Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 06:10

Стамбул і конспірологія. Що не так із нашим світоглядом


Стамбул, 29 червня 2016 року

Стамбул, 29 червня 2016 року

Будь-який великий теракт у світі стає лакмусом. Він виявляє в Україні тих людей, які вважають, що зло має одну-єдину геолокацію

(Рубрика «Точка зору»)

Віра у світову змову спокусливо приваблива. Вона не вимагає від свого носія жодних додаткових знань. Замість цього вона дає своїм адептам право робити висновки космічних масштабів і космічної ж некомпетентності.

Не важливо, про що йдеться. Це може бути розстріл редакції Charlie Hebdo, перестрілка в Казахстані, референдум у Британії чи теракти в Парижі – обов'язково знаходяться люди, які визначають замовника подій ще до того, як осів пил і охолонули гільзи. І щойно новина з'являється у стрічках, осудливий перст в українських соціальних мережах направляється в бік Москви. Нинішні вибухи у стамбульському аеропорту – не виняток.

Стрічка «Фейсбуку» забита конспірологією. Аргументація проста: Туреччина вибачилась перед Кремлем не так, як той хотів, і тому отримала теракт. Посил нескладний: ми спостерігаємо помсту «імперії зла» у всій своїй ефективній безжалісності. І цю релігійну впевненість не можливо перемогти жодними логічними доводами.

Власне, логіка тут і справді не допоможе. Саме тому, що конспірологія лише прикривається аргументами, а насправді вона набагато ближча до сектантства. У рамках цього підходу зло і добро жорстко детерміновані й географічно закріплені. І вся ентропія може народжуватись лише в тій локації, яка визначена на роль сучасного осередку зла.​

Безглуздо намагатись апелювати до здорового глузду носіїв такого підходу. Їх не бентежить і те, що між листом Ердогана і терактами минули лічені години. Навпаки – у свідомості цих людей зло є настільки потужним, що для нього немає нічого неможливого.

Цих людей не можна переконати – їх, у кращому випадку, можна лише намагатись зрозуміти. Війна, яка розпочалась два роки тому, стала для всієї України занадто великою несподіванкою. Вона перевернула уявлення про норму, про допустиме і неможливе, про те, що реально, а що – ні. Якби хтось 2013 року став розповідати, що Москва анексує Крим і вторгнеться на Донбас – його б підняли на сміх. А 2014 року виявилось, що все, що країна вважала теорією змов, набуло плоті й крові.

Якщо вже Росія могла розпочати війну з Україною – то чому вона ж не може кидати динамітні шашки в щасливий європейський побут? Конспірологія отримала легітимізацію: відтепер ніщо не занадто, жодна версія не позамежна. І тому будь-яка спроба звернутись до аргументів натикається на традиційне «а на Донбасі теж не Росія воює»?

У тому ж і справа, що на Донбасі воює Росія, але це не означає, що Росія воює всюди. Багато в чому, українська конспірологія виростає з містечковості. З тієї самої впевненості, що на сучасній мапі є тільки Захід, Росія і прикордонна Україна.​

Ми не звикли цікавитись нічим, що виходить за рамки цього трикутника. Близький Схід, Далекий Схід, Південна Америка, Центральна Азія, Перська затока, Північна Африка – український обиватель часом схожий на школяра, який виявив, що земля кругла, а не стоїть на китах і черепасі. І з ентузіазмом неофіта він намагається робити висновки про всю складність світу, відштовхуючись від свого власного досвіду і спостережень. Будь-який повалений правитель – Янукович. Будь-який вуличний протест – Майдан. Усе, що може нам якось нашкодити, – справа рук Кремля.

У такому світі не існує релігійних фундаменталістів, ні курдського руху, ні турецько-ізраїльських переговорів, ні локальних інтересів і альтернативних орбіт впливу. Їх немає, тому що ми не звикли ними цікавитись, звично ставлячи самих себе в центр світобудови. І тому якщо десь відбувається щось, що навіть побічно виводить нас зі світового порядку денного, то виною всьому – все той же ворог, який два роки тому познайомив Україну з реальністю війни.

Певним чином це прояв усе тієї ж релігійної свідомості. Коли вже Україна хоче стати Заходом, а Росія намагається цьому перешкодити – то всі проблеми Заходу теж потрібно пояснювати Кремлем.

І немає нічого дивного, що в цій картині світу зло – могутнє і повсюдне. Ця впевненість, до речі, ріднить українських конспірологів з їхніми російськими візаві. Ті ж теж звикли бачити в будь-якій неприємній для себе ситуації чужу злу волю. Різниця лише в тому, що в Російській Федерації лукавою всемогутністю заведено наділяти умовний захід, який дискваліфікує олімпійську збірну і обвалює курс рубля.

Ми звикли сміятись над наївною впевненістю російського обивателя, який вважає свою країну альфою і омегою світового порядку. Але щоразу, коли фатум переключає увагу з нашої країни на щось ще, ми зливаємось із російським обивателем до повної непомітності. І з енергією пікейних жилетів намагаємося вписати всю складність світової політики в рівняння нашої війни.

Ми звикли називати чужу дурість «ватнічеством», роблячи це слово синонімом відсталості. Але в тому й особливість, що такий спосіб мислення – екстериторіальний – він не залежить від кольорів прапора і геолокації. І рівень патріотизму тут навряд чи може служити виправданням. Різниця між Борменталем і Кульковим – не в закінченні їхніх прізвищ. Різниця у кругозорі. І у здатності розуміти, що світ складний і неоднорідний.

І чим раніше ми це зрозуміємо – тим краще.

Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG