сенс розповідати про стратегію і тактику. Нині ж це все є голосом людини, що волає в пустелі…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG