Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 16:04

Виставка «Тіні забутих предків» заслуговує на музей одного фільму Сергія Параджанова


Виставка «Тіні забутих предків» у Львові

Виставка «Тіні забутих предків» у Львові

Львів – У Києві та Львові було презентовано мультимедійний проект, виставку «Тіні забутих предків», присвячений однойменному фільму Сергія Параджанова. Прем’єра стрічки відбулась у 1965 році. Організаторами проекту є FILM.UA Group і арт-центр Павла Гудімова, куратора виставки. Цей проект зробив виклик сучасній культурі. Було презентовано сто артефактів, ексклюзивні інтерв’ю, фото і відеоматеріали. Куратор проекту «Тіні забутих предків. Виставка» Павло Гудімов в інтерв’ю Радіо Свобода зауважив, що Львів культурний його дещо розчарував.

– Павле, Ви обрали для такого масштабного проекту саме Гуцульщину, Карпати,популярний фільм відомого режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», тема дуже благодатна для митця. Це Вас настільки захоплюють Карпати, гуцульські традиції? Чому такий важливий є саме цей культурний простір?

– Я глибоко закоханий у Карпати, у цей регіон, де часто буваю і спілкуюсь з людьми, досліджую якісь теми. Але, якщо говорити про наш проект виставку «Тіні забутих предків», то це виставка не про Гуцульщину, там лише один розділ «Етнографія» дає нам можливість зв’язати це з фільмом, там дійсно етнографічні елементи. Я не хотів робити етнографічну виставку, але, дійсно, так чи інакше сам фільм цьому присвячений. Параджанов взявся у 1963 році відновити Гуцульщину, тому що він побачив, в яких руїнах був цей край, коли радянська традиція знищила, по суті, оту Гуцульщину, про яку ми читали в Коцюбинського, бачили на фотографіях Сеньковського. Параджанов був трішки ідеаліст, людина з дуже палкою фантазією і він повернув гуцулам Гуцульщину.

Все відштовхується від чудової цитати Параджанова: «Замість універмагів мали б будувати музеї». Ось це вважаю найбільша підказка, але чи почули її, чи розуміємо

Ідея виставки належить кінокритику Андрію Алферову. Неймовірно сильний матеріал, пов’язаний із самим фільмом, до якого були залучені дуже талановиті люди. Вражає операторська робота. Для мене було важливо не зробити біографічну виставку про авторів або історичну виставку про фільм. Ми хотіли зробити виставку фантазії довкола фільму. Нашому невеликому колективу це вдалося. Тут є місце містифікації, тут є місце фантазії, сучасному мистецтву, яке є не домінуючим, все у балансі. Є місце спогадам, які як на мене, для більш молодої аудиторії теж важливі. Фантазія, яка в широкому розумінні є одою таланту і головним меседжем. Звісно, що все відштовхується від чудової цитати Параджанова: «Замість універмагів мали б будувати музеї». Ось це вважаю найбільша підказка, але чи почули її, чи розуміємо. Думаю, що наше суспільство і керівники, тобто влада, знаходяться на стадії власного накопичення первинного капіталу, вони не розуміють, що капітал можна перетворити на зміст. Я працюю зі змістами, мене цікавить такий капітал, який не вимірюється у грошових одиницях, чи інших економічних термінах, а вимірюється, перш за все, у найбільш важливому і дорогому – рівні культури країни і в маркуванні нашої території, згідно з культурними принципами.

– Параджанов зробив виклик своїм фільмом, а Ваша творча команда робить виклик сучасному суспільству і владі новаторським підходом. Чи порозумілись Ви з львівською публікою?

У розвиненій країні є відсоток орієнтованих на культуру людей, які займають активну громадянську позицію, які ходять на виставки, є колекціонерами, меценатами, читачами, це 3% від загального числа населення... Якщо ми говоримо про Україну, то у балансі цей відсоток становить 0,1

– Цей проект зроблений для широкої аудиторії, я дуже сумував, що у Львові на початках ми не знайшли аудиторії, лише в останні дні львів’яни довели, що у Львові є масовий споживач. Але цьому сприяла розкручена акція «Ніч музеїв». У розвиненій країні є відсоток орієнтованих на культуру людей, які займають активну громадянську позицію, які ходять на виставки, є колекціонерами, меценатами, читачами, це 3% від загального числа населення. Це велика кількість. Якщо ми говоримо про Україну, то у балансі цей відсоток становить 0,1, але це мої оптимістичні розрахунки. Тому ми не можемо зараз розкрутити певні механізми креативної економіки, креативних індустрій. Якщо говорити про Київ і Львів, то цей відсоток людей мав би бути більшим від 0,1%.

– Але Львів Вас не вразив чисельністю відвідувачів?

– Ця виставка стала ще й супер важливим дослідженням. Приходили люди різного віку, три покоління. Можна сказати, що у Києві та Львові лише починає формуватись група людей, орієнтованих на культуру. Ми не маємо масового споживання інтелектуального продукту. Якщо виходити зі статистики розвинених країн, то у нас результат у десять разів менший. І це я кажу про не дуже провінційне місто, я говорю про Львів.

– Можливо, причина у тому, що досить короткий термін була виставка і не добре про проект проінформували.

– Ми вивчаємо середовище, ясно розуміємо, який зріз аудиторії. Якби виставка була не три тижні, а три-чотири місяці, то був би більший показник, можна було збільшити аудиторію. Такі монументальні проекти мають бути більш довготривало представлені, як у всьому світі. Бо спершу розганяєшся, отримуєш аудиторію. Нам статистично потрібно підтягувати рівень нашої культури, щоб наша статистика була не у 10 разів менша від розвинених країн, а хоча б у 5 разів. Це цілковито співпадає з цитатою 1969 року Параджанова: «Тоді за 10 років культура народу зросла би на століття», тобто він мав на увазі, що за 10 років можна виправити ситуацію зацікавлення культурою.

– Чому не вдалось у Львові домовитись про те, щоб проект був не три тижні, а бодай два-три місяці?

З якісним культурним проектом не так легко вдається просунутись, але можна. Поет Іван Драч критикує таку позицію короткотермінових виставок, бо вважає, що має бути музей одного фільму, що ця виставка є конкретна формула, за якою і твориться музей

– Нам ледве вдалося втиснутись із нашим проектом у Палац мистецтв, бо тут чимало інших заплановано заходів. З якісним культурним проектом не так легко вдається просунутись, але можна. Поет Іван Драч критикує таку позицію короткотермінових виставок, бо вважає, що має бути музей одного фільму, що ця виставка є конкретна формула, за якою і твориться музей. У Львові навіть не було відголосу на наш проект у Києві. Це свідчення втрати комунікації на рівні держави не лише у культурних заходах, але багатьох процесах. У Києві були величезні проблеми з рекламою виставки, а у Львові ситуація була ще гірша. У Львові міська і обласна влади обіцяли, але нічого не зробили. Я дуже незадоволений цим, бо відсоток відвідувачів міг би бути більшим, якби влада виконала свої обіцянки. Я вже згадував, що люди пішли у «Ніч музеїв», коли цей бренд розкручений. На виставці були відвідувачі до 3 години ночі і це при тім, що громадський транспорт вже не їздив, навіть таке не врахувала влада, проводячи нічну акцію. У переліку заходів наша виставка була, але на мапі не було Палацу мистецтв, де проект представляли.

Влада обіцяла промоційну підтримку, але мало що зробила

Влада обіцяла промоційну підтримку, але мало що зробила. Обіцяли банер на Ратуші, але він провисів лише 4 дні і зник. Я пробував його повернути, знову на день вивісили і знову зняли. Такі дивні рухи. Реклама була у кількох ненайкращих місцях. Пообіцяли рекламу на «Укрзалізниці» і не зробили, був банер, на щастя, в аеропорту. Ще багато інших речей, які не були виконані, зокрема щодо волонтерів. А тому виникає величезна прірва між потребами суспільства і можливостями влади, яка не має рук для роботи. Ідея звучить правильно, але нема кому робити.

– Це при тім, що Львів, як декларує влада, це культурна столиця України? Чи відчули Ви це?

– Львів має величезний потенціал, який закладений такими важливими складовими, як готелі, фестивалі, якісні ресторани, бо гастрономічний туризм теж має відношення до культури, але цей потенціал має розвиватись згідно з законами здорового глузду. На даному етапі є диспропорція, не тому що ресторани добре розвиваються, а що культура не розвивається. Нам потрібно підтягувати культурну інфраструктуру.

Я не задоволений, як підтримали виставку у Львові, що було мало людей, тут аудиторія могла бути значно більша. Нам потрібно виховувати менеджерів культури в Україні, але за допомогою закордонного досвіду

Я багато зрозумів, коли ми зробили виставку «Тіні забутих предків» у Львові. Я зрозумів не тільки, що культура фінансується за залишковим принципом, ще увага до неї привертається за залишковим принципом, як рекламується, як проводиться її менеджмент. Ми запропонували новаторську модель, а чи хтось навчився з тієї моделі? Потенціал у Львові є, але я бачу, що тут відбуваються процеси, які дозволяють говорити, що із кризи репрезентації не виходимо. Чи є воля – вона декларується. Чи є новітні моделі, пов’язані з культурою – ні, чи є спроби у міста зробити культуру одним із факторів – є, бо проводяться фестивалі, чи є компетенція зрозуміти, які акценти розставляти – цього я не побачив, які правильні акценти і з ким працювати. Я не задоволений, як підтримали виставку у Львові, що було мало людей, тут аудиторія могла бути значно більша. Нам потрібно виховувати менеджерів культури в Україні, але за допомогою закордонного досвіду.

– Ви запаковуєте експозицію виставки у ящики, а як зробити, щоб вони не покрились порохом? Які перспективи проекту? Чи реально створити музей одного фільму, про що говорить поет Іван Драч (письменник тоді проходив практику у знімальній групі Сергія Параджанова)?

– Я трішки опустився на землю і зрозумів, що коли буде наступна презентація в Україні, то вона має бути більш детальна. Не хочеться робити виставки, які б тішили організаторів, вони мають тішити аудиторію. Є кілька варіантів щодо долі виставки. Один запропонував Іван Драч – створення постійно діючої інституції «Тіні забутих предків», яка б мала бути у Києві. Чи такий музей буде у столиці чи Карпатах, ми готові до обговорення реальних пропозицій. Я вважаю, що виставка наблизила оту точку початку виховання аудиторії і вдячності її. Ми були б задоволені, якби цей проект жив, ми у нього вклали не лише гроші, зусилля, але велику любов до фільму Параджанова. Ми відкрити до спілкування щодо долі цієї виставки.

– Павле, а що взагалі Ви вкладаєте у розуміння самого поняття культура?

Для кожного це своє розуміння: для когось помити руки перед їжею, для когось бути меценатом якогось проекту. Для мене культура – комунікація, нагальна потреба людства відрізнятись від іншого тваринного світу

– Хтось уявляє собі щось дуже стерильне, коли каже про культуру, щось застигле у часі, романтичне, а музейники собі уявляють впорядковані фонди. Для мене культура дуже динамічна і актуальна, сучасна річ. Якби ми з вами не хотіли наділити культуру одним поняттям, для кожного це своє розуміння: для когось помити руки перед їжею, для когось бути меценатом якогось проекту. Для мене культура – комунікація, нагальна потреба людства відрізнятись від іншого тваринного світу. Культура це ще й технологія.

Використані в матеріалі ілюстрації зі сторінки заходу на сторінці у Facebook.

  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG