Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 09:25

Через мій фільм глядачі зможуть самі подружитися з Борисом Нємцовим – режисер


Молода російська режисерка Зося Родкевич відвідала 7-й Одеський міжнародний кінофестиваль, де презентувала свій документальний фільм «Мій друг Борис Нємцов». Вона знімала політика у різних життєвих обставинах із 2012 року. Спершу дівчина отримала таке завдання для документального серіалу «Термін», але згодом виникла ідея зробити повноцінний фільм-портрет. Зося Родкевич зізнається, що за три роки зйомок Нємцов став їй справжнім другом. Фільм вже показували у Москві та низці інших російських міст. Стрічка навіть отримала прокатне посвідчення у Росії, проте, за словами продюсерів, багато кінотеатрів не ризикують показувати це кіно на великому екрані. В інтерв’ю Радіо Свобода документалістка розповіла, як у неї вийшло подружитися з легендарним політиком.

– Щоб зрозуміти, що це звичайна жива людина, мені знадобилося три дні. У фільмі є сцена нашого знайомства на вокзалі. Ми тоді спілкувалися усю ніч у потязі. Потім провели разом пару днів і подружилися. Мені стало зрозуміло, що окрім нарцисистського боку нічого з моїм попереднім упередженим ставленням до нього не зійшлося з реальністю.

Зося Родкевич

Зося Родкевич

Як проходила притирка Вас, як режисера, і Бориса Нємцова, як героя фільму?

– Звичайно, у будь-якій співпраці режисера та героя є елемент притирання. У когось це триває довго, це закрита зона, але у Нємцова вона була відкрита, він близько підпускав до себе.

Як відбувалися зйомки протягом цих трьох років?

Були зустрічі на мітингах, на похоронах, на маршах. Найдовша моя співпраця з Нємцовим була під час передвиборчої кампанії

– Протягом трьох років це були якісь скоріше набіги. Часом для зйомок були інформаційні приводи, або він сам міг подзвонити і сказати, що їде в Єкатеринбург, наприклад. «Не хочете зняти для «Терміну»?» Я тоді їхала. Це було раз в пару місяців на декілька днів поїздки. Також були зустрічі на мітингах, на похоронах, на жаль, на маршах. Найдовша моя співпраця з Нємцовим була під час передвиборчої кампанії в Ярославську думу. Тоді я майже три тижні була разом з ним.

– Як близьке оточення Бориса Нємцова реагувало на те, що поруч постійно є людина з камерою?

Нємцов казав: «Ця дівчинка із «Терміну», вона з нами»

– Старші люди напрягалися, але змирилися. Бо Нємцов сам давав мені такий собі «дах». Він казав: «Ця дівчинка із «Терміну», вона з нами». Поступово всі звикали і припиняли на мене звертати увагу. А з іншого боку, сприймали мене все-таки, як людину за камерою. Тобто всякі жарти були направлені на мене, а не в камеру.

– У фільмі Ви частково є героїнею фільму. Нємцов постійно з Вами говорить. Чому вирішили використати такий прийом у фільмі?

Я хочу, щоб глядач так само з ним знайомився, і так само був шокований його вбивством

– Просто це кіно, воно дуже особисте. Він постійно звертався до мене за камерою. Це просто його стиль спілкування. Тому я вирішила виводити лінію саме наших відносин, нашої дружби. Мені здалося, що таким чином глядач може сам подружитися з Нємцовим. Він стає на моє місце і, як і я сама, з нуля його пізнає. Тому що дійсно те, що показано у фільмі – це моє перше знайомство. І я хочу, щоб глядач так само з ним знайомився, і так само був шокований його вбивством.

– Чи був момент самоцензури при монтажі фільму, коли Ви не показали щось, аби не зіпсувати чи навпаки надто ідеалізувати образ Нємцова?

– Я показувала матеріал різним людям. Це були не те що різні версії. Це були навіть різні хронометражі. Оскільки я так довго монтувала майже 9 місяців, я почала «плавати» в матеріалі, і вже не розуміла, працюють якісь прийоми чи ні. Це не те, щоб самоцензура, а просто, коли ти надто довго «в матеріалі». І мені була потрібна допомога інших людей.

Мітинг після вбивства Бориса Нємцова у Москві. 1 березня 2015 року

Мітинг після вбивства Бориса Нємцова у Москві. 1 березня 2015 року

– Ви почали монтувати, коли Борис Нємцов ще був живий. Але після вбивства змінили першочергову концепцію фільму. Як саме?

Нємцов сам, коли ще був живий, хотів, щоб це був просвітницький фільм

– Я, звичайно, хотіла зробити комедію. Таку собі історію про тонкі нитки килима політики, під яким і відбувається вся «возьня». Хотіла брати Ярославську передвиборчу кампанію до уваги. Я хотіла показати те, як люди один одним користуються у політиці, і щось з цього отримують. Біля Нємцова завжди була молода команда. І у якийсь момент у камері це виглядало начебто він такий собі «весільний генерал» і його використовують у своїх цілях. Але при цьому він також використовує їх, йому важливо, щоб поруч були молоді люди. Бо це шлях вперед із молоддю. Вони начебто змовилися один з одним. Мені хотілося робити кіно про це з Нємцовим у головній ролі. Але Нємцов сам, коли ще був живий, хотів, щоб це був просвітницький фільм. Щоб там був закадровий голос, який розповідає, хто такий Нємцов, чим він відомий. Я б, звичайно, не зробила так, як він хоче, тому що мені це нецікаво і глядачу було б нецікаво.

– Як Ви думаєте, йому б сподобалась версія фільму, яка в результаті вийшла?

–Я легко уявляю, що він міг сказати, що це жахливо. В умовному способі це дивно обговорювати. Якось в інтерв’ю я сказала, що не знаю, чи сподобався б фільм Нємцову. А Ілля Яшин потім у фейсбуці написав, що Борису точно сподобалося б це кіно. А оскільки Яшин – один з його найближчих друзів і знав його смаки, то я буду довіряти Яшину.

– А як сам Ілля Яшин відреагував на фільм?

Хоча у нас є прокатне посвідчення, кінотеатри знаходять мільйон причин, щоб не показувати фільм

– У Москві було всього три покази. І хоча дивовижним чином у нас є прокатне посвідчення, кінотеатри знаходять мільйон причин, щоб не показувати фільм. З майданчиками у нас туго. І от якраз на двох з цих трьох показів був Яшин. Він щоразу мене обіймає. Він дуже емоційно дивиться. Для нього важливий цей фільм.

– Як Ви ставитеся до ідеологізації Бориса Нємцова, як борця за свободу у Росії?

Важливо пам’ятати та говорити про людину, яку вбила влада навпроти Кремля

– Це важливо пам’ятати та говорити про людину, яку вбила влада. Особливо так яскраво, безпосередньо навпроти Кремля. Це показова історія. Я ходила на останній «Марш пам’яті». Я пішла туди без камери. Я не хотіла знімати, а просто разом із усіма пройти і згадати людину, через втрату якого я переживала. В плані сакралізації на мене це дуже сильно впливало. Особливо ще до показів на «Артдокфесті». Я уявляла собі абсолютно різні реакції глядачів. Я не знала, чи сподобається їм, або вони скажуть: «Це – наш символ. Навіщо наш символ ходить перед нами у трусах, навіщо це показувати, цей зворотній бік, те, що у нього всередині?». Я мала на увазі таку реакцію. І ця сакралізація трошки мене лякає. Тому що мені здається, раптом люди не готові таке дивитися.

– Не страшно знімати та показувати таке кіно у Росії? Ви відчуваєте себе у безпеці?

У плані спецслужб, я знаю, що на мене є досьє

– Я думаю, що кожен має робити те, що він хоче робити. Мені в той момент хотілося таке знімати, це було на часі і я знімала. У плані спецслужб, я знаю, що на мене є досьє. Мені говорив про це «ешник» (працівник департаменту протидії екстремізму російського МВС – ред.). У цьому плані я – під ковпаком. Але я не думаю, що за мною стежать, бо я не та людина, яка небезпечна для влади. Тому я себе відчуваю у безпеці. Проте ось режисера Андрія Грязєва, який зняв фільм про арт-групу «Війна» побили. Якісь репресії є. Тому що політика така річ, яка не може не увійти до тебе додому. Якщо навіть ти – супераполітична людина. Все одно у тебе є бабуся, яка отримує «крихти» пенсії і тебе це стосується. Взагалі жити і боятися – це важко, тим більше у рідній країні, яку ти любиш і за яку переживаєш.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG