Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 16:37

Раціональний вибір: «совок» чи Україна?


Мітинг проукраїнських активістів у Донецьку, 17 квітня 2014 року

Мітинг проукраїнських активістів у Донецьку, 17 квітня 2014 року

Олександр Михайленко

Цей текст пишу нерідною для себе українською, оскільки звертаюсь, у першу чергу, до тих читачів, хто вважає себе патріотом України й упереджено ставиться до публічних висловлювань «мовою агресора».

У своєму травневому листі я зачепив болючу, як виявилося, для патріотів тему відповідальності жителів Донбасу за російську агресію. Нагадаю свою головну тезу. Мешканці Донбасу, які підтримали «ЛДНР», винні у російській агресії не більше, ніж мешканці будь-якого іншого регіону України. Вважати, що війна почалася через донецько-луганський «сепаратизм», через настрої місцевих симпатиків Росії та особисто Путіна – означає погоджуватися з російською версією того, що відбувається. Тобто підігрувати кремлівській пропаганді.

Надто сильною виявилася спокуса призначити винуватцями людей, треба вважати, скоріш жертвами потужної інформаційної агресії, ніж зрадниками

Багато читачів не сприйняли цю ідею. Не «не погодилися», а саме не сприйняли. Надто сильною виявилася спокуса призначити винуватцями людей, яких, я переконаний, треба вважати, скоріш, жертвами потужної інформаційної агресії, ніж зрадниками, які нібито «відчинили ворогові браму». Набагато легше дистанціюватися від них, сказавши приблизно так:

«Я інакший/інакша. І мої родичі й друзі також. Ми всі патріоти своєї Батьківщини і ніколи не дозволили б статися подібному в нашій області».

І ось тут я пропоную зробити паузу і замислитись.

Чи мають право українські патріоти очікувати від усіх своїх співгромадян автоматичної лояльності до Української держави?

Гаразд, шановні патріоти. Припустимо, що російські війська з’явилися на Донбасі та у Криму через те, що місцеві «сепаратисти» покликали Путіна, давши йому привід для вторгнення, який без їхньої допомоги той би не знайшов. У такому разі я хотів би порушити наступне запитання. Чому людина автоматично має бути лояльною до держави, громадянином (громадянкою) якої є? Або трохи інакше: чи мають право українські патріоти очікувати від усіх своїх співгромадян автоматичної лояльності до Української держави?

Хтось із читачів одразу скаже: «Любити Батьківщину – це те саме, що любити батьків. Зрадити Батьківщині – все одно, що відмовитись від батьків». Якщо для Вас цього досить, то для мене ні. На мою думку, цей рівень аргументації підходить дитячому садочку і початковій школі, але не вище.

Нещодавно мене підвозив таксист у Слов’янську. Чоловік років під 60. Запитую:

«Много ли местных на самом деле поддержали Гиркина, по вашим наблюдениям?».

Відповідає:

«Много. Но это не была поддержка именно Гиркина. Или Путина. Или просто России. Поддержать Гиркина – означало для нас выразить свое несогласие с теми, кто сделал Майдан; с теми, кто поддержал новую националистическую власть. А против Украины, украинской культуры и языка мы ничего не имеем».

Мільйони наших співгромадян чверть століття після 1991-го продовжували і продовжують ментально жити в СРСР, не приймаючи нової реальності

Як і абсолютна більшість мешканців Донбасу, цей чоловік відокремлює Україну в етнографічному сенсі від України як незалежної держави. Зраду Україні як державі він не вважає зрадою своїй Батьківщині, бо Батьківщина для нього – це держава, в якій він народився і сформувався як особистість. Тобто Радянській Союз (такі твердження я чув навіть від тих, кому на момент розпаду Союзу було 10 років). Мільйони наших співгромадян чверть століття після 1991-го продовжували і продовжують ментально жити в СРСР, не приймаючи нової реальності, всі негативні прояви якої асоціювали і продовжують асоціювати виключно з «незалежністю».

Питання: з яких причин ці люди за чверть століття мали без активної сторонньої допомоги перетворитися із «совків» на українських патріотів? Я таких причин не бачу.

Я розумію, що ці люди мали б, по-перше, вчитися самостійно мислити, критично сприймати все, що їм впарюють по телевізору. По-друге, їм було варто більше їздити Україною, відкривати її для себе, заводити друзів у інших регіонах. Також, відвідувати країни колишнього «соцтабору», що стали більш-менш успішними: Польщу, Литву. І не просто відвідувати, а вивчати їхній досвід. Все це очевидно. І деякі з донеччан, луганчан і кримчан це робили. Але хтось мав зробити так, щоб ці процеси носили масовий характер. Щоб зміни стали невідворотними. На мою думку, цей «хтось» зветься Держава та її конкретні інституції. У випадку України, з її традиційно слабкими й неефективними державними інститутами, цю функцію мало перебрати на себе відповідальне громадянське суспільство.

Чому патріотичне громадянське суспільство протягом 20 років не працювало системно на Сході та у Криму, аби унеможливити масові антиукраїнські настрої?

Замість того, щоб хвалитися, як воно майже з нуля створило, одягнуло і взуло армію в 2014-му, варто перейнятися запитанням: «А чому це патріотичне громадянське суспільство протягом 20 років не працювало системно на Сході та в Криму, аби унеможливити масові антиукраїнські настрої?» Гаразд, у 1990-х і на початку 2000-х воно ще було надто слабким. Але після перемоги Помаранчевої революції, шановні патріоти, ви мали 9 років. Так, кілька окремих ініціатив мали місце, але не системна робота.

Одразу завважу, що під «системною роботою» я в жодному разі не маю на увазі «українізацію» Криму і Сходу. Українізацію (а тим більше, «бандеризацію») більшість пересічних мешканців сприйняли б, скоріш, негативно і дистанціювалися б від України ще більше. Мені йдеться про інше. Про діалог із пересічним кримчанином, луганчанином, донеччанином із метою зацікавити його/її участю в політичному проекті під назвою «Незалежна Українська держава».

Знайти для цих людей аргументи, аби вони – на доступному для них рівні – зрозуміли свій раціональний та, перед усім, матеріальний інтерес у такому проекті й припинили би з сумом дивитися в бік «встающей с колен» путінської Росії, з її високими зарплатами і пенсіями та сильною «вертикаллю влади».

Йдеться не про «почути Донбас», а про залучити його пересічних мешканців у політичний проект «Україна»

Йдеться не про «почути Донбас», а про залучити його пересічних мешканців у політичний проект «Україна». Сподіваюсь, різниця зрозуміла. Ініціатива при цьому мала б походити саме від патріотичної частини суспільства. Від киян і львів’ян. Отже, моя теза така: саме ті, хто зараз звинувачує у державній зраді жителів Сходу та Криму, мали свого часу докласти зусиль, аби унеможливити їхню зраду, залучивши до українського політичного проекту.

Наостанок кілька слів про мій власний вибір.

Попри те, що етнічно я українець, що народився й виріс на території України, прожив тут близько 30 років, навчався і працював, моя лояльність до незалежної Української держави як політичного проекту – це раціональний вибір, а не щось саме собою зрозуміле.

Коли весною 2014-го я, подібно до багатьох донеччан і луганчан, цей вибір робив, то керувався кількома критеріями. По-перше, як пострадянська держава, Росія (особливо путінська) не має майбутнього у стратегічній перспективі. Отже, пов’язувати з нею свої життєві плани нераціонально. Чи має стратегічне майбутнє сучасна Україна, час покаже, але на мою думку, в українського суспільства шансів більше.

Другим критерієм було розуміння, що ніяку «народну республіку» Москва у склад Російської Федерації не включить. Зруйнований «незалежний» Донбас навіть без бойових дій перетвориться на «сіру зону», без економіки й можливості нормально жити і працювати. Отже, безглуздо пов’язувати свої плани з «ДНР». Натомість Україну, в якій перемогла Революція гідності, Захід має врятувати і допомогти стати частиною цивілізованого світу. Це був третій критерій. Таким чином, особисто для себе я знайшов відповідь на запитання: «Чому я маю залишатися лояльним до Української держави?»

Можливо, з часом, моя відповідь зміниться. Проте мій вибір залишатиметься раціональним.

Олександр Михайленко, Донецьк – Київ

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG