Київ – Еліна Галва – голова громадської організації «Дружина офіцера», член координаційної ради міжнародної благодійної організації «Люди допомагають людям». Раніше Еліна Галва допомагала своєму чоловікові – інструкторові з бойової підготовки батальйону спеціального призначення «Азов» В’ячеславу «Кузьмічу» Галві, а після його загибелі у серпні 2014 року зрозуміла, що має допомагати родинам українських бійців, підтримувати сім’ї, які втратили своїх коханих, чоловіків, татусів. Наскільки це потрібно і наскільки це складно, Еліна Галва розповіла Радіо Свобода.
Крім того, що мій чоловік був військовим інструктором і готував бійців, він ще передавав на передову індивідуальні аптечки і набори тактичної медицини
– Волонтером мене змусило стати життя, я б так сказала. Коли мій чоловік загинув – це відбулось 26 серпня 2014 року, – я збагнула, що маю продовжити його справу. Адже, крім того, що мій чоловік був військовим інструктором і готував бійців, він ще передавав на передову індивідуальні аптечки і набори тактичної медицини. Я тоді не була в курсі роботи і волонтерських справ чоловіка – знаєте, він мене намагався тримати осторонь, я для нього була його коханою «дівчинкою-квіткою», він хотів, щоб я була ідеалом жінки. Але почалися військові дії на Донбасі, і я допомагала йому робити відео-зйомки військових тренувань, тощо.
– «Дівчина-квітка» стала помічницею?
Я фактично успадкувала волонтерську справу свого загиблого чоловіка. Півтора-два роки тому медичні набори на передовій мали справді вагу золота, точніше вагу життя!
– Так. Інакше і бути не могло, я ж була для В’ячеслава ідеалом жінки, я його в усьому підтримувала. Коли чоловік загинув, мені продовжували надходити посилки з медициною, і продовжували телефонувати волонтери і бійці з передової – потрібні були аптечки, медичні препарати тощо. Це тривало більше ніж рік – і я фактично успадкувала волонтерську справу свого загиблого чоловіка. Півтора-два роки тому медичні набори на передовій мали справді вагу золота, точніше вагу життя! Їх переправляли з країн Європи і у мене не було іншого виходу, як пересилати або передавати їх далі на схід, у зону бойових дій.
– Яким підрозділам Ви допомагали?
Після загибелі чоловіка військові і гвардійці звертались до мене з пропозицією вшанувати його пам’ять якимись конкретними, корисними речами
– Це були військові з’єднання Збройних сил і Національної гвардії України: «Миротворець», «Азов», «Київська Русь» та інші, прикордонникам я теж передавала речі з тактичної медицини. Після загибелі чоловіка військові і гвардійці звертались до мене з пропозицією вшанувати його пам’ять якимись конкретними, корисними речами. І ми тоді вирішили провести для бійців тактичний тренінг його пам’яті, це був безкоштовний тренінг, на якому представлені ті дисципліни, яким В’ячеслав навчав хлопців.
Всі знайомі військові інструктори безкоштовно провели тренінг, учасники дуже старались, я тоді подумала: мабуть, зараз Слава на нас зверху дивиться і йому це має подобатись. Серед учасників тренінгу були молоді хлопці, які навчаються разом з моїм старшим сином в Юридичному ліцеї імені Ярослава Кондратьєва Національної академії внутрішніх справ. Хлопці запропонували провести аналогічний вишкіл у них. «Еліно Анатоліївно, а Ви можете провести такі навчання для наших ліцеїстів, щоб вони навчились військовій справі», – запитали хлопці, і ми з побратимами мого чоловіка провели у них навчання з тактичної медицини.
– Серед напрямків Вашої волонтерської роботи – підтримка вдів. Наскільки це складно?
– Я сама проходила цей жахливий шлях: від абсолютно чорної депресії, коли не хотілось жити, не те що чимось займатись – і до повернення у соціум. Мені схотілось, сказати б, «відійти» від війни, і я зорганізувала родинний клуб «Родинна колиба».
Надзвичайно важко, якщо не неможливо, повірити, що свого коханого ти вже ніколи не побачиш!
Я запрошувала до нашої колиби майстринь, митців, які проводили майстер-класи (малювання, ліпка, виготовлення ляльок тощо) для діток бійців, чи не найбільшу увагу ми приділяли і приділяємо досі такій реабілітації через творчість для родин загиблих. Я розумію, в якому стані перебувають дівчата, жінки, які втратили своїх коханих, своїх чоловіків. Адже надзвичайно важко, якщо не неможливо, повірити, що свого коханого ти вже ніколи не побачиш! Іноді заходить молода жінка, вдовиця – а очі у неї згаслі, і ця жінка буквально просякнута скорботою і сумом, від неї хвиля трагізму й розпачу відходить. Це страшно! Час не лікує, як часто можна чути – але поряд з такими ж людьми, як сама, стає легше. Ми просто спілкуємось, знаходимось поруч, підтримуємо одна одну, наші діти разом граються, на майстер-класах ми разом вчимось щось красиве і потрібне виготовляти.
– Які ще волонтерські справи належать до Ваших «сфер інтересу»?
В молодого хлопця тіло осколками посічене, а то і рука чи нога ампутовані, а йому пишуть про виробничу травму!
– Мені доводилось «вибивати» статус для родини, вісім місяців пішло на те, щоб держава (точніше – чиновники) виписали документ, який підтверджує, що В’ячеслав Галва загинув у зоні АТО! Тоді до мене почали звертатися бійці різних підрозділів, яких чиновники не оформлювали як учасників воєнних дій, або ж яким у їхніх медичних картках писали: «побутова травма». Уявляєте?! В молодого хлопця тіло осколками посічене, а то і рука чи нога ампутовані, а йому пишуть про виробничу травму!
Я допомагаю «вибивати» документи і довідки, оформлювати бійцям статус УБД
Я допомагаю «вибивати» документи і довідки, оформлювати бійцям статус УБД (учасника бойових дій – ред.), мені допомагають посестри і побратими з волонтерських і громадських організацій. Іноді ми шукаємо правди через суд, а інколи – достатньо зконтактувати певних людей або організації, бо у мене з’явилась чимала кількість важливих контактів. Якщо комусь потрібна медична допомога – я знаю, кому зателефонувати і попросити допомогти. Якщо хтось із бійців «оббиває пороги» чиновників, щоб УБД оформити – я вже теж знаю, з ким зв’язатись і просити людині ці документи отримати.
– Як Вам вдається долати ці проблеми?
Серед українського чиновництва багато бюрократів, байдужих людей, які не людину бачать, а папірець
– Досі так, волонтерським миром, і долаємо, тому що серед українського чиновництва аж ген багато бюрократів, байдужих людей, які не людину бачать, а папірець. Я особисто пройшла цей шлях, здолала або ж переборола цю систему, і тепер допомагаю іншим. Одного дня я побачила, що у мене вдома багато речей, бо ж діти швидко ростуть – то я їх зібрала, і мої сусіди та друзі позбирали якісь речі у себе, і я їх завезла до дитячого інтернату. Таким чином я намагаюсь себе реалізовувати. Тим більше, що відчуваю підтримку і своїх дітей, і родичів, і друзів.
