Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 06:06

«Театр переселенця»: війна, яка здійснила мрію


Автор фото: Олександра Желєзнова

Автор фото: Олександра Желєзнова

Наталії Бідусенко 65 років. У рідному Луганську вона заснувала ляльковий театр, акторами якого стали діти з інвалідністю. Коли місто почали бомбити, разом із дітьми-акторами і їхніми батьками евакуювалася до села Сергіївка Одеської області. Дехто пізніше повернувся додому. Сама ж жінка вирішила ризикнути по-іншому – та вирушила до Києва.

Наталія Бідусенко розповідає: обожнює театр. Її дитинство минуло на театральних конкурсах, а бажання підкорити сцену свого часу завели молоду Наталію на самий Урал, де вона намагалася вступити до театральної студії. Однак там жінку не прийняли, і наступну чверть життя вона пропрацювала оператором газової котельні в тролейбусному управлінні Алчевська.

Від мрії про театр, однак, не відмовилася. У 59 років, після виходу на пенсію, Наталія Бідусенко вступила на режисерський факультет Луганської державної академії культури і мистецтв імені Матусовського. Отримати свій диплом пенсіонерка не встигла – почалася війна. Однак ця сама війна зрештою вивела жінку на театральну сцену. У житті Наталії з’явився «Театр переселенця».

Автор фото: Олександра Желєзнова

Автор фото: Олександра Желєзнова

Олексій Карачинський – психотерапевт та один із співзасновників театру – був першим, хто запросив жінку до театру спробувати себе як актрису. Наталія Бідусенко згадує: прийняла запрошення без особливих сподівань. Трохи розповіла про себе, однак залишилась в легкому збентежені – відкритись незнайомцям спочатку виявилось дуже складно. Водночас знайомство із такими ж переселенцями, які завдяки грі в театрі змогли відчути себе потрібними далеко від власної домівки, дало жінці розуміння, що вона – у правильному місці.

«Коли я прийшла в друге – мене прорвало, і я почала ділитись своєю історією. Я взагалі людина дуже відверта, Бог дав таку свободу – нічого не приховувати. Те, що ти можеш розказати про себе, може допомогти і режисеру, і драматургу, і психотерапевту, і, перш за все, мені. Коли ми розповідаємо про те, через що пройшли, ми звільняємось від цього», – каже жінка.

Автор фото: Олександра Желєзнова

Автор фото: Олександра Желєзнова

Як і більшість переселенців, Наталія Бідусенко зіштовхнулась із труднощами. Зізнається: у столиці прожити важко. Зокрема, дорога оренда житла. Сил працювати фізично вже не так багато, тож улаштувалась нянечкою. Але цього не достатньо, щоби знімати окреме житло. Деякий час пенсіонерка була змушена ділити кімнату в гуртожитку з 3 родинами. Однак для людини в такому віці це – певний стрес, поділилась вона.

Війна є війна. Ми втратили все. Мені було дуже складно в гуртожитку. І я майже рік проплакала

«Я розумію, війна є війна. Ми втратили все. Мені було дуже складно в гуртожитку. І я майже рік проплакала. Ось така кімнатка, трохи більш ніж 4 на 4. І нас було 5 людей в одній кімнаті. 3 родини і 3 різні покоління. Кожен із своїм устроєм, кожен із своїми життєвими принципами. Це дуже складно – жити чужим життям», – розповідає жінка.

Театр переселенця заснували у жовтні 2015 в Києві український драматург Наталія Ворожбит, німецький театральний режисер Георг Жено та військовий психотерапевт Олексій Карачинський. Назвати Театр переселенця класичним театром складно. Його концепт побудований на документальних спектаклях, де немає професійних акторів та драматургів, які їм пишуть тексти. Замість них – живі історії та емоції реальних людей. «Театр переселенця» – це місце, де кожен із тих, хто втратив дім, має можливість бути почутим та знайти відгук свого болю в чужій історії.

Автор фото: Олена Галай

Автор фото: Олена Галай

Одна з головних складових театру – психотерапія. Людині, яка втратила свій дім та відчуває великий стрес через це, важливо переосмислити біль від втрати, зрозуміти чому так сталось, пояснює Олексій Карачинський.

«У всіх різні проблеми. Слухаючи, що кажуть інші, в людей є можливість порівняти свої переживання та переосмислити масштаби власних проблем. При цьому важливо не відчувати себе в цій ситуації самотнім. В процесі створення спектаклів люди діляться своїми історіями, тому є розуміння що вони не один на один із своїми труднощами. Взаєморозуміння надає відчуття сім’ї та дому. Всі починають товаришувати одне з одним та ладити між собою», – додає психотерапевт.

Автор фото: Олена Галай

Автор фото: Олена Галай

Щомісяця засновники театру намагаються створювати новий спектакль із новими учасниками. Однак коли закінчується один спектакль, багато хто з учасників-переселенців не хоче прощатись. Тому так чи інакше стають учасниками життя, що кипить довкола цього театру. Хтось долучається до «Театру переселенця» як волонтер, хтось знаходить себе всередині команди. А хтось продовжує брати участь у спектаклях у запропонованій ролі – як Наталія Миколаївна.

«Документальний театр для мене став чимсь новим, – ділиться жінка. – Зазвичай люди приходять до театру відволіктись. Але тут вони починають думати. Я навіть уявити собі не могла, що людей можна змусити думати таким чином. І тому мені «Театр переселенця» якось запав в душу. Тут живе життя. Після другого спектаклю «Де схід?», в якому я брала участь, я була приголомшена. Режисер мені поставив провідну роль. В мене було 3 діалоги і ще гра з ляльками. Коли біжиш на спектаклі, на репетиції – всередині щось оживає».

Симпатія між театром та Наталією Бідусенко виявилася взаємною: її історія, як і вона сама, багатьом припала до душі. Наталія – найстарший та найвідвертіший учасник театру, і тому, зізнаються його засновники, різноманітність її досвіду та сміливість надихнули драматургів створити новий спектакль – про її життя. З усіх історій, які розказала Наталія Бідусенко, драматурги театру оберуть найцікавіші та перетворять у біографічну виставу.

«Я розкажу, через що я пройшла, про свій досвід. Розкажу про всі свої помилки. Можливо, це допоможе комусь розплющити очі та не повторювати мої помилки. Це – не гра, це просто розповідь про себе. І ти не хочеш, щоб хтось пройшов той самий шлях, яким пройшов ти», – додає вона.

Автор фото: Олександра Желєзнова

Автор фото: Олександра Желєзнова

У поважному віці Наталія Бідусенко залишилась без власної домівки та постійної роботи. Вона не знає, як складеться її життя далі, і не впевнена, що колись повернеться додому. Єдине, чого, за словами Наталії, вона не втратила і що не дає їй зламатися, – це надія. Театр переселенця, каже жінка, змусив її повірити, що мрії збуваються.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG